— Він заліз під диван, — доктор присів і заглянув під нього. — Здається, я його бачу. У тебе є палиця, чи щось таке?
— Дайте мені вийти, — попросила Джоан. — Я не хочу мати з цим жодної справи.
— Але ти не можеш піти, — відповів я. Потім зняв з вікна карниз зі шторами, які скинув на підлогу. — Можна спробувати цим, — з карнизом я присів біля Лабіринта. — Я його звідти вижену, а ви одразу його ловіть. Якщо зволікатимемо, він утече — не доженеш.
Я штурхонув черевик кінцем карниза. Черевик почав відповзати, протискуючись до стіни. Я бачив його маленький коричневий силует, незграбний і безмовний, і він мені здався якоюсь переляканою тваринкою, що втекла із клітки. Мене охопило дивне відчуття.
— А що ми з ним робитимемо? — пробурмотів я. — Де ми його триматимемо?
— Може, засунемо в шухляду? — запитала Джоан, роззираючись по сторонах. — Я піду звільню її.
— Ось він! — скочив на ноги Лабіринт.
З-під дивана вискочив черевик і помчав кімнатою у протилежний її куток, до великого шкіряного крісла. Поки він знову не сховався, Лабіринт устиг схопити його за шнурівку. Черевик сіпався, смикався, силкуючись вивільнитися, проте старий док міцно його тримав.
Лише засунувши черевик у шухляду і замкнувши її, ми полегшено зітхнули.
— Дивовижно! — вигукнув Лабіринт, дурнувато посміхаючись. — Ви хоч розумієте, що це означає? Мені все-таки вдалося! Оживлювач працює! Тільки ніяк не збагну, чому він не оживив мого ґудзика.
— Ґудзик був з латуні, — сказав я. — А черевик — зі шкіри та тваринного клею. З природних матеріалів. І він був вологий.
Ми подивилися на шухляду.
— Там, у вашому столі, — сказав Лабіринт, — лежить найважливіше відкриття сучасної науки.
— І воно збурить увесь науковий світ, — закінчив я. — Це я вже чув. Що ж, можете забирати його, — я стиснув руку Джоан. — Я віддам вам черевик разом з оживлювачем.
— Чудово, — кивнув Лабіринт. — А тим часом попильнуйте за ним, не дайте йому втекти, — він рушив до дверей. — Я скличу вчених, представників преси, щоб...
— А чому б вам не забрати його із собою? — нервово запитала Джоан.
Біля дверей Лабіринт зупинився.
— Нагляньте за ним. Це доказ, доказ того, що оживлювач працює. Це доводить дію закону достатнього подразнення, — і він вибіг на тротуар.
— Ну? — запитала Джоан. — І що тепер? Ти справді збираєшся стовбичити тут і пильнувати шухляду?
Я поглянув на годинник.
— Мені вже час на роботу.
— Що ж, я також не збираюсь його стерегти. Якщо ти підеш, я піду з тобою. Тут я не залишуся.
— Йому все одно не втекти із шухляди, — сказав я, — тож, думаю, ми можемо ненадовго залишити дім.
— Тоді я навідаю батьків. Зустрінемось увечері десь у місті і разом поїдемо додому.
— Ти справді його боїшся?
— Він мені не подобається. У ньому є щось таке...
— Це ж просто старий черевик.
Джоан ледь посміхнулась.
— Не кепкуй з мене, — мовила вона. — Ще ніколи і ніде не було такого черевика.
Того вечора ми зустрілися в середмісті й повечеряли у ресторані. Потім поїхали додому, і я припаркував на узбіччі своє авто. Ми повільно пішли по стежці додому.
На ґанку Джоан зупинилася.
— Нам неодмінно треба туди заходити? Може, підемо в кіно чи ще кудись?
— Ми мусимо зайти. Мені цікаво, як там він. До речі, а чим ми його годуватимемо? — я відімкнув двері і прочинив їх.
Раптом повз мене щось шаснуло, вилетіло на стежку і зникло в кущах.
— Що то було? — вражено прошепотіла Джоан.
— Є одна думка.
Я поквапився до столу — шухляда й справді була відчинена. Якимось чином черевик вибрався на волю.
— Паскудно, — зітхнув я. — Що ж я тепер скажу доку?
— Може, спробуєш його спіймати? — запитала Джоан, зачиняючи за нами вхідні двері. — Або оживиш другого черевика, того, що залишився.
Я похитав головою.
— Нічого не вийде. В оживлювані вночі стояли обидва черевики. Дивні вони створіння: одні оживають, інші — ні. Хоча, можливо...
Задзвонив телефон. Ми перезирнулися.
— А ось і він, — сказав я і підняв слухавку.
— Це Лабіринт, — промовив знайомий голос. — Я приїду завтра вранці. Разом зі мною будуть фотографи, один топковий репортер, Дженкінс з лабораторії...
— Послухайте, док... — почав було я.
— Поговоримо пізніше. У мене ще купа справ. Побачимося завтра вранці, — і він кинув слухавку.
— Це був доктор? — запитала Джоан.
Я подивився на висунуту порожню шухляду.
— Так, це був він.
Я пішов до шафи у передпокої і витяг з неї пальто. Раптом я відчув на собі чийсь пильний погляд. Мені стало моторошно.
Я зупинився і розвернувся. За мною щось стежило, але що? Я нічого не бачив, і від цього ставало ще страшніше.
— Якась чортівня, — сказав я, знизуючи плечима, і натягнув пальто.
Я рушив до кімнати, і мені знову здалося, ніби щось поворухнулося, десь на периферії зору.
— Чорт! — вилаявся я.
Що таке?
Здається, нічого. Нічого, заспокойся. Я роззирнувся довкола, проте нічого незвичного не помітив.
Книжкова шафа, килими, картини на стінах — усе, як і раніше. Але щось же ворушилося!
Я зайшов до вітальні. На столі стояв оживлювач. Проходячи повз, я відчув тепло, яке йшло від нього. Апарат працював і був відчинений! Я клацнув вимикачем, і лампочки на панелі погасли. Невже ми забули його вранці вимкнути? Я спробував пригадати, проте марно.
— Треба знайти черевик до сутінок, — сказав я.
Ми з дружиною дуже довго й ретельно шукали черевик, але так і не знайшли. Оглянули кожен дюйм подвір’я, зазирнули під кожен кущ, дивилися за живоплотом, навіть під будинком, проте марно.
Коли вже геть споночіло, ми увімкнули на ґанку світло і деякий час ще продовжували свої пошуки. Зрештою, я здався і сів на ґанкові сходи.
— Усе це не має сенсу, — зітхнув я. — Навіть серед живоплоту є мільйон місць, де він може причаїтися, і поки ми прочісуємо один його кінець, він устигне перебігти в інший. Черевик хитрющий. З таким самим успіхом ми можемо просто сидіти і чекати, поки він сам до нас не вибіжить.
— Може, ти й правий, — погодилася Джоан.
Я підвівся.
— Залишимо на ніч двері відчиненими. Раптом він надумає повернутися.
Ми не стали замикати дверей, проте, коли вранці спустилися вниз, скрізь було тихо і порожньо. Я вже знав, що черевика там не було. Потинявшись туди-сюди і перевіривши, чи все на місці, я зайшов на кухню, де помітив яєчні шкаралупки, розкидані навколо відра для сміття. Мабуть, черевик приходив уночі, а потім, підживившись, знову втік.
Я зачинив двері, і ми з дружиною мовчки переглянулися.
— Док прибуде будь-якої миті, — сказав я. — Мабуть, мені краще зателефонувати в офіс і попередити, що я спізнюсь.
Джоан доторкнулася до оживлювана.
— Ось він, причина нашої халепи. Цікаво, він зможе ще щось оживити?
Ми вийшли надвір і з надією оббігли поглядом подвір’я, проте ні в кущах, ані деінде нічого не ворушилося.
— От і все, — мовив я, глянувши на вулицю. — Вони вже їдуть.
Біля будинку припаркувався чорний «Плімут», з нього вилізли двоє літніх чоловіків і, з цікавістю нас розглядаючи, рушили по стежці до будинку.
— Руперт уже тут? — запитав один із них.
— Хто? А, доктор Лабіринт? Думаю, буде з хвилини на хвилину.
— Апарат усередині? — запитав новоприбулий. — Я Портер, з університету. Можна його побачити?
— Давайте краще зачекаємо, — знічено відповів я. — Зачекаємо, поки приїде док.
Під’їхало ще дві машини, з них висипала ціла купа людей, і всі вони простували до нас стежкою, жваво між собою перемовляючись.
— А де оживлювач? — запитав мене якийсь дивакуватий дідуган з густими бакенбардами. — Юначе, проведіть нас до апарата.
— Апарат усередині, — відповів я. — Якщо хочете побачити оживлювач, заходьте.
Юрба повалила в дім, ми з Джоан за ними. Вони скупчилися навколо столу і стали розглядати квадратну коробку, збуджено розмовляючи.