— Можливо. Я подумаю, — сказав Елвуд, розплачуючись за обід.
Потім він вийшов з кафетерію на осяяний сонцем тротуар.
Решта все ще були всередині, вони чекали на Енн, яка пішла припудрити носика.
Раптом Елвуд розвернувся і швидко пішов геть від кафетерію. Повернув за ріг і опинився на Кедровій вулиці, перед телевізійним магазином. Повз нього проходили покупці і клерки, які поверталися з обідньої перерви, вони сміялися і розмовляли, і уривки їхніх фраз раз за разом накочувалися на нього, наче морські хвилі. Засунувши руки в кишені, він зупинився біля дверей магазину, немов ховаючись від дощу.
Та що це з ним? Можливо, варто звернутися до лікаря? Звуки, люди — все його дратувало. Весь цей шум та емоції навколо.
Він не висипався. Можливо, це через його харчування? Або через те, що він гарує як віл у себе на подвір’ї. Від утоми він ледве дотягав ноги до ліжка. Елвуд потер лоба. Люди, звуки, розмови, цей нескінченний натовп на вулицях і в крамницях.
У вітрині магазину безгучно миготів великий телевізор, показуючи якісь картинки. Елвуд байдуже втупився в екран. Жінка в трико займалась акробатикою, сідала на шпагат, робила колесо. Потім, метляючи у повітрі ногами і усміхаючись глядачам, трохи пройшлася на руках. Вона зникла, і телевізор почав показувати яскраво одягненого чоловіка із собакою на повідку.
Елвуд поглянув на годинник. За п’ять хвилин перша. У нього лишилося п’ять хвилин, щоб добратися до офісу. Він знову ступив на тротуар і зазирнув за ріг. Енн, Чарлі та Джека ніде не було видно, вони вже пішли. Елвуд повільно, з руками в кишенях, попрямував уздовж ряду магазинів. На мить він зупинився біля крамнички з усіляким дріб’язком і задивився крізь вікно на жінку, яка, штовхаючись, протискувалась до прилавка з біжутерією, торкалася прикрас, піднімала їх, розглядала. У вітрині аптеки він якийсь час роздивлявся рекламу їжі для спортсменів і якогось порошку від грибка, посипаного між двома потрісканими і покритими пухирями пальцями ніг. Він перейшов вулицю.
На тому боці він зупинився і поглянув на вітрину з жіночим одягом: спідницями, блузками і вовняними светрами. На кольоровому плакаті красиво одягнена дівчина розстібала блузку, щоб продемонструвати всьому світові свій елегантний бюстгальтер. Елвуд пішов далі. У наступному вікні були виставлені валізи, кофри та портфелі.
Валізи. Він зупинився і насупився. Щось промайнуло в його голові, якась невиразна думка, надто нечітка, щоб її втримати, але раптом Елвуд відчув надзвичайну її важливість. Він знову подивився на годинник. Десять хвилин на другу. Він спізнювався, тож поквапився до перехрестя і зупинився, чекаючи зеленого світла. Біля нього товпилися чоловіки та жінки, які чекали на автобус, що вже під’їжджав. Елвуд поглянув на автобус. Той зупинився, відчинилися двері. До нього кинулися люди. Зненацька Елвуд рушив за ними і піднявся по східцях до салону. Двері за його спиною зачинились, і він поліз до кишені за грошима.
За хвилину він уже примостився поруч із огрядною старою, яка тримала на колінах дитину. Склавши руки, Елвуд тихо сидів, дивлячись просто перед собою, а тим часом автобус мчав вулицями міста у напрямку спального району.
Повернувшись, він застав дім порожнім. У будинку було темно і прохолодно. Він зайшов до спальні і витяг із шафи свій старий одяг. Потім вийшов на задній двір і побачив Ліз, що саме з’явилася на тротуарі, її руки були забиті пакунками з продуктами.
— Ел-Джею! — здивувалась вона. — Що трапилося? Чого це ти вдома?
— Не знаю. Я не пішов на роботу. Та все гаразд.
Ліз поставила пакунки під паркан.
— Заради бога! — роздратовано вигукнула вона. — Ти мене лякаєш, — вона зміряла його пильним поглядом. — Ти просто не пішов на роботу?
— Так.
— І який це вже раз за рік? Скільки всього разів ти не ходив?
— Не знаю.
— Не знаєш? Ти і раніше не ходив?
— Куди?
Ліз витріщалася на нього. Потім підняла пакунки і, хряснувши дверима, зайшла в дім. Елвуд насупився. Що це з нею? Він пішов у гараж і почав витягати дерево та інструменти на газон, ближче до човна.
Він окинув його пильним поглядом. Човен був прямокутним, великим і прямокутним, немов якийсь здоровенний ящик. Господи, який же він масивний! Скільки брусів на нього пішло.
Човен мав криту каюту з широким вікном і просмоленим дахом. Чудовий човен.
Він узявся до роботи. Згодом з будинку вийшла Ліз і так тихо пройшла подвір’ям, що він її не помічав, аж поки не повернувся, щоб принести великі цвяхи.
— Ну? — запитала Ліз.
На мить Елвуд завмер.
— Чого тобі?
Ліз склала на грудях руки. Елвуду почав уриватися терпець.
— Чого тобі? Чого ти на мене так дивишся?
— Ти й справді часто не ходив на роботу? Важко вкладається в голові. Ти прийшов додому, щоб працювати над... над цим?
Елвуд відвернувся.
— Зажди, — вона підійшла до нього. — Зупинися!
— Заспокойся. І не кричи.
— Я не кричу. Я просто хочу з тобою поговорити. І дещо запитати. Можна? Можна я в тебе дещо запитаю? Ти ж не проти зі мною поговорити?
Елвуд кивнув головою.
— Навіщо? — запитала Ліз тихим наполегливим голосом. — Навіщо? Ти мені нарешті скажеш? Навіщо?
— Що навіщо?
— Оце. Ця... ця штуковина. Навіщо це тобі? Чому ти тут, у дворі, посеред білого дня? І так триває вже цілий рік. Учора ввечері за столом ти раптом встав і пішов сюди. Навіщо? Навіщо все це?
— Він майже готовий, — пробурмотів Елвуд. — Ще кілька дрібниць тут, там, і він буде...
— А потім що? — Ліз обійшла його і заступила йому дорогу. — Потім що? Що ти з ним збираєшся робити? Продати? Спустити на воду? Всі сусіди над тобою глузують. Весь район знає... — її голос раптом увірвався. — Знає про тебе і оце. Діти у школі насміхаються над Бобом і Тодді. Кажуть їм, що їхній батько... Що він...
— Божевільний?
— Прошу тебе, Ел-Джею, скажи мені, навіщо він тобі. Добре? Можливо, я зрозумію. Ти ж мені ніколи цього не говорив. Спробуй пояснити. Невже це так важко?
— Я не можу, — промовив Елвуд.
— Не можеш! Чому?
— Тому що сам не знаю, — відповів Елвуд. — Я не знаю, навіщо він мені. Можливо, взагалі не потрібен.
— Але ж якщо не потрібен, навіщо ж ти тоді його будуєш?
— Не знаю. Мені подобається його будувати. Подобається працювати з деревом, — він зробив нетерплячий жест рукою. — Я завжди щось майстрував. Ще хлопчиком я постійно будував моделі літаків. У мене були інструменти. У мене завжди були інструменти.
— Але навіщо ти повернувся додому посеред дня?
— Мені стало неспокійно.
— Чому?
— Я... Я чую, як розмовляють люди, і мені стає тривожно. Я хочу втекти від них подалі. У них є щось таке... У їхніх звичках. Можливо, це в мене щось на кшталт клаустрофобії?
— Хочеш, я запишу тебе на прийом до лікаря Еванса?
— Ні. Ні, зі мною все гаразд. Прошу, Ліз, відійди з дороги і дай мені попрацювати. Я хочу якомога скоріше його закінчити.
— І ти навіть не знаєш, навіщо це тобі, — Ліз похитала головою. — І весь цей час ти працював, навіть не знаючи навіщо. Немов якась тварина, що виходить уночі на полювання, мов кіт на паркані. Ти занедбав свою роботу і сім’ю, щоб...
— Відступи з дороги, — промовив Елвуд. — Мені треба його закінчити.
Ліз витріщилася на нього:
— Ти хочеш продовжувати? — Чоловік протиснувся повз неї. — Та що це з тобою? Точно з головою щось не гаразд. Ти ж...
— Та годі тобі, — сказав Елвуд, озирнувшись. Ліз також повернулася.
У дверях мовчки стояв, тримаючи під пахвою судок для ланчу, Тодді. Його личко було похмуре і серйозне. Він не сказав батькам жодного слова.
— Тоде! — вигукнула Ліз. — Як швидко ти повернувся!
Тодді підійшов до батька.
— Привіт, хлопче, — усміхнувся Елвуд. — Як справи у школі?