Хейстен знову поглянув у небо. Здавалась просто неймовірною думка про те, що йому загрожує якась небезпека, коли довкола метелики, трава і корови в тіні. Яким же тихим та милим став світ без людства!
Раптом з трави пурхнув ще один метелик — і просто йому в обличчя. Хейстен автоматично відмахнувся, і метелик вдарився йому в руку. Він засміявся...
Від раптового болю йому стало зле; він упав на коліна і, задихаючись, відчув, що його знудило. Ліг долілиць, скорчився, втиснувся лицем у землю. Руку пекло вогнем, у голові запаморочилось, і він заплющив очі.
Коли Хейстен нарешті перевернувся, метелика вже не було; він кудись полетів.
Якийсь час він лежав у траві, потім повільно сів і звівся на тремтячі ноги. Розірвав сорочку і оглянув руку та зап’ястя. Шкіра була чорна, тверда і вже напухла. Він подивився на неї, потім — на далеке місто. Метелики полетіли туди...
Він рушив назад до машини часу.
Хейстен добрався до сфери, коли сонце вже почало поринати у вечірні сутінки. Від його дотику двері від’їхали набік, і він зайшов усередину. Потім обробив руку маззю з аптечки, сів на стілець і, глибоко замислившись, став розглядати руку. Один нікчемний укус, швидше за все, випадковий. Метелик цього навіть не помітив. А якби вся зграя...
Він зачекав, поки сонце сіло за обрій і надворі запанувала цілковита темрява. Вночі всі бджоли та метелики мали спати, принаймні ті, про які йому було відомо. Що ж, доведеться ризикнути. Його рука все ще нила і пульсувала болем. Мазь не допомогла; його морозило, в роті стояв дивний присмак.
Перш ніж вийти, він відчинив шафку і повитягав звідти усі речі. Оглянувши імпульсну рушницю, він відклав її вбік. За хвилину він знайшов те, що шукав. Паяльну лампу і ліхтарик. Він поскладав усе інше назад і підвівся. Тепер він був готовий... якщо так можна сказати. Настільки готовим, наскільки це взагалі було можливо.
Він рушив у темряву, освітлюючи собі дорогу ліхтариком. Ішов швидко. Ніч видалась непроглядною і тихою; лише кілька зірок сяяли над ним — єдине природне світло. Він зійшов на пагорб і спустився по його протилежному схилу. Потім оминув якийсь лісок і опинився на широкій рівнині; світячи під ноги ліхтариком, він ішов до міста.
Коли він нарешті до нього добрався, у всьому тілі відчувалась страшенна втома, він важко дихав, адже довелось подолати чималу відстань. Попереду здіймалися велетенські примарні силуети будинків, вони зникали десь угорі, розчиняючись у темряві. Очевидно, місто було невеликим, але його архітектура здавалася Хейстенові дивною — більше вертикальних ліній та витягнутих угору споруд, ніж він звик.
Він зайшов у браму. Крізь бруківку пробивалася трава. Зупинившись, він подивився під ноги. Повсюди трава і бур’ян, а на перетині вулиць, під стінами будівель — кістки, маленькі купки кісток та пилу. Він пішов далі, освітлюючи променем ліхтарика стіни високих будівель, від яких глухо відлунювали його кроки.
Єдине світло, що проливалося на вулицю, було з його ліхтарика.
Будівель ставало дедалі менше, і якоїсь миті він опинився посеред зарослої кущами та лозою площі. Далеко попереду височіла найбільша споруда міста. Він рушив до неї через занедбану безлюдну площу, водячи променем з боку в бік, потім піднявся по обвалених сходах і вийшов на бетонний тротуар. Раптом він зупинився. Його увагу привернула одна будівля праворуч.
Серце закалатало. Промінь ліхтарика вихопив з темряви слово, майстерно вирізьблене над аркою входу:
Бібліотека
Це було саме те, що він шукав. Він рушив по сходах, що вели до темного входу. Дерев’яні дошки прогиналися під його вагою.
Він спинився перед масивними дерев’яними дверима з металевими ручками. Потягнув за ручку, і двері відвалилися, прогуркотіли повз нього по сходах і зникли у темряві. На нього дихнуло запахом гниття та пилюки.
Він зайшов усередину і, продираючись крізь павутину, рушив по безмовних залах. Він наугад відчинив одну з кімнат і зайшов усередину. Довкола лежали купи пилюки і сіре кришиво кісток. Уздовж стін простягалися низькі столи та полиці. Він підійшов до полиць і витяг кілька книжок. Вони розсипалися в його руках, розлетілися шматками сторінок, що стирчали з понівеченої палітурки. Невже минуло лише сто років?
Хейстен сів за один із столів і розгорнув більш-менш вцілілу книгу. Вона була написана незнайомою йому мовою, очевидно романської групи, але, мабуть, штучною. Він перегортав сторінку за сторінкою. Зрештою, взяв навмання ще кілька книжок і попрямував до дверей. Раптом його серце закалатало. Він притулився до стіни, його руки тремтіли. Газети.
Він обережно підняв крихкі потріскані сторінки і присвітив ліхтариком. Та сама мова, звісно. Чорні жирні заголовки. Йому вдалося згорнути кілька газет і додати до купи книжок. Потім він вийшов у коридор і рушив до виходу з приміщення.
Коли він ступив на сходи, на нього налетів порив такого холодного вітру, що йому аж подих перехопило. Він роззирнувся довкола: зусібіч у небо здіймались тьмяні силуети будівель. Хейстен перетнув площу і обережно рушив далі. Він дійшов до брами міста і за хвилину, вийшовши за його межі на широку рівнину, вже крокував до машини часу.
Нахиливши голову, він, здавалося, брів вічно. Зрештою, втома змусила його спинитись, і він, глибоко дихаючи, захитався від знемоги. Він поклав на землю свою ношу і роззирнувся довкола. Далеко за обрієм тягнулась, поволі розростаючись, довга сіра смужка. Світанок. Сходило сонце.
Подув свіжий вітер і закрутився навколо нього. Нічний морок поступово почав розвіюватися, довкола сіріло, і дерева та пагорби стали набувати форми, чітких обрисів. Він озирнувся назад, щоб кинути на місто останній погляд. Його вежі здіймались у небо беззахисними тонкими силуетами. Якусь хвилинку він дивився, зачарований грою перших кольорів дня, що починали торкатись веж та башт міста. Потім барви поблякли, і між ним та містом ліг туман. Хейстен нагнувся, підібрав свій вантаж і квапливо рушив далі, прагнучи якомога швидше дістатися машини, відчуваючи, як його немов морозом сипнуло — з міста піднялася чорна цятка і ширяла в небі.
Минув час, багато часу, перш ніж Хейстен озирнувся. Цятка була все ще там... от тільки вона виросла. І вона більше не була чорною; у яскравому світлі дня цятка блищала, переливалася безліччю кольорів.
Хейстен наддав ходи; він збігав зі схилу одного пагорба, піднімався на інший. На мить він спинився, щоб увімкнути свій маячок. Той гучно запищав: сфера була вже неподалік. Він поводив у повітрі рукою, маячок пищав то слабше, то сильніше. Отже, праворуч. Витерши об штани спітнілі долоні, він рушив далі.
Кількома хвилинами по тому з узвишшя він побачив блискучу металеву сферу, що спокійно лежала на траві, волога від холодної нічної роси. Машина часу! Він щодуху помчав до неї, скотившись із пагорба.
У той момент, коли Хейстен штовхав плечем двері машини, над пагорбом з’явився перший рій метеликів і швидко понісся в його напрямку.
Він швиденько зачинив за собою двері, замкнув їх і кинув вантаж на підлогу. Рука все ще боліла і неймовірно пекла. Та в Хейстена не було часу займатися нею... Він поквапився до ілюмінатора і визирнув назовні. Метелики, виблискуючи різними кольорами, роїлися навколо сфери, пурхали і носилися над нею. Вони почали сідати на метал, на скло. Він і незчувся, як вже не було видно нічого, крім мерехтливих, м’яких та м’ясистих тілець. Їхні крильця тремтіли, немов суцільний живий килим. Він прислухався. Звідусіль долинав приглушений шум і луною відбивався всередині сфери. Кабіна машини поринула у темряву, так щільно метелики заліпили ілюмінатор. Він увімкнув штучне освітлення.
Час спливав. Хейстен проглянув газети, він не знав, що робити. Повертатися? Чи летіти далі? Мабуть, краще стрибнути вперед років на п’ятдесят. Метелики становили небезпеку, проте навряд чи ту саму, навряд чи вони були тим летальним фактором, який він шукав. Він поглянув на руку. Шкіра була чорною та твердою, некроз тканини поширювався. В голові закалатав дзвіночок тривоги — рука не гоїлась, навпаки.