— Добре.
— Я в дім, — сказала Ліз. — Я знала, що так буде, Ел-Джею. З самого початку знала.
Вона пішла по стежці, піднялася на ґанок і грюкнула дверима.
Елвуд зітхнув. Він сів на нижній щабель драбини, приставленої до борта човна, і поклав на землю молоток. Потім запалив цигарку і почав мовчки курити. Тодді тихо стояв поруч.
— Ну що, хлопче? — зрештою промовив Елвуд. — Що скажеш?
— Чим тобі допомогти, тату?
— Допомогти? — Елвуд усміхнувся. — Ну, залишилося небагато. Всілякий дріб’язок. Скоро закінчимо. Можеш пошукати дошки, які ми ще не прибили до палуби. — Він потер підборіддя. — Човен майже готовий. Що ж, ми довго над ним працювали. Якщо хочеш, можеш почати його фарбувати. Було б добре пофарбувати каюту. Думаю, червоний чудово підійде. Як тобі червоний?
— А зелений?
— Зелений? Гаразд. У гаражі лишилося ще трохи зеленої фарби від ґанку. Почнеш?
— Звісно, — промовив Тодді і рушив до гаража.
Елвуд провів його поглядом.
— Тодді...
Хлопчик обернувся.
— Так?
— Тодді, зажди. — Елвуд повільно до нього підійшов. — Хочу в тебе дещо запитати.
— Що саме, тату?
— Ти... ти ж не проти мені допомагати? Ти ж не проти працювати над човном?
Тодді серйозно подивився батьку у вічі. Він мовчав. Якийсь час вони так і дивилися один на одного.
— Гаразд! — раптом сказав Елвуд. — Збігай за фарбою — і почнемо.
Боб весело підійшов до дверей разом з двома хлопчиками зі школи.
— Привіт, тату! — гукнув Боб. — Як справи?
— Добре, — відповів Елвуд.
Боб відчинив двері на кухню.
— Це — атомний підводний човен, — посміхнувся він, і хлопці також посміхнулися. — Він весь забитий ураном — 235.Тато на ньому попливе аж у Росію. А коли добереться, від Москви каменя на камені не залишиться.
Зачинивши двері, діти зайшли всередину.
Елвуд стояв і дивився на човен. У дворі по сусідству місіс Хант на мить перестала знімати зі шворки білизну і поглянула на нього та на велетенський прямокутний корпус, що здіймався над ним.
— Він і справді атомний, містере Елвуд? — запитала вона.
— Ні.
— Як же тоді він рухатиметься? Я не бачу вітрил. А який там двигун? Паровий?
Елвуд закусив губу. Дивно, але він ніколи про це не думав.
На човні не було двигуна, взагалі ніякого. Не було ані вітрил, ані парового котла. Він не встановив на ньому ані мотора, ані турбіни, ані баків з пальним. Це був просто дерев’яний корпус, величезна коробка — і все. Він жодного разу не замислювався над тим, яким чином човен рухатиметься, жодного разу за увесь той час, що вони з Тодді над ним працювали.
Раптом його охопив відчай. Без двигуна це ніякий не човен, це просто велетенська купа дерева, смоли і цвяхів. Він ніколи не попливе, ніколи, ніколи не покине подвір’я. Ліз мала рацію: він поводився немов тварина, що вилазить уночі, щоб полювати і вбивати у темряві, боротися наосліп, нічого не бачачи і не розуміючи, сліпа і водночас жалюгідна.
Навіщо він його побудував? Він не знав. Що з ним робити? Цього він також не знав. Що його рухатиме? Як він його вивезе з подвір’я? Навіщо він це робив, будував, нічого не тямлячи, навпомацки, немов нічне створіння?
І весь цей час Тодді працював з ним пліч-о-пліч. Навіщо це було йому? Він хоч сам це знав? Чи розумів хлопчина, навіщо цей човен, навіщо вони його будують? Тодді ніколи ні про що не запитував, бо вірив, що його батько знає все.
Але він не знав. Він, батько, також не знав, куди його приткнути, щойно човен буде побудованим, готовим, закінченим. Що з ним робити? Скоро Тодді, використавши останню банку фарби, відкладе щітку, віднесе назад цвяхи, підмете тирсу, повісить у гаражі пилку й молоток. І тоді він запитає, запитає про те, про що він ще жодного разу не запитував, бо для цього вже настав час.
І він не зможе йому відповісти.
Елвуд стояв і дивився на човен, на велетенське корито, яке вони побудували, намагаючись зрозуміти. Навіщо він працював? Навіщо було все це? Коли він це знатиме? Він взагалі це знатиме? Він усе стояв і стояв, дивлячись на човен.
І лише коли перші набухлі чорні краплі дощу посипалися з неба, лише тоді він зрозумів.
Спостерігач
(пер. В. Корсун)
Вони зайшли у велику залу. В її дальньому кінці над широченним освітленим столом купчилися техніки, слідкуючи за складним візерунком вогників, що постійно змінювався, виблискуючи, здавалось, нескінченними комбінаціями. Гули довгі ряди машин — комп’ютерів, якими керували люди та роботи, а кожен дюйм вертикальної поверхні покривали мапи. Хейстен обвів залу здивованим поглядом.
Вуд засміявся.
— Ходіть сюди, і я вам покажу дещо насправді цікаве. Ви впізнаєте це, правда? — він показав на величезну машину, оточену мовчазними чоловіками та жінками у білих лабораторних халатах.
— Так, впізнаю, — повільно промовив Хейстен. — Схоже на наш копач, тільки разів у двадцять більший. Де ви збираєтеся його використовувати, що переміщувати? І куди? — він доторкнувся до поверхні копача, потім присів і зазирнув у його пащу. Вона була щільно стулена; копач саме працював. — А знаєте, якби ми бодай здогадувалися, що він існує, відділ історичних досліджень давно б уже...
— Тепер ви знаєте, — Вуд присів поруч із ним. — Послухайте, Хейстене, ви перший не з нашого відомства, хто потрапив до цієї кімнати. Бачили охоронців? Ніхто не пройде сюди без перепустки, у охоронців є наказ знищувати будь-кого, хто спробує проникнути сюди нелегально.
— Щоб приховати це? Машину? Ви б стріляли, щоб...
Вони підвелись, і Вуд подивився на нього з кам’яним виразом обличчя.
— Ваш копач риється в античності. Рим. Греція. Пил і стародавні фоліанти. — Вуд торкнувся величезної машини. — Цей копач інакший. Ми охороняємо його ціною наших життів і життів інших. Знаєте, чому?
Хейстен подивився на машину.
— Цей копач налаштований не на античність, а... на майбутнє. — Вуд подивився Хейстену прямо у вічі. — Розумієте? На майбутнє.
— Ви копаєте у майбутньому? Та як ви посміли? Це заборонено законом, і ви це чудово знаєте! — Хейстен відступив. — Якщо Виконавча рада дізнається, вона рознесе всю цю будівлю вщент. Ви маєте усвідомлювати, наскільки це небезпечно. Сам Берковський це довів у своїй дисертації.
Хейстен почав сердито ходити туди-сюди.
— Я не розумію, навіщо використовувати копач у майбутньому? Щойно ви витягнете з майбутнього матеріал, ви автоматично введете нові фактори у теперішнє; майбутнє зміниться, і так до безкінечності. Що довше ви копатимете, то більше факторів потраплятиме у сьогодення. І для наступних століть створюватимуться нестабільні умови. Саме тому і був ухвалений закон.
— Знаю, — кивнув Вуд.
— І все одно продовжуєте копати? — Хейстен промовисто кивнув на техніків за машинами. — Припиніть, заради всього святого! Припиніть, поки ви не ввели якийсь летальний фактор, який потім не зможете ліквідувати. Чому ви продовжуєте...
Раптом Вуд знесилено опустив плечі.
— Гаразд, Хейстене, не треба нам читати лекцій. Надто пізно, все вже трапилося. Летальний фактор ввели під час проведення перших експериментів. Ми були впевнені, що знаємо, що робимо... — Він підняв догори очі. — Тому вас сюди і запросили. Сядьте... Зараз ви про все дізнаєтеся.
Вони сиділи за столом один навпроти одного. Вуд склав на грудях руки.
— Я одразу перейду до суті. Ви вважаєтесь експертом, найкращим експертом відділу історичних досліджень. Про часовий копач ви знаєте більше, ніж будь-хто з нині живих; саме тому вам і показали нашу роботу, нашу нелегальну роботу.
— І ви вже встигли наламати дров?
— Цілу гору, і кожна спроба подальшого втручання робить її все більшою. Якщо ми не залагодимо ситуацію, то залишимо по собі пам’ять найганебнішої організації в історії.