— Я не знаю. Мабуть, так. Я не маю жодного уявлення про те, чим весь цей час займався. Хочете — вірте, хочете — ні, — Дженнінгс стомлено втупився у підлогу.
— І що тепер? — зрештою запитав водій. — На такий випадок у нас немає інструкцій.
— Відвеземо у відділок. Тут не можна продовжувати допит.
За вікном тротуарами квапилися люди, а дороги були забиті транспортами, якими робітники добиралися до своїх осель у передмісті.
— Дженнінгсе, чому ви затялися? Ну що з вами? Що це за причина, що не дозволяє вам повідомити нам кілька таких дрібниць? Ви що, не хочете співпрацювати з урядом? Навіщо вам щось від нас приховувати?
— Я сказав би, якби сам знав.
Офіцер щось буркнув. Усі замовкли. А транспорт тим часом під’їхав до великої кам’яної будівлі. Водій вимкнув двигун, вийняв ключ і поклав його до кишені. Потім торкнувся кодових дверей і відімкнув магнітний замок.
— І що тепер, поведемо всередину його? Ми ж не...
— Зачекайте, — водій вийшов, і двоє офіцерів покинули салон услід за ним, зачинивши двері та замкнувши їх за собою. Вони спинилися біля відділку Служби безпеки і почали про щось радитися.
Дженнінгс сидів, безтямно дивлячись перед собою. Служба безпеки хотіла почути про «Конструкторське бюро Ретріка». Що ж, він їм нічим не міг допомогти. Вони звернулися не до того, проте як він міг це довести? А ніяк. Два роки стерлися з його пам’яті.
Хто ж у це повірить? Навіть йому це здавалося неймовірним.
Він подумки повернувся до того моменту, коли вперше натрапив на те оголошення. Його принесли йому додому, прямо в руки. Потрібен фахівець з електроніки, і загальний опис роботи — неконкретний, обтічний, проте достатній для того, щоб він зрозумів, що робота була саме для нього. А зарплата! Потім співбесіда в офісі. Тести, бланки. І поступове усвідомлення того, що «Конструкторське бюро Ретріка» розкопало про нього все, в той час як він про нього не знав нічого. Чим саме вони займаються? Конструюванням, проте чого? Які у них там машини? П’ятдесят тисяч кредитів за два роки...
І покинув їх він із геть стертою пам’яттю. З двох років він не пам’ятав жодної секунди. Тоді він довго думав, перш ніж погодитися на цей пункт. Проте він все-таки погодився.
Дженнінгс визирнув у вікно. Троє офіцерів усе ще розмовляли на тротуарі, намагаючись вирішити, що з ним робити. Треба ж було так вляпатись! Їм потрібна була інформація, якої він не міг надати, інформація, якою він не володів. Проте як він міг це довести? Як він міг довести, що, пропрацювавши там два роки, він знав не більше, ніж коли влаштовувався на роботу! В Службі безпеки над ним добряче попрацюють, і мине немало часу, перш ніж йому повірять, а доти...
Він швидко роззирнувся. Треба тікати. Але як? Ще мить — і вони повернуться. Дженнінгс торкнувся дверей. Замкнені, потрійний магнітний замок. Він колись працював над магнітними замками. Він навіть розробив частину серцевини механізму.
Такі двері неможливо відімкнути, окрім як правильним кодовим ключем. Просто неможливо, хіба що йому якось пощастить викликати коротке замикання. Але чим?
Він обмацав кишені. Що може стати йому у пригоді? У нього з’явиться слабкий шанс, якщо вдасться замкнути контакти і розплавити замок. Назовні юрмилися чоловіки та жінки, кваплячись із роботи додому. Була вже п’ята з гаком, і величезні офісні будівлі зачинялись, а вулиці оживали від руху транспорту. Якщо він вибереться, вони не наважаться стріляти. Якби лише вдалося!
Троє офіцерів розділились. Один рушив по сходах до відділка, решта двоє поверталися до транспорту. За кілька секунд вони будуть тут. Дженнінгс сягнув рукою до кишені і витяг кодовий ключ, корінець квитка, дріт. Дріт! Тонкий, не товщий за людську волосину, дріт. Ізольований? Він швидко його розмотав. Ні.
Він став на коліна й обмацав поверхню дверей. На стику із замком виявилася тонюсінька шпарина, такий собі жолобок. Засунувши туди кінець дротини, він обережно почав його просувати у майже непомітну щілину. Дротинка ввійшла приблизно на дюйм. По чолу Дженнінгса покотилися краплі поту. Він обережно, затамувавши подих, провів нею вздовж шпарини, ледь покрутив дротину — десь тут має бути реле...
Спалах!
Напівосліплений, він кинувся до дверей. Вони розчахнулися, розплавлений замок димів. Дженнінгс буквально викотився на вулицю й одразу скочив на ноги. Повсюди навколо нього мчали транспорти, вони знавісніло сигналили і проносились далі. Він проскочив майже перед носом незграбної вантажівки, що перелаштувалась у середню транспортну лінію. Вже опинившись на тротуарі, він на мить піймав розгублений погляд поліцейського, той дивився йому вслід.
Хитаючись із боку в бік, під’їхав набитий покупцями та робітниками автобус, і Дженнінгс, схопившись за задні поручні, заскочив на платформу. Люди витріщалися на нього здивованими поглядами. З гнівним гудінням до нього почав пробиратися робот-кондуктор.
— Сер... — почав кондуктор. Автобус уповільнював хід. — Сер, забороняється...
— Усе гаразд, — перебив його Дженнінгс. Тепер його переповнювала якась дивна ейфорія. Ще хвилину тому він був у пастці, у безвиході. Два роки життя він проміняв ні на що. Його арештувала Служба безпеки і почала вимагати інформації, якої він не міг їй надати. Безнадійна ситуація! Але тепер він почав розуміти, що до чого.
Засунувши руку до кишені, він витяг звідти автобусний жетон і спокійно вклав у кондукторову щілину для монет.
— Так годиться? — запитав він.
Підлога під його ногами тремтіла, водій вагався. Зрештою, автобус рушив з місця. Кондуктор відвернувся і затих. Усе йшло як слід. Дженнінгс посміхнувся. Він почав пробиратися поміж людей, виглядаючи, де б його сісти. Сісти, щоб спокійно все подумати.
А обдумати треба було багато чого. Думки мчали одна поперед одної.
Автобус рухався, влившись у неспокійний потік міського транспорту. Дженнінгс не звертав уваги на людей, що сиділи довкола нього. Він був упевнений в одному: його не ошукали. Все було чесно. Рішення було таки його. Важко повірити, що, пропрацювавши два роки, він проміняв п’ятдесят тисяч кредитів на жменю мотлоху. Проте ще важче було повірити в те, що, схоже, цей мотлох був ціннішим за будь-які гроші.
За допомогою дроту та автобусного жетона він утік від Служби безпеки. Одне це чого вартує! Гроші втратили б будь-яку цінність, щойно він зник би за товстими стінами відділку.
Йому б не допомогли навіть п’ятдесят тисяч кредитів. А в нього ж лишилось іще п’ять дрібниць. Він обмацав кишені. Ще п’ять.
Дві він використав. А інші... навіщо вони? Для чогось, настільки ж важливого?
Він сидів збентежений: як міг він — його стерте я — знати, що шматок дроту та автобусний жетон врятують йому життя? А він же це, очевидно, знав. Знав заздалегідь. Але звідки? А ті п’ять, що лишились — вони, мабуть не менш дорогоцінні.
Він із цих двох років знав те, чого не знав теперішній Дженнінгс, те, що було стерто з його пам’яті, коли компанія промила йому мізки. Немов очистили пам’ять калькулятора, залишивши порожній екран. Все, що знав він, пощезло. Лишились тільки сім дрібничок, п’ять з яких все ще лежали у його кишені.
Проте нагальною проблемою була не втрата пам’яті. Небезпека була конкретна: його розшукувала Служба безпеки. Вона мала його ім’я та опис. Було б безглуздо їхати додому, це якщо у нього все ще був дім. Але в такому разі куди? У готель? Служба безпеки щодня їх прочісує. До друзів? Тоді й вони наразяться на небезпеку. Це лише питання часу, коли його знайдуть: буде він іти по вулиці, їсти у ресторані, сидіти в кіно чи просто спати у якому-небудь готелі. Немає такого місця, де б не було очей і вух Служби безпеки.
Немає? Ну, це не зовсім так. Кожна окрема людина перед нею беззахисна, проте компанія — ні. Потужні економічні гіганти ухитрились залишитися вільними, тоді як фактично все інше потрапило під державний контроль. Відвернувшись від особистості, закони все ще охороняли право власності та промисловість. Служба безпеки могла арештувати будь-яку окрему людину, проте проникнути на територію компанії, фірми і когось там арештувати — ніколи. Так повелося ще із середини двадцятого сторіччя.