— Ні. Вам заплатять в офісі. Келлі видасть вам гроші.
— Усю суму відразу?
— П’ятдесят тисяч кредитів.
Дженнінгс усміхнувся. Тепер, коли озвучили суму, йому стало трохи краще. Можливо, все це не так уже й погано. Немов заплатили за сон. От тільки тепер він був на два роки старший, і жити йому лишилось рівно на стільки ж менше. Він немов продав частину себе, частину свого життя. А життя коштує багато, особливо сьогодні. Він знизав плечима. Зрештою, все це в минулому.
— Майже прилетіли, — повідомив його сусід, і робот-пілот, нахиливши корабель, почав заходити на посадку. Внизу забовваніли околиці Нью-Йорка. — Що ж, Дженнінгсе, можливо, ми більше не побачимось, — він простяг йому руку. — З вами було приємно працювати. Ми ж працювали разом. Пліч-о-пліч. Ви один з найкращих фахівців з електроніки на моїй пам’яті. Ми не помилилися, найнявши вас, навіть за такі гроші. Ви повернули їх нам сторицею... хоча й самі того не усвідомлюєте.
— Радий, що ви не викинули грошей на вітер.
— Ви що, сердитеся?
— Ні, я просто намагаюсь звикнутися з тим, що тепер я на два роки старший.
Ретрік засміявся.
— Ви все ще досить молодий. І вам стане краще, коли Келлі видасть вам вашу платню.
Вони опустилися на крихітний посадковий майданчик на даху нью-йоркського офісу. Ретрік провів його до ліфта. Двері за ними зійшлися, і на Дженнінгса накотилася хвиля емоцій. Це було останнє, що він пам’ятав, саме цей ліфт. Далі все тонуло у пітьмі.
— Келлі буде рада вас бачити, — сказав Ретрік, коли вони увійшли до яскраво освітленої зали. — Вона вже кілька разів про вас запитувала.
— Чому це раптом?
— Каже, що ви симпатичний, — Ретрік набрав код на панелі дверей, і ті широко розчинилися.
Вони пройшли до розкішного офісу «Конструкторського бюро Ретріка». За довгим столом із червоного дерева сиділа молода дівчина і зосереджено вивчала якийсь документ.
— Келлі, — промовив Ретрік, — глянь, кого я сьогодні привів.
Дівчина підняла очі й усміхнулася:
— Добридень, містере Дженнінгс. Як воно, знову повернутися у світ?
— Добре, — підійшов до неї Дженнінгс. — Ретрік каже, ви займаєтеся виплатами.
Ретрік поплескав Дженнінгса по спині:
— Бувайте, друже. Я вже повертатимуся на завод. Якщо вам раптом знадобиться купа грошей, приходьте, і ми укладемо з вами новий контракт.
Дженнінгс кивнув. Ретрік пішов, а він, закинувши ногу на ногу, сів до столу. Келлі висунула шухляду стола.
— Отже, ваш строк закінчився, і «Конструкторське бюро Ретріка» готове з вами розрахуватися. Ваша копія контракту при вас?
Дженнінгс витяг з кишені конверт і кинув його на стіл.
— Тримайте.
Келлі дістала із шухляди маленький полотняний мішечок та кілька аркушів із написаним від руки текстом і якийсь час його пильно вивчала.
— Щось не так?
— Гадаю, вас це здивує, — Келлі повернула йому конверт з контрактом. — Перечитайте ось це.
— Навіщо? — Дженнінгс відкрив конверт.
— Там є пункт про альтернативу. «За рішенням представника другої сторони, пред’явленим у будь-який час протягом дії контракту, укладеного нею з вищезгаданою компанією „Конструкторське бюро Ретріка“... За її рішенням, вказана грошова сума може бути замінена на обрані нею на власний розсуд вироби чи продукцію, які, на її думку, мають достатню цінність, щоб бути прирівняними до вказаної суми...»
Дженнінгс схопив полотняний мішечок і на очах у Келлі висипав його вміст на долоню.
— Де Ретрік? — підвівся Дженнінгс. — Якщо він гадає, що це...
— Ретрік до цього непричетний. Це було ваше прохання. Ось, погляньте, — Келлі подала йому кілька аркушів паперу. — Ваш почерк. Прочитайте. Це була ваша ідея, не наша. Чесно, — вона йому посміхнулась. — Таке інколи трапляється з людьми, з якими ми укладаємо контракти. Працюючи на нас, вони вирішують взяти щось замість грошей. Чому — не знаю, та коли вони приходять зі стертою пам’яттю, погодившись на...
Дженнінгс пробіг очима текст. Почерк був його. Поза сумнівом. У нього затремтіли руки.
— Не вірю. Навіть якщо це мій почерк, — стиснувши зуби, він склав папери. — Поки я був там, зі мною щось зробили. Я б такого ніколи не написав.
— Схоже, у вас була на те причина. Згодна, в цьому немає жодного сенсу, але ви не знаєте, що вас спонукало до цього, перш ніж вашу пам’ять було стерто. Не ви перший. До вас було вже кілька подібних випадків.
Дженнінгс подивився на те, що лежало у нього на долоні. Вмістом мішечка була якась купа мотлоху. Кодовий ключ від бозна-яких дверей. Корінець квитка. Квитанція за якийсь пакет, зданий на зберігання в якийсь банк. Моток блискучого дроту. Половинка покерної фішки. Зелена полотняна стрічка. Автобусний жетон.
— І це — замість п’ятдесяти тисяч кредитів, — пробурмотів він. — Два роки...
Дженнінгс вийшов на гамірну вулицю. Він усе ще був вражений, вражений і спантеличений. Невже його ошукали? Він намацав у кишені щойно отриманий мотлох: дріт, корінець квитка і решту дріб’язку. І це — за два роки роботи! Але ж він бачив власний почерк, заяву про відмову від грошей, прохання про заміну. Ну просто як у казці про Джека і бобове зерно. Чому? Навіщо? Що змусило його так вчинити?
Повернувшись, він пішов тротуаром. На перехресті зупинився: просто перед ним пригальмував наземний поліцейський транспорт.
— Усе, Дженнінгсе, годі. Залазьте, — почув він.
Дженнінгс різко розвернувся. Двері транспорту були відчиненими, і за ними на задньому сидінні сидів чоловік, цілячи з теплової рушниці йому в голову. На чоловікові була синьо-зелена уніформа. Поліцейський Служби безпеки.
Дженнінгс заліз всередину. Двері зімкнулись, і магнітні замки за його спиною ковзнули на свої місця, запечатавши кузов, немов сейф. Транспорт поплив далі по вулиці. Дженнінгс осів у кріслі. Поліцейський за його спиною опустив рушницю, а другий офіцер, що сидів з іншого боку від нього, вправно пробіг по ньому пальцями, шукаючи зброю. Він витяг Дженнінгсовий гаманець і жменю мотлоху. Потім конверт і контракт.
— Що там у нього? — запитав водій.
— Гаманець, гроші. Контракт з «Конструкторським бюро Ретріка». Зброї немає, — він повернув Дженнінгсу його речі.
— Що відбувається? — запитав Дженнінгс.
— Ми хочемо задати вам кілька запитань. І все. Ви працювали на Ретріка?
— Так.
— Два роки?
— Майже два роки.
— На заводі?
Дженнінгс кивнув.
— Мабуть.
Офіцер нахилився до нього.
— Де розташований завод, містере Дженнінгс? Де він?
— Я не знаю.
Офіцери перезирнулися. Перший облизав губи, його обличчя виглядало суворим і стривоженим.
— Не знаєте? Гаразд, наступне запитання. І останнє. Протягом цих двох років чим саме ви займалися? В чому полягала ваша робота?
— Я фахівець з електроніки. Ремонтував електротехніку.
— Яку саме електротехніку?
— Не знаю, — Дженнінгс перевів на нього погляд і не міг стримати посмішки, його губи іронічно скривились. — Вибачте, але я не знаю. Чесно.
Запала тиша.
— Як це не знаєте? Хочете сказати, що ви два роки працювали з технікою, навіть не знаючи, з якою саме? Навіть не підозрюючи, де перебуваєте?
Дженнінгс почав утрачати терпець.
— А в чому, власне, річ? За що ви мене затримали? Я нічого не зробив. Я був...
— Ми знаємо. Вас не арештовано. Ми просто хочемо отримати інформацію для протоколу. Інформацію про «Конструкторське бюро Ретріка». Ви ж працювали там, на заводі. На важливій посаді. Ви ж фахівець з електроніки?
— Так.
— Спеціалізуєтеся на високоякісних комп’ютерах та іншій аналогічній техніці, так? — офіцер звірився із записником. — Тут вказано, що ви вважаєтесь одним із найкращих у своїй галузі.
Дженнінгс промовчав.
— Скажіть нам дві речі, які ми хочемо знати, і вас одразу відпустять. Де розташований завод Ретріка? Яку роботу ви виконували? Ви там обслуговували техніку, так? Я правий? Протягом двох років.