— Будь ласка, почніть з початку, — попросив Хейстен.
— Копач був санкціонований Радою політичної науки, там хотіли знати результати деяких своїх рішень. Спершу ми протестували, посилаючись на теорію Берковського, але ідея була неймовірно зваблива, самі розумієте. Ми здались, і так з’явився копач... Таємно, звісно.
Спочатку ми черпнули на рік уперед. Щоб захиститися від ефекту Берковського, ми перестрахувались і фактично нічого сюди не принесли. Цей копач запрограмований нічого не приносити. Він не зачерпує предметів, просто робить знімки з великої висоти. Потім плівка повертається до нас, ми її збільшуємо і намагаємось відтворити тамтешнє становище.
Перші результати нас втішили. Воєн не було, міста росли, виглядали набагато краще сучасних. Збільшені знімки вулиць показали безліч людей, безсумнівно задоволених життям. Ніхто нікуди не поспішав.
Потім ми заглянули на п’ятдесят років у майбутнє. Ще краще: кількість міст зменшується. Люди вже не так залежать від машин. Більше трави, парків. Все та ж загальна картина: мир, щастя, приємне дозвілля. Менше нестримного марнотратства, поспіху.
Ми копнули ще далі. Звісно, послуговуючись таким непрямим способом спостереження, ми не могли нічого сказати напевне, але все, здається, було в нормі. Ми передали отриману інформацію Раді, і вона взялася за свої проекти. Тоді це і трапилось.
— Що саме? — запитав Хейстен, подаючись уперед.
— Ми вирішили знову відвідати сфотографований нами період, років за сто. Ми вислали копач і повернули його з повною котушкою плівки. Її проявили, ми почали дивитися світлини... — Вуд замовк.
— І?
— Вони вже не були схожі на попередні. Вони були іншими. Все змінилося. Повсюди війна... війна і руїни, — Вуд здригнувся. — Ми всі сиділи перелякані; ми одразу відправили копач назад, щоб пересвідчитись, чи він, бува, не помилився.
— І що ви виявили наступного разу?
Вуд стиснув кулаки.
— Знову зміни, знову на гірше! Руїни, безмежні руїни. Люди вештаються, немов примари. Повсюди розруха і смерть. Шлак. Це був кінець війни, її остання фаза.
— Зрозуміло, — кивнув Хейстен.
— І це ще не найгірше! Ми передали новини Раді. Вона припинила роботу над усіма проектами і влаштувала двотижневу конференцію; вона скасувала всі накази і відкликала кожен план, побудований на результатах нашого рапорту. І через місяць знову з нами зв’язалась. Члени Ради хотіли, щоб ми спробували ще раз відправити копач у той самий період. Ми відмовились, проте вони наполягали. Переконували, що, мовляв, куди вже гірше.
Тож ми знову запустили копач. Він повернувся, і ми проглянули відео. Хейстене, бувають речі гірші за війну. Ви не повірите, що ми бачили. Людей не лишилося, взагалі жодної душі.
— І все в руїнах?
— Ні! Жодних руїн, великі міста, рівні дороги, високі будівлі, поля, озера. Проте людського життя немає; міста порожні, функціонують механічно, жодна машина, жодна дротинка не пошкоджена. Але ніде й сліду живої людини.
— Чому так?
— Ми відправили копач далі, за п’ятдесят років. І нічого.
Щоразу те саме. Міста, дороги, будівлі — проте людей немає. Їх усіх щось убило. Чума це була, радіація чи щось інше — невідомо. Але щось же їх убило! Звідки воно взялося? Ми не знаємо. Знаємо лише, що спочатку, під час наших перших черпань, його там не було.
Ми його якось викликали, цей летальний фактор. Ми його спричинили нашим втручанням. Коли ми починали, його там не було. Це ми винні, Хейстене, — Вуд пильно подивився на нього, його обличчя було білим мов крейда. — Ми його спричинили і тепер мусимо якимось чином його позбутися.
— І як саме ви плануєте це зробити?
— Ми побудували машину часу, здатну перемістити у майбутнє спостерігача. Ми пошлемо туди людину, щоб у всьому розібратися. Фотографії мало на що проливають світло, ми мусимо знати більше! Коли все почалося? Як? Якими були перші прояви? Що це? Дізнавшись, ми, можливо, і зможемо усунути його, цей фактор, прослідкувати його і вилучити. Хтось мусить вирушити у майбутнє і дізнатися, як саме все почалося. Це єдиний вихід.
Вуд підвівся, Хейстен також.
— Ви і будете цим кимось, — мовив Вуд. — Вирушити маєте ви, оскільки ви — найкомпетентніший фахівець у цій сфері. Maшина часу — на площі знадвору, під ретельною вартою. — Вуд подав сигнал, і двоє охоронців підійшли до столу.
— Сер?
— Підете з нами, — сказав Вуд. — Ми йдемо на площу, подбайте про те, щоб за нами ніхто не прослідкував. — Він повернувся до Хейстена. — Ви готові?
Хейстен завагався.
— Постривайте! Я повинен ознайомитися з вашою роботою, проаналізувати результати того, що вже було зроблено. Оглянути безпосередньо машину часу. Я не можу...
Двоє солдатів підійшли ближче, поглядаючи на Вуда. Той поклав руку Хейстену на плече.
— Даруйте, — промовив він, — але ми не можемо зволікати; прошу за мною.
Пітьма навколо нього раптом сколихнулась, закрутилася і відступила. Він сів за контрольну панель і витер піт з чола. Добре це чи погано, але він вирушив. Вуд коротко описав йому, як керувати машиною часу. Лише кілька хвилин інструктажу — і от машина вже налаштована, а металеві двері зачинені.
Хейстен роззирнувся довкола. У сфері було холодно; повітря розріджене та свіже. Якийсь час він спостерігав за рухом стрілок на циферблатах, але холод поступово давався взнаки. Він підійшов до шафки з обладнанням і розчахнув дверцята. Куртка, грубий светр, імпульсна рушниця. Він підняв рушницю і покрутив її в руках. Ще там були усілякі інструменти та прилади. Щойно він відклав рушницю, як слабкий гуркіт під ногами стих. Якусь секунду, що здалась йому нестерпно довгою, він немов завис у невагомості, та потім це відчуття минуло.
Кабіну заливало сонячне світло. Він вимкнув штучне освітлення і підійшов до ілюмінатора. Машина була налаштована на сторічну відстань. Підбадьоривши себе, Хейстен визирнув назовні.
Йому відкрилися луки, аж до горизонту порослі травою та квітами. Блакитним небом поволі повзли хмаринки. Віддаля, збившись у купу в тіні дерева, лежали якість тварини. Він розблокував двері й визирнув назовні. Назустріч сяйнуло тепле сонячне проміння, і йому одразу стало краще. Тепер він розгледів тварин — це були корови.
Уперши руки в боки, він довго стояв у дверях. Чи могло вимирання мати бактеріальну природу? Повітряно-крапельну?
Якщо, звісно, це було вимирання. Він насунув на голову захисний шолом. Береженого бог береже.
Він повернувся в машину і дістав із шафки рушницю. Потім вийшов на поріг сфери і перевірив замок, щоб пересвідчитись, що за час його відсутності ніхто не проникне всередину. Лише тоді Хейстен ступив на лугову траву. Зачинивши двері, він роззирнувся довкола і швидко пішов від сфери схилом пагорба з милю завдовжки. На ходу він перевірив маячок на зап’ясті, який має вивести його назад до металевої сфери машини часу, якщо він не зможе знайти дороги самостійно.
Він підійшов до корів, що лежали під деревом. Вони повставали і побрели геть. Йому впало у вічі те, від чого його аж морозом пробрало: їхні вим’я були маленькі та зморщені. Цих корів ніколи не доїли.
Вибравшись на верхівку пагорба, він зупинився і зняв з пояса бінокль. Удалечінь простягалася земля, милі і милі полів, нерозбитих, необроблених, вони котилися зеленими хвилями скільки бачило око. Невже більше нічого? Він повернувся, поглядом оббігаючи горизонт.
І раптом, напруживши зір, завмер. Дуже далеко, по ліву руку від нього, на межі поля зору, здіймалися невиразні вежі міста. Він опустив бінокль, потупцяв на місті і широкими кроками рушив із пагорба — йти було далеко.
Десь за півгодини Хейстен помітив метеликів. Вони раптово звились у повітря за кілька ярдів перед ним і затанцювали та запурхали в сонячних променях. Він спинився, щоб перевести дух, і почав за ними спостерігати. Вони були різнокольоровими — червоними, коричневими, синьо-блакитними, із вкрапленням жовтого та зеленого. Він ніколи у житті не бачив метеликів, більших за цих. Мабуть, їх колись тримали у якомусь зоопарку, а потім, коли людина покинула сцену, вони повтікали і здичавіли. Метелики все вище і вище здіймалися у небо. Вони його не помітили і полетіли у напрямку далеких шпилів міста; за мить вони вже зникли.