Елвуд кинув виделку на стіл, відштовхнув стілець і встав. Ліз здивовано подивилася на чоловіка, так і не донісши чашку до губ. Боб замовк на півслові. Маленький Тодді просто мовчав.
— Любий, що з тобою? — запитала Ліз.
— Пізніше поговоримо.
Вони вражено спостерігали, як він вийшов з-за столу і покинув вітальню. Потім почули, як він пройшов через кухню і відчинив задні двері, що за мить грюкнули за його спиною.
— Пішов на задній двір, — промовив Боб. — Мамо, він завжди таким був? Чому він так дивно себе поводить? Це ж не якийсь воєнний невроз, підчеплений ним на Філіппінах, правда? У Першу світову війну таке називали контузією, але зараз відомо, що це була форма воєнного неврозу. То це і в нього таке?
— Їж мовчки, — наказала Ліз, від люті її щоки взялися червоними плямами. Вона похитала головою. — Чорти б його побрали! В голові не вкладається...
Хлопчики знову взялись уминати вечерю.
На задвірку було темно. Сонце вже сіло, і повітря, прозоре і свіже, наповнилось танцюючими цяточками нічних комах. У дворі по сусідству порався Джо Хант, він згрібав з-під вишні листя. Побачивши Елвуда, він йому кивнув.
Елвуд повільно пішов по стежці через увесь двір до гаража.
Там він, заклавши руки у кишені, зупинився. Біля гаража виднілося щось велетенське і біле, величезний блідий силует на тлі вечірніх сутінків. Він стояв, розглядаючи це громаддя, а на серці у нього потроху тепліло. Це було дивне відчуття, трохи схоже на гордість з домішками задоволення і... і хвилювання. Він завжди хвилювався, дивлячись на човен. Навіть ще тільки починаючи над ним працювати, він відчував, як раптом починало калатати його серце, як тремтіли руки і як з чола стікали краплі поту.
Його човен. Він усміхнувся і підійшов ближче. Потім простяг руку і постукав по його твердому борту. Чудовий човен, та ще й робота просувається навдивовижу швидко. Вже майже готовий. Скільки ж у нього сил вкладено, сил і часу! Скільки вільних від роботи вечорів, неділь, а інколи навіть ранків перед роботою.
Вранці працювалося найкраще, коли сонце світило так яскраво, повітря було таким свіжим і пахло так приємно, а все довкола блищало від роси. Він найбільше любив цю пору, тим паче, що в цей час не було ще нікого, хто б його відволікав від роботи чи розпитував. Він знову постукав по борту. Скільки роботи, скільки матеріалів! Скільки колод він розпиляв, погнув, поприбивав. Звісно, йому допомагав Тодді. Сам би він нізащо не впорався, ніяк не впорався б. Якби Тодді не зробив розмітки на дошках...
— Агов! — гукнув до нього Джо Хант.
Елвуд обернувся. Джо дивився на нього, спираючись на паркан.
— Вибач, — промовив Елвуд. — Ти щось казав?
— Знову витаєш десь у хмарах, — сказав Хант, пихнувши сигарою. — Чудовий вечір.
— Ага.
— Добрячий там у тебе човен, Елвуде.
— Дякую, — пробурмотів Елвуд і рушив назад до дому. — Добраніч, Джо.
— Скільки це ти вже над ним працюєш? — поцікавився Хант. — Близько року, так? Місяців з дванадцять. Багацько ж сил і часу ти в нього уклав. Здається, щоразу, коли я тебе бачу, ти тягнеш сюди дерево, розпилюєш його, збиваєш докупи.
Елвуд кивнув, прямуючи до дверей.
— Ти навіть дітей до роботи долучив. Принаймні, малюка. Так, нівроку човен вийшов, — Хант вичекав паузу. — Судячи з його розміру, ти на ньому далеченько зібрався. Пам’ятаєш, якось ти стояв там, де й зараз, і сказав, куди саме. Не нагадаєш?
Запала тиша.
— Я не чую, Елвуде, — сказав Хант. — Човен величезний, ти, мабуть...
— Та пішов ти!..
Хант засміявся.
— Що це з тобою, Елвуде? Знав би ти, як це весело — кепкувати над тобою. Але ж серйозно, куди ти збираєшся на ньому пливти? Хочеш витягти його на пляж і спустити на воду? Я знаю одного хлопця, так у нього є невеличка вітрильна шлюпка, він возить її на причепі. Мабуть, щотижня їздить на узбережжя.
Але ж свого велетня ти на причіп не поставиш. А ще я чув про чоловіка, який побудував човен у себе в підвалі. Він його закінчив, і знаєш, що виявилося? Виявилося, що човен настільки великий, що не протискувався крізь двері...
Ліз Елвуд увімкнула світло на ґанку і, склавши руки на грудях, спустилася на газон заднього двору.
— Вітаю, місіс Елвуд, — привітався Хант, торкаючись капелюха. — Приємний сьогодні вечір, еге ж?
— І ви будьте здорові, — Ліз повернулась до чоловіка. — Заради бога, ти збираєшся іти в дім? — тихо запитала вона суворим голосом.
— Так, звісно, — Елвуд знехотя рушив до дверей. — Вже йду. Добраніч, Джо.
— Добраніч, — відповів Хант. Він дивився вслід подружжю, аж поки вони зникли в будинку. Двері зачинилися, світло погасло. Хант похитав головою. — Дивак, та й годі, — пробурмотів він. — Із кожним днем стає все дивакуватішим. Живе, немов у іншому світі. Разом зі своїм човном, — і пішов у дім.
— Їй було лишень вісімнадцять, — сказав Джек Фредерікс, — але вона чудово розуміла, що до чого.
— Ці дівчата з півдня всі такі, — мовив Чарлі. — Схожі на фрукти, м’які, стиглі, соковиті фрукти.
— Про щось подібне писав Гемінґвей, — докинула Енн Пайк. — От не пам’ятаю лише, де саме. Він порівнював...
— Зате як вони говорять, — устряв Чарлі. — Їхня вимова просто нестерпна.
— Це ж чому вона нестерпна? — здивувався Джек. — Авжеж, вони говорять дещо інакше. Проте до їхньої говірки швидко звикаєш.
— Чому б їм не говорити правильно?
— До чого ти хилиш?
— Вони говорять як... кольорові.
— Це тому, що вони родом з тих місць, — мовила Енн.
— Хочеш сказати, ця дівчина — кольорова? — запитав Джек.
— Ні, звісно, ні. Доїдай свій пиріг, — Чарлі поглянув на годинник. — Майже перша. Час повертатися до офісу.
— Я ще не доїв, — сказав Джек. — Почекайте!
— А знаєте, в мій район кольорові зараз просто повалили, — сказала Енн. — За квартал від мого дому я навіть бачила будинок, виставлений на продаж, з табличкою «Представникам усіх рас — ласкаво просимо». Я ледь не впала, коли побачила.
— І що ж ти зробила?
— Нічого. А що я могла зробити?
— До речі, якщо ти працюєш у державній установі, вони можуть з тобою по сусідству поселити кольорового або китайця, — сказав Джек, — і ти нічого не зможеш вдіяти.
— Хіба що звільнитися.
— Це лише заважає роботі, — погодився Чарлі. — Як можна працювати в таких умовах, га?
— В уряді надто багато поміркованих радикалів, — заявив Джек. — Тому й стали наймати на державні посади людей, не зважаючи на те, до якої раси вони належать. Це почалося ще відтоді, коли Управлінням громадських робіт завідував Гаррі Гопкінс.
— А ви знаєте, де він народився? — запитала Енн. — В Росії.
— То Сідні Хіллман там народився, — заперечив Джек.
— Одного поля ягоди, — підвів риску Чарлі. — Їх усіх треба відправити назад.
Енн з цікавістю подивилась на Ернеста Елвуда. Він сидів мовчки і читав газету. В кафетерії було доволі гамірно. Люди їли й розмовляли, приходили і йшли геть, вешталися туди-сюди.
— Ел-Джею, з тобою все гаразд? — поцікавилась Енн.
— Ага.
— Він читає про «Байт Сокс», — пояснив Чарлі. — Бачиш цей пильний погляд? А знаєш, я якось повів своїх малих на вечірню гру, і...
— Ходімо, — промовив Джек, підводячись. — Уже час повертатися на роботу.
Усі повставали. Елвуд мовчки склав газету і засунув до кишені.
— А ти щось сьогодні не надто говіркий, — сказав йому Чарлі, коли вони проходили між столиками. Елвуд підняв на нього погляд.
— Вибач.
— Я тут хотів тебе дещо запитати. Не хочеш долучитися в суботу ввечері до невеличкої гри? Ти з нами сто років не грав.
— Та не слухай ти його, — порадив Джек, оплачуючи на касі обід. — Він любить тільки збочені ігри: дикі двійки, бейсбол, плюнь в океан...
— Я пропоную звичайний покер, — образився Чарлі. — Давай, Елвуде. Що більше людей, то краще. Купимо пива, поговоримо, відпочинемо від дружин, га? — він посміхнувся.
— Ми ось днями хочемо влаштувати стару добру холостяцьку вечірку, — промовив Джек, засовуючи в кишеню решту, і підморгнув Елвуду. — Ти ж розумієш, про що я? Прийдуть дівчата, покажуть шоу... — і зробив рукою характерний жест.