— Як гадаєш, що вони подумають? — запитав Жан. — Очевидно, вирішать, що Місто знищили, правда? Саме це їм і спаде на думку.
— Так, — погодився Ерік. — Вони будуть впевнені, що його підірвали. І як же ми влипнемо, якщо вони думатимуть інакше!
— Десь тут має бути машина, — сказала Мара, збавляючи темп.
— Ні. Трохи далі, — відповів Ерік. — Он за тим пагорбом. В улоговині, серед дерев. Але тут така темінь, що я майже нічого не бачу.
— Може, присвітити? — запитав Жан.
— У жодному разі! Поблизу можуть бути патрулі, які...
Раптом він зупинився. Жан і Мара завмерли поруч.
— Що... — почала було Мара.
У темряві блиснув вогник, а потім щось зашаруділо.
— Швидко! — прошепотів Ерік, нахиляючись і відкидаючи валізу подалі в кущі. Потім він напружено випростався.
З темряви до них наближалася якась постать, за нею — ще кілька. Це були марсіанські солдати в уніформі. Яскраве світло осліпило трійцю. Ерік заплющив очі. Промінь світла ковзнув з нього на Мару і Жана, які мовчки стояли, тримаючись за руки, потім ковзнув на землю у них під ногами.
До них підійшов ляйтер, висока постать у чорному, позаду нього стояли солдати, тримаючи напоготові зброю.
— Ви, троє, — сказав ляйтер. — Хто ви такі? Не рухатися. Стійте де стоїте.
Він підійшов до Еріка і почав пильно його розглядати, застигле марсіанське обличчя нічого не виражало. Ляйтер обійшов Еріка кругом, обдивився сутану, промацав рукава.
— Будь ласка... — почав було Ерік тремтячим голосом, проте ляйтер його обірвав.
— Хто ви? Що тут робите? Відповідай.
— Ми... ми повертаємося до села, — пробурмотів Ерік, склавши руки на грудях і дивлячись собі під ноги. — Ми йдемо з Міста додому.
Один із солдатів сказав щось у мікрофон переговорного пристрою. Потім вимкнув його і сховав.
— Підете зі мною, — промовив ляйтер. — Ми вас забираємо.
Вперед!
— Куди? Назад у Місто?
Один із солдатів засміявся.
— Немає більше Міста, — сказав він. — Усе, що від нього залишилось, поміститься на твоїй долоні.
— А що трапилося? — запитала Мара.
— Ніхто не знає. Пішли, швидко!
Почувся хрускіт, і з темряви вискочив солдат.
— Сюди йде старший ляйтер, — повідомив він і знову зник.
— Старший ляйтер, — солдати в очікуванні стояли по стійці струнко.
За секунду вийшов на світло і сам старший ляйтер, вбраний у чорне літній чоловік з худим жорстким обличчям, чимось схожим на пташине. Своїми жвавими настороженими очима він подивився спершу на Еріка, потім на Жана.
— Хто ці люди? — владно запитав він.
— Селяни, повертаються додому.
— Вони не селяни. Вони поводяться не як селяни. Ті сутуляться, ледь стоять на ногах — від недоїдання та втоми. Ці люди не селяни. Я сам родом з пагорбів, я знаю.
Він підступив упритул до Еріка і пронизливо зазирнув йому у вічі.
— Хто ти? Погляньте на це підборіддя — він ніколи не голився нагостреним каменем! Щось тут нечисто.
У його руці запалав жезл з блідого вогню.
— Міста нема, а з ним і майже половини Ради. Дуже дивно: спалах, потім жар, вітер, але земля не оплавилась. Я не знаю, що й думати. Було Місто, а потім раз — і нема. Не лишилося нічого, окрім глибочезної западини в ґрунті.
— Ми їх заберемо, — сказав інший ляйтер. — Солдати, оточити їх. Перевірте, що...
— Біжімо! — закричав Ерік, замахнувся і вибив жезл з руки старшого ляйтера.
Вони кинулися тікати, солдати закричали і заблимали ліхтариками, натикаючись один на одного в темряві. Ерік упав на коліна і почав гарячково обмацувати кущі. Нарешті його пальці торкнулися ручки валізи, і він побіг далі. Мовою Терри він закричав до Мари і Жана:
— Швидше! До машини! — і помчав униз по схилу пагорба, ледь орієнтуючись у пітьмі.
Він чув позаду голоси — то, спотикаючись і падаючи, бігли солдати. На нього налетів котрийсь із них, і він відштовхнув його геть. Щось позаду зашипіло, і ділянку схилу перед ним охопило полум’я. Ляйтерів жезл...
— Еріку! — вигукнула Мара.
Він кинувся до неї, але раптом послизнувся і впав на камінь. Навколо здійнявся справжній хаос, звідусіль чулася стрілянина, збуджені голоси.
— Еріку, це ти? — його схопив Жан і допоміг підвестися. — Машина має бути поблизу. А де Мара?
— Я тут, — почувся Марин голос. — Десь біля машини.
Спалахнуло сяйво. Їх відкинуло вибухом, і Ерік відчув на обличчі спекотний подув. Потім вони з Жаном підбігли до дівчини. Рука Мари схопила його у темряві.
— Тепер у машину, — наказав Ерік. — Якщо вони ще до неї не добралися.
Він скотився зі схилу у яр і почав, не випускаючи з рук валізи, навпомацки пробиратися вперед...
Раптом Ерік доторкнувся до чогось холодного і гладенького. Це була металева ручка дверцят. Його охопило відчуття полегшення.
— Знайшов! Жане, залазь усередину. Маро, ти наступна, — він пропустив Жана в машину, потім заскочила Мара, її мініатюрне тіло притиснулось до Жана.
— Стояти! — пролунав голос згори. — Ви там не сховаєтесь. Вас схоплять! Виходьте, і...
Крики заглушив рев двигуна. За мить машина вже піднімалась у повітря, з хрускотом ламаючи гілля дерев. Ерік кидав машину з боку на бік, щоб уникнути нищівних списів блідого світла, останніх нестямних сліпих пострілів двох ляйтерів та їхніх солдатів.
Вони промчали понад деревами, здійнялись у небо і, набираючи дедалі більшу швидкість, залишили марсіан далеко внизу.
— На Марсопорт, — сказав Жан Еріку. — Так?
Ерік кивнув.
— Так. Сядемо за полем, серед пагорбів. Там і переодягнемось в наш одяг комерсантів. Чорт... нам ще пощастить, якщо ми встигнемо на корабель.
— На останній корабель, — прошепотіла Мара, її груди ходили ходором. — А що як не встигнемо?
Ерік опустив погляд на шкіряну валізу, що лежала у нього на колінах.
— Маємо встигнути, — пробурмотів він. — Мусимо встигнути.
За столом панувала тиша. Тачер пильно дивився на Еріксона, який, відкинувшись у кріслі, посьорбував свій віскі. Мара з Жаном також мовчали.
— Отже, Міста ви не знищили, — промовив нарешті Тачер. — Ви взагалі не заподіяли йому жодної шкоди. Ви просто зменшили його і помістили у скляну кулю, в прес-пап’є. І тепер ви знову продавці з валізою, повною канцтоварів!
Еріксон посміхнувся. Він відкрив валізу, сягнув у неї рукою і витяг скляну кулю прес-пап’є. Він підняв її на світло і зазирнув усередину.
— Так, ми вкрали у марсіан їхнє Місто. І змогли обманути детектор брехні. Ми казали правду, бо нічого не знали про знищене Місто.
— Але навіщо? — запитав Тачер. — Навіщо красти Місто? Чому його просто не підірвати?
— Заради викупу, — відповіла Мара, дивлячись на кулю, її очі збуджено сяяли. — Їхнє найбільше Місто, разом з половиною Ради — у Еріковій руці!
— Марсу доведеться робити те, що скаже йому Терра, — пояснив Еріксон. — Тепер Терра зможе реалізувати свої економічні інтереси. Можливо, навіть вдасться уникнути війни. Цілком вірогідно, Терра без бою отримає те, що хоче, — все ще посміхаючись, він поклав кулю назад до валізи і закрив її.
— Оце так історія! — вражено сказав Тачер. — Яка технологія — зменшення розміру... Ціле Місто стиснулося до мікроскопічних розмірів. Дивовижно! Не дивно, що вам вдалося втекти. З вашою відвагою ніщо не змогло б вас спинити.
Він перевів погляд на валізу, що стояла на підлозі. Десь унизу рівномірно гуділи реактивні двигуни, рухаючи лайнер крізь космос до далекої Терри.
— У нас попереду все ще довга дорога, — мовив Жан. — Ви вислухали нашу історію, Тачер. Чому б вам не розповісти свою? Чим ви займаєтеся? Ким працюєте?
— Так, — підтримала Мара. — Де ви працюєте?
— Де я працюю? — перепитав Тачер. — Що ж, якщо хочете, я покажу. — Він поліз у кишеню пальто і витяг звідти щось блискуче, яскраве і тонке. Жезл з блідого вогню.
Трійця вражено витріщилась на нього, заціпенівши від жаху. Тачер спокійно спрямував жезл на Еріксона.