— Ось він! — сказав Портер. — Закон достатнього подразнення увійде в історію...
— Нісенітниця! — заперечив інший. — Цілковитий абсурд. Я хочу побачити цього капелюха, чи черевика, чи що воно там таке.
— Неодмінно побачите, — запевнив його Портер. — Руперт достатньо авторитетний вчений і знає, що робить. Можете навіть не сумніватися.
Розгорілася суперечка, наукові мужі посилалися на різноманітні джерела, зверталися до дат і подій. Машин прибувало все більше, деякі з них належали пресі.
— Господи! — вигукнув я. — Йому кінець.
— Ну, він може просто розповісти їм, що сталось, — заперечила Джоан. — Що черевик утік.
— Краще це зробити нам. Ми ж винні у тому, що трапилося.
— Я до цього непричетна. І взагалі, мені ці черевики із самого початку не подобалися. Пригадуєш, я ще хотіла, щоб ти купив ті, червоні.
Я проігнорував цей її випад. На газоні збиралося все більше людей, вони збивалися в купки, дискутували, сперечалися.
І раптом у мене душа пішла в п’яти — я побачив, як під’їжджає Лабіринтів невеличкий синій «Форд». Він уже тут, і зараз нам доведеться йому все розповісти.
— Я не можу дивитися йому у вічі, — сказала Джоан. — Давай сховаємось, га?
Побачивши Лабіринта, всі науковці висипали з будинку, обступивши його щільним кільцем. Ми з Джоан перезирнулися. Будинок спорожнів, окрім нас у ньому нікого не лишилось. Я зачинив вхідні двері. Крізь прочинені вікна долинали відголоски розмов; Лабіринт пояснював суть закону достатнього подразнення. За мить він має зайти в дім, щоб продемонструвати всім черевик.
— Він сам в усьому винен, не треба було його тут лишати, — промовила Джоан. Вона взяла журнал і почала його нервово гортати.
Побачивши мене у вікні, доктор Лабіринт помахав рукою.
Його старече обличчя аж сяяло. Я, намагаючись усміхнутись, кивнув йому у відповідь. І сів поруч із Джоан.
Час минав. Я сидів, втупившись у підлогу. Що ж тепер робити? А що нам лишалося, окрім як чекати, чекати, поки док тріумфально не зайде в дім, в оточенні науковців, репортерів та істориків, охочих побачити доказ дії його закону — цей черевик. Від мого старого черевика залежало подальше Лабіринтове життя, підтвердження істинності його закону — абсолютно все.
І цей клятий черевик кудись утік, вискочив на вулицю!
— Тепер уже недовго чекати, — сказав я.
Раптом надворі запанувала тиша. Що там коїлось? Я підвівся, підійшов до дверей, відчинив їх і визирнув назовні.
— Що там? — запитала Джоан. — Ти щось бачиш?
— Ні, — відповів я. — Нічого не розумію.
Усі стояли мовчки, дивлячись кудись униз. Я був ошелешений і нічого не міг збагнути. Цікаво, на що вони там витріщаються?
— То ходімо подивимось.
Ми з Джоан повільно спустилися по сходах на моріжок і протиснулися крізь натовп науковців.
— Прокляття! — вихопилось у мене.
Моріжком, статечно ступаючи по траві, рухалася дивна парочка: мій старий коричневий черевик і вишукана біла туфелька. Я витріщився на неї:
— Десь я її вже бачив!
— Та це ж моя туфелька! — вигукнула Джоан, і всі на неї озирнулись. — Моя! Зі святкової пари, яку я взувала лише...
— Уже ні, — сказав Лабіринт, його обличчя зблідло від хвилювання. — Вона більше не належить жодному з нас.
— Дивовижно! — вигукнув один із учених мужів. — Погляньте на них! Особливо на даму. Подивіться лише, що вона виробляє.
Крихітна біла туфелька граційно рухалася на кілька дюймів попереду мого старого черевика. Варто було черевику наблизитися до неї, як вона, описуючи півколо, відступала. Потім вони обоє зупинились, носаками одне до одного. І раптом черевик почав підстрибувати вгору-вниз, спершу на каблуку, потім на носаку. Урочисто, сповнений гідності, черевик танцював навколо неї, описуючи коло за колом.
Крихітна біла туфелька разок підскочила і відійшла назад, повільно, нерішуче, майже дозволяючи черевику себе спіймати, щоб наступної миті знову втекти.
— Тут ми бачимо щось на кшталт шлюбного танцю, — зауважив літній чоловік. — Можливо, навіть з певними елементами расової нерівності. Черевик дотримується строгих норм ритуалу, імовірно, закладеного століття...
— Лабіринте, що це все означає? — запитав Портер. — Поясніть.
— То ось у чому річ, — пробурмотів я. — Поки нас не було, черевик витяг її з комірчини і засунув у оживлювач. Я знав, що щось тієї ночі за мною стежило. Це була біла туфелька.
— Саме тому він увімкнув оживлювач, — мовила Джоан, шморгаючи носом. — Не впевнена, що мені це до душі.
Невеличка процесія майже дісталася до живоплоту, біла туфелька все ще трималась на відстані від коричневого черевика. Лабіринт рушив до них.
— Отже, шановні, ви всі мали змогу переконатися в тому, що я не перебільшував. Перед вами — найвизначніше відкриття у науці, поява нової раси. Можливо, коли загине людська цивілізація, ця нова форма життя...
Він потягнувся рукою до кумедної пари, проте, розсунувши темну завісу листя, туфелька раптом зникла у живоплоті. Одним стрибком черевик зник за нею. Почувся шелест, а потім запала тиша.
— Я — в дім, — сказала Джоан і пішла до ґанку.
— Шановні, — промовив почервонілий Лабіринт, — це просто неймовірно! Ми стали свідками найзначнішого моменту в історії — зародження нового життя.
— Ну, майже стали, — уточнив я.
Тесля
(пер. В. Корсун)
— Ернесте Джей Елвуде! — занепокоєно промовила Ліз. — Ти мене зовсім не слухаєш. І ні крихти ще не з’їв. Та що з тобою коїться? Іноді я тебе просто не розумію.
Ернест Елвуд нерухомо сидів і дивився повз них, вглядаючись у напівтемряву за вікном, так неначе чув щось нечутне для інших. Нарешті він зітхнув і випростався на стільці, немов збираючись щось відповісти, проте зачепив ліктем чашку і зосередився на тому, щоб не дати їй перекинутися. Потім витер ганчіркою розхлюпану на столі чорну каву.
— Вибач, — пробурмотів він. — Що ти там казала?
— Їж, любий, — промовила дружина, поглядаючи на двох хлопчиків, щоб пересвідчитись, що вони не припинили їсти. — Ти ж знаєш, чого мені коштує приготувати вам вечерю.
Боб, старший із синів, їв швидко, розрізаючи на акуратні шматочки печінку з беконом, проте малий Тодді відклав свої ніж з виделкою, щойно це зробив батько, і тепер також мовчки сидів, втупившись у тарілку.
— Бачиш? — дорікнула Ліз. — Бачиш, який ти подаєш дітям приклад? Їж свою вечерю, бо зовсім захолоне. Ти ж не хочеш їсти холодну печінку? Немає нічого гіршого, ніж холодна печінка і бекон, у якому затверділо сало. Ти його потім просто не перетравиш. Особливо якщо це баранина. Кажуть, багато людей взагалі не можуть їсти бараняче сало. Любий, їж, будь ласка.
Елвуд кивнув. Він узяв ложку, зачерпнув трохи гороху та картоплі і поніс до рота. Малий Тодді почав робити те ж саме, статечно і серйозно, немов зменшена копія свого батька.
— А знаєте, що я вам скажу? — обізвався Боб. — У нас сьогодні в школі була навчальна атомна тривога. Ми ховалися під партами.
— Справді? — запитала Ліз.
— Проте містер Персон, наш учитель, каже, що якщо на нас скинуть бомбу, вона все місто знесе, так що я не знаю, навіщо ховатися під партами. Гадаю, їм час уже зрозуміти, чого встигла досягти наука. Зараз є такі бомби, що знищують цілі милі, не лишаючи каменя на камені.
— Багато ти знаєш, — пробурмотів Тодді.
— Так, багато, а ти заткнися.
— Хлопчики! — закликала їх до порядку Ліз.
— Але ж це правда, — серйозно продовжував Боб. — Я знаю одного хлопця з резерву морської піхоти, то він каже, що у них там з’явилася нова зброя, яка знищує пшеничні посіви і отруює воду. Це якісь кристали чи щось таке.
— Господи! — вигукнула Ліз.
— На минулій війні у них такого не було. Атомну енергію відкрили лише наприкінці війни, так що можливості використати її на повну силу так і не випало. — Боб повернувся до батька. — Правда, тату? Б’юся об заклад, коли ти служив у армії, ви не мали жодної атомної...