Його почало дратувати і сповнювати неспокоєм шкряботіння, що долинало зусібіч, Він відклав книжки і почав ходити туди-сюди. Як могли комахи, навіть настільки великі, знищити людську расу? Люди спроможні боротися з ними: різноманітні порошки, отрути, спреї.
На його рукав упав крихітний шматочок металу. Він струсив його. За ним упав другий, потім посипалися ще. Він підскочив і витріщився на стелю.
У нього над головою формувалося коло. Праворуч починало з’являтися таке саме, потім третє. Скрізь навколо нього, на стінах та стелі сфери, починали виникати кола. Він підбіг до контрольної панелі і клацнув аварійним вмикачем. Панель загула. Він швидко, похапцем почав налаштовувати лічильники.
Тепер дощем металевих крихт на підлогу сипалися шматочки металу. З них виділялась якась ядуча речовина. Кислота? Природні виділення? За його спиною впав великий шматок металу. Він озирнувся.
У сферу почали проникати метелики, пурхаючи, крутячись навколо нього. Шматок, що упав, був металевим колом, рівно вирізаним з корпусу кулі. Навіть не подивившись на нього, він схопив і увімкнув паяльну лампу. Засичало полум’я. Щойно метелики до нього наближалися, він натискав на важілець лампи і спрямовував її сопло на комах. Повітря заіскрилось від охоплених вогнем тілець, що сипались навколо нього на підлогу. Сфера наповнилась нестерпним смородом.
Він клацнув останніми перемикачами. Лічильники замиготіли, підлога задвигтіла. Він смикнув за рубильник. Усе більше і більше метеликів пробивалося всередину, нетерпляче юрмилось і намагалося вибратись назад. Зненацька на підлогу упало друге металеве коло, впустивши всередину ще один рій. Хейстен поповз назад, прикриваючись паяльною лампою, яка все ще обпікала комах вогнем. Метеликів прибувало все більше й більше.
Зненацька запала тиша, така раптова, що він заморгав. Нескінченне наполегливе шкряботіння припинилось. Він був сам, якщо не зважати на хмару попелу та шматочки на підлозі та стінах — рештки метеликів, що проникли всередину сфери. Хейстен сів на стілець, він весь тремтів. Нарешті він був у безпеці, на шляху до свого часу, і не залишалося сумнівів, жодних сумнівів, що він виявив летальний фактор. Він там, у купі попелу на підлозі, в колах, бездоганно вирізаних у корпусі машини. Ядучі виділення? Він похмуро посміхнувся.
Останнє, що він встиг побачити, коли рій проник усередину машини, дало йому відповідь на запитання, яку він шукав. Метелики, що прогризли в її корпусі отвори, мали різці, крихітні різці. Вони прорізали собі дорогу, проточили її і проникли всередину разом зі своєю власною зброєю.
Він сів і став чекати, поки машина часу не завершить подорож.
Його зразу обступили охоронці відомства, допомагаючи вибратися з машини. З їхньою допомогою він зробив кілька невпевнених кроків.
— Дякую, — пробурмотів він.
До нього вже квапився Вуд.
— Хейстене, з вами все гаразд?
Той кивнув.
— Так. Хіба що рука.
— Швидше ходімо всередину. — Вони пройшли через двері до великої зали. — Сідайте. — Вуд нетерпляче махнув рукою, і солдат підсунув Хейстенові стілець. — Дайте йому кави.
Принесли каву, і Хейстен сидів, сьорбаючи її та насолоджуючись кожним ковтком. Нарешті він відставив чашку і відкинувся на стільці.
— То як, можете нам щось розповісти? — запитав Вуд.
— Так.
— Чудово! — Вуд сів навпроти нього. Ввімкнувся диктофон, і камера почала знімати обличчя Хейстена. — Кажіть. Що ви там знайшли?
Коли він закінчив, у кімнаті запала тиша. Жоден технік чи охоронець не насмілювався порушити мовчанки.
Вуд підвівся, він весь тремтів.
— Господи! То їх усіх убила токсична форма життя. Я очікував чогось подібного. Але метелики? З інтелектом? Сплановані атаки. Імовірно, швидке розмноження, стрімка адаптація.
— Можливо, допоможуть книжки та газети.
— Але звідки ж вони взялися? Мутація існуючого виду? Чи з іншої планети? Можливо, вони сюди прибули з космічними експедиціями. Треба дізнатися.
— Вони атакували лише людей, — сказав Хейстен. — Корів вони не чіпали. Тільки людей.
— Сподіваюся, ми зможемо їх спинити. — Вуд увімкнув відеофон. — Скликайте Раду на екстрену сесію. Дамо їм наші описи та рекомендації. Складемо програму, організуємо оборонні точки по всій планеті. Тепер, коли ми знаємо, в чому річ, у нас з’явився шанс. Дякую вам, Хейстене, можливо, нам і вдасться спинити їх вчасно!
Нарешті прибув оператор, і Вуд продиктував йому закодований лист для Ради. Хейстен із сумом спостерігав за його діями. Зрештою, він підвівся і почав походжати по кімнаті. Рука боліла немилосердно. Він вийшов надвір. Кілька солдатів з цікавістю роздивлялися машину часу. Хейстен глянув на них без жодної емоції чи думки.
— Що це, сер? — запитав котрийсь із них.
— Це? — стрепенувся Хейстен і підійшов ближче. — Це — машина часу.
— Ні, я маю на увазі ось це, — солдат вказав на щось на корпусі. — Сер, коли машина вирушала, цього не було.
У Хейстена аж похололо в грудях. Він протиснувся між ними і витріщився на корпус. Спочатку він не помітив нічого, крім роз’їденого металевого корпусу. А потім, охоплений нестямним жахом — затремтів.
Там, на поверхні сфери, було щось маленьке, коричневе і пухнасте. Він простяг руку і доторкнувся до нього. Мішечок, жорсткий маленький брунатний мішечок. Він був сухий, сухий і порожній. В ньому нічого не було, а з одного його краю зяяв отвір. Хейстен провів очима по корпусу. Вся поверхня машини часу була покрита маленькими коричневими мішечками, деякі все ще були повними, але більшість — уже порожніми.
Це були кокони.
Час розплати
(пер. В. Корсун)
Отямившись, він відчув легке погойдування. Тишу порушував рівномірний гул реактивних двигунів. Сидячи у кріслі невеликого приватного реактивного корабля, він повільно летів пообіднім небом між містами.
— Ой, — простогнав він, потираючи голову.
Ерл Ретрік, що сидів поруч із ним, пильно на нього подивився:
— Приходите до тями?
— Де це ми? — Дженнінгс похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї ниючий біль. — Чи, може, мені треба по-інакшому запитати?
Тепер він уже бачив, що назовні був далеко не кінець осені. Буяла весна, і під кораблем зеленіли поля. Останнє, що він пам’ятав, — це те, як заходив з Ретріком у ліфт, а це було наприкінці осені. У Нью-Йорку.
— Так, — мовив Ретрік. — Минуло майже два роки. За цей час багато що змінилося. Кілька місяців тому розпався уряд, йому на зміну прийшов іще жорсткіший. Служба безпеки, тобто поліція Служби безпеки, отримала майже необмежену владу.
Вони навіть почали вчити школярів доносити. Та ми й самі бачили, що до цього все йшло. Так, що ще? Нью-Йорк розрісся. Наскільки я знаю, затоку Сан-Франциско вже мали осушити.
— Усе, що я хочу знати, — це чим до біса я займався останні два роки! — Дженнінгс нервово запалив цигарку. — Це ви мені скажете?
— Ні. Звісно, цього я вам не скажу.
— Куди ми летимо?
— Назад до нью-йоркського офісу. Там ви вперше зі мною зустрілися. Пам’ятаєте? Мабуть, ви це пам’ятаєте навіть краще, ніж я. Зрештою, для вас відтоді минуло не більше дня.
Дженнінгс кивнув. Два роки! Два роки випали з його життя, просто вилетіли. У це просто неможливо повірити! Заходячи у ліфт, він усе ще розмірковував, зважував. Можливо, варто передумати? Хай він отримає аж стільки грошей, а їх було багато навіть для нього, воно не буде того варте. Він завжди хотітиме знати, чим тоді займався. Чимось легальним? Чи, може... Та це були думки з минулого, і що їх згадувати тепер, коли поїзд пішов. Він похмуро нахилився до вікна і поглянув на пообіднє небо. Земля внизу була волога і жива. Весна, весна два роки по тому. А чого він за цей час досяг?
— Мені заплатили? — запитав він, витягуючи гаманець і зазираючи всередину. — Напевне, ні.