Фірми, заводи, корпорації не підпадали під юрисдикцію поліції Служби безпеки. Все мало відбуватися згідно зі встановленим законом порядком. «Конструкторське бюро Ретріка» було під наглядом Служби безпеки, проте вона не могла нічого зробити, допоки компанія не порушить якого-небудь закону. Якби ж він міг повернутись до компанії, сховатися за її дверима і знову бути в безпеці! Дженнінгс похмуро посміхнувся. В сучасному світі компанії стали церквами, святилищами. Уряд боровся з корпораціями, як колись держава з церквою. Це були нові непроникні для закону Нотр-Дами.
Чи прийме Ретрік його назад? Прийме, на колишніх умовах. Він сам про це казав. І знову з пам’яті зітруть два роки, і знову вулиця. Як це йому допоможе? Він поліз до кишені з рештою мотлоху. Безперечно, він знав, що цей мотлох йому знадобиться! Ні, не можна повертатися до Ретріка і підписувати ще один контракт. Треба зайнятися чимось іншим, чимось довговічнішим. Дженнінгс замислився. «Конструкторське бюро Ретріка»: що воно конструює? Що він знав, про що він дізнався за ці два роки? І чому ним так цікавиться Служба безпеки?
Він витяг п’ять дрібниць і почав їх розглядати. Зелена полотняна стрічка. Кодовий ключ. Корінець квитка. Квитанція за пакет. Половинка покерної фішки. Дивно, що такий дріб’язок міг знадобитися.
І «Конструкторське бюро Ретріка» мало до цього якийсь стосунок.
Він не мав жодних сумнівів: відповідь, усі відповіді, слід шукати у Ретріка. Але де шукати той завод? Він не мав жодного уявлення, ані найменшого. Він знав, де знайти офіс, велику розкішну кімнату з дівчиною за столом. Проте це — не «Конструкторське бюро Ретріка». І чи знав це хто-небудь, окрім самого Ретріка? Келлі не знала. А Служба безпеки?
Завод розташований за містом, у цьому годі сумніватися. Він летів звідти реактивним кораблем. Скоріш за все, це десь у США, можливо, серед полів у сільській місцевості, подалі від міст. Ото вляпався! Щомиті його може спіймати Служба безпеки. І наступного разу йому навряд чи пощастить утекти. Його єдиний шанс, єдиний реальний шанс опинитися в безпеці — це добутися до Ретріка. І це — єдиний шанс дізнатися те, що він мав знати. Йому потрібно на завод — у те місце, де він колись працював і про яке тепер не міг нічого згадати. Він поглянув на п’ять дрібниць. Чи допоможе бодай одна із них?
Його охопив раптовий відчай. Можливо, це був просто збіг обставин — дротина і жетон. Можливо...
Він почав розглядати квитанцію за посилку, перевернув її і підняв навпроти сонця. Раптом у нього всередині похололо.
Серце забилося частіше. Він був правий. Ні, дріт і жетон не були випадковими речами. На квитанції стояло післязавтрашнє число. Посилка, хай би що там у ній лежало, ще навіть не була відіслана. І не буде ще сорок вісім годин.
Він подивився на решту речей. Корінець квитка. Навіщо він може знадобитися? Він був пом’ятий і складений у кілька разів.
З ним його нікуди не пропустять. З корінцем узагалі нікуди не пускають. На ньому просто написано, де ти вже був.
Де ти вже був!
Розгладжуючи згини, він почав пильно роздивлятися напис. Текст був розірваний упоперек рядків. Лишилася лише частина кожного слова.
«ПОРТОЛА», Т
СТЮАРТСВІ
АЙОВ
Він усміхнувся. Ось воно. Ось де він був. Він знав, яких літер бракувало. Написаного було цілком достатньо. Безсумнівно: він і це передбачив. Три із сімох предметів використано. Лишилося чотири. Стюартсвіль, Айова. Чи існує взагалі таке місце? Він визирнув із вікна автобуса. Лише за квартал від нього була станція міжміського ракетного сполучення. Він міг за хвилину до неї дістатися. Щодуху помчати від автобуса, тільки б там не було поліції, яка могла б його спинити...
Проте щось підказувало йому, що її там не буде. Принаймні, поки він не використає останній з чотирьох предметів, що лишилися. А опинившись всередині ракети, він уже буде в безпеці. Станція була великою, достатньо великою, щоб її не контролювала Служба безпеки. Дженнінгс засунув решту предметів до кишені, підвівся і потягнув за гальмівний шнур.
Наступної миті він уже обережно ступав на тротуар.
Ракета висадила його на околиці міста на невеликому бурому полі. Довкола вешталися байдужі носильники, складали в купи вантаж і ховалися від палючого сонця.
Дженнінгс перетнув поле, пройшов до зали очікування і почав розглядати людей, що юрмились навколо нього. Звичайні собі люди — робітники, бізнесмени, домогосподарки. Як і у кожному маленькому місті Середнього Заходу. А ще водії вантажівок, школярі.
Він вийшов із зали на вулицю. То ось де, схоже, розташований Ретріків завод. Це, звісно, якщо він правильно вгадав призначення корінця квитка. В будь-якому випадку, щось тут та було. Інакше він не додав би той корінець до решти предметів.
Стюартсвіль, Айова. На задвірках його свідомості уже почав формуватися нечіткий план, все ще невиразний та туманний. Засунувши руки в кишені, він, роззираючись навсібіч, рушив далі. Редакція газети, невеличкі кав’ярні, готелі, більярдні, перукарня, майстерня з ремонту телевізорів. Магазин з продажу ракет, з цілою виставкою блискучих сімейних ракет. І, в кінці кварталу, театр «Портола».
Будинків дедалі меншало. А ось уже стало видно й ферми, поля, милі зелених насаджень. У небі прогуркотіло кілька транспортних ракет, що розвозили всіляке фермерське знаряддя. Це було маленьке непримітне містечко. Немов створене для «Конструкторського бюро Ретріка». Тут ніхто б і не шукав заводу: надто далеко від міст, надто далеко від Служби безпеки.
Дженнінгс повернув назад і зайшов до перекусної «У Боба». Він сів за стійку, і до нього, витираючи руки об білий фартух, підійшов юнак в окулярах.
— Кави, — замовив Дженнінгс.
Досить швидко юнак приніс чашку з напоєм:
— Ваша кава.
У перекусній було лише декілька відвідувачів. У віконне скло із дзижчанням билось кілька мух.
А знадвору повільно проходили фермери та хазяйки, що вибралися на закупи.
— Чуєш, — мовив Дженнінгс, помішуючи каву, — де мені тут знайти роботу? Не знаєш?
— Яку саме? — юнак повернувся і обіперся на стійку.
— Електронне зварювання. Я фахівець з електроніки. Телевізори, ракети, комп’ютери. Щось таке.
— А чому ви не пошукаєте у великих промислових районах? Детройт? Чикаго? Нью-Йорк?
Дженнінгс похитав головою.
— Ненавиджу великі міста. Ніколи не любив.
Юнак засміявся.
— Багато хто з радістю працював би в Детройті. То ви фахівець з електроніки?
— А тут є якісь заводи? Чи ремонтні майстерні?
— Наскільки я знаю, ні, — юнак відволікся, щоб зустріти нового відвідувача.
Дженнінгс сьорбнув кави. Невже він помилився? Можливо, варто повернутися й забути про Стюартсвіль із Айови? Можливо, він неправильно зрозумів напис на корінці квитка? Але ж він щось означав, хіба що він помилявся із самого початку. Проте думати про це було вже трохи запізно.
Юнак повернувся.
— То є тут для мене бодай якась робота? — знову запитав Дженнінгс. — Щоб я хоч міг звести кінці з кінцями.
— На фермі завжди є робота.
— А що з майстернями? З гаражами? З ремонтом телевізорів?
— Трохи далі вниз по вулиці є майстерня з ремонту телевізорів. Можливо, там щось знайдеться. Ви спробуйте. Але фермери добре платять. Там зараз бракує рук. Більшість чоловіків служать в армії. Не хочете скиртувати сіно?
Дженнінгс засміявся і розплатився.
— Дякую, не дуже.
— Час від часу чоловіки шукають підробітку десь далі по шосе. Там начебто є якась урядова база.
Дженнінгс кивнув, штовхнув прозорі двері і вийшов на спекотний тротуар. Якийсь час, глибоко занурений у роздуми, він ішов абикуди, обмірковуючи деталі свого неймовірного плану.
А план був хороший; він міг би вирішити багато проблем, фактично — всі його проблеми. Та зараз все залежало лише від того, чи знайде він «Конструкторське бюро Ретріка». І мав він одну-єдину зачіпку, якщо це можна було вважати зачіпкою. Корінець квитка у кишені. І ще віру в те, що він знав, що робитиме Дженнінгс.