Урядова база. Дженнінгс зупинився і роззирнувся. На протилежному боці вулиці була стоянка таксі. Таксисти сиділи у транспортах, палили та гортали газети. Що ж, чому б і не спробувати? Все одно більше не було куди йти. Ретрік був десь тут, а, виставляючи завод урядовою базою, він уник би багатьох запитань. Усі вже давно звикли, що урядові проекти не обговорюються і тримаються в секреті.
Він підійшов до першого таксі.
— Містере, — звернувся він, — можна у вас дещо запитати?
Водій підняв на нього очі.
— Чого вам?
— Я чув, тут можна знайти роботу на урядовій базі. Це правда?
Водій пильно подивився на нього, потім кивнув.
— А що там за робота?
— Я не знаю.
— А де вони наймають на роботу?
— Не знаю, — і таксист знову вткнувся у свою газету.
— Дякую, — Дженнінгс відвернувся.
— Та вони майже нікого не наймають на роботу, — сказав йому вслід таксист. — Хіба що зрідка. Їм не треба багато людей. Якщо ви шукаєте роботу, краще вам попитати її в іншому місці.
— Добре.
Інший таксист перехилився через вікно свого таксі.
— У них там лише кілька поденників, хлопче. І все. Вони дуже перебірливі. Нікого не пропускають всередину. Там якісь воєнні розробки, чи щось таке.
Дженнінгс нашорошив вуха.
— Секретні?
— Вони приїжджають у місто і набирають групу робітників. Іноді цілу вантажівку. І перш ніж когось найняти, добре перевіряють.
Дженнінгс підійшов поближче до таксиста.
— Навіть так?
— База велика. Сталеві стіни. Під напругою. Охорона. Робота кипить вдень і вночі, проте всередину нікого не пускають. Вона розташована на верхівці пагорба за старим шосе Гендерсона. Дві з половиною милі звідси. Але ви не пройдете туди без ідентифікації. Вони розрізняють своїх робітників, ну, ви розумієте.
Дженнінгс пильно на нього подивився. Таксист провів пальцем по своїй руці, немов позначаючи щось на кшталт пов’язки.
Раптом Дженнінгс зрозумів і з полегшенням зітхнув.
— Звісно, — сказав він. — Я розумію, про що ви. Принаймні, гадаю, що розумію, — він поліз до кишені і витяг звідти чотири дрібнички. Потім обережно розгорнув зелену полотняну стрічку і показав її таксисту. — Ви про це?
Таксисти витріщилися на стрічку.
— Так, — повільно промовив один із них, не зводячи з неї погляду. — Звідки вона у вас?
Дженнінгс засміявся.
— Від друга, — і засунув стрічку назад до кишені. — Мені її дав друг.
Розвернувшись, він рушив у напрямку станції міжміського сполучення. Попереду було багато роботи, особливо тепер, коли він знав, що йде правильним шляхом. Ретрік був десь тут, це безсумнівно. І очевидно, що решта мотлоху виведе його на нього. Кожна дрібничка — щоб вирішити чергову проблему. Повна кишеня чудес, дарунок того, хто міг бачити майбутнє!
Проте він не міг зробити сам наступного кроку. Йому була потрібна допомога. Для цього етапу знадобиться ще хтось, проте хто? Він замислено зайшов до зали очікування станції. Схоже, є лише одна людина, до якої він міг би звернутися. Ризик неймовірний, проте необхідний. Сам він не міг би впоратись. Якщо завод Ретріка був тут, Келлі також мала жити десь тут...
На вулиці було темно, а ліхтар на перехресті конвульсивно блимав. Повз Дженнінгса зрідка пропливали транспорти.
З під’їзду багатоповерхівки виринула струнка постать дівчини. Дженнінгс простежив за нею, аж поки та не вийшла на світло ліхтаря. Схоже, Келлі Маквейн зібралась на якусь вечірку. На ній було ошатне вбрання — коротенький плащик та капелюшок, в руці сумочка, високі підбори цокали по тротуару.
Він вийшов із тіні позад дівчини:
— Келлі!
Вона різко озирнулась і від подиву відкрила рот.
— Га?
Дженнінгс узяв її за руку.
— Усе гаразд. Це я. Куди це ви зібралися, так причепурившись?
— Та, власне, нікуди, — вона заморгала. — Господи, як же ви мене налякали! Чого вам? Що трапилося?
— Нічого. Не вділите мені кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.
Келлі кивнула.
— Так, звісно, — вона роззирнулася навсібіч. — То куди підемо?
— А де можна поговорити? Так, щоб ніхто не підслухав.
— Можливо, просто прогуляємось?
— Ні. Поліція.
— Поліція?
— Мене розшукують.
— Вас? За що?
— Довго розповідати. Давайте не будемо тут стояти, — похмуро промовив Дженнінгс. — Куди ми можемо піти?
Келлі завагалася.
— Можемо піти до мене. Я живу сама.
Вони піднялися на ліфті, Келлі приклала до дверей кодовий ключ, і ті роз’їхалися. Вони зайшли всередину, і від її кроків автоматично увімкнулися світло та опалення. Дівчина зачинила двері та зняла плащик.
— Я ненадовго, — промовив Дженнінгс.
— Та все гаразд. Я принесу щось випити, — вона пішла на кухню, а Дженнінгс сів на диван і почав розглядати маленьку затишну кімнатку. Дівчина повернулася, сіла поруч із ним і простягла Дженнінгсу склянку віскі з льодом, іншу пригубила сама.
— Дякую.
Келлі всміхнулась:
— Прошу.
Якийсь час вони сиділи мовчки.
— Ну? — зрештою порушила вона тишу. — То що трапилось? Чому вас розшукує поліція?
— Хоче дізнатися про «Конструкторське бюро Ретріка». А я ж лише пішак у цій грі. Там думають, що я щось знаю, бо пропрацював два роки на заводі Ретріка.
— Але ж ви нічого не знаєте!
— І як я їм це доведу?
Келлі простягла руку і торкнулась Дженнінгсової голови, над вухом.
— Помацайте тут. Відчуваєте ґульку?
Під волоссям Дженнінгс і справді намацав маленьку тверду ґульку.
— Що це?
— У цьому місці вам просвердлили череп. Потім видалили малесенький сегмент вашого мозку. Всі ваші спогади за ці два роки.
Виявили їх і вирізали. Служба безпеки навіть теоретично не змогла б змусити вас щось згадати. Ті спогади зникли. Їх у вас немає.
— Поки вони це зрозуміють, від мене небагато залишиться.
Келлі промовчала.
— Бачите, в якому лайні я опинився? Для мене ж було б ліпше, якби я щось та пам’ятав. Тоді б я міг їм це розповісти, і вони...
— Знищили б Ретріка!
Дженнінгс знизав плечима.
— А чому б і ні? Ретрік для мене нічого не значить. Я навіть не знаю, чим він займається. І чому ним так цікавиться поліція?
А вся ця секретність із самого початку, очищення пам’яті...
— На те були причини. Вагомі причини.
— Ви знаєте їх?
— Ні, — Келлі похитала головою. — Але я впевнена, що вони є. Хоча б тому, що нами так цікавиться Служба безпеки, — вона поставила свій напій і повернулася до Дженнінгса. — Ненавиджу поліцію. Ми всі її ненавидимо, всі і кожен. Вона постійно за нами стежить. Я нічого не знаю про Ретріка, проте якби знала, моє життя не коштувало б мідного гроша. Між Ретріком та поліцією стоїть лише кілька законів, буквально два-три. І все.
— Щось мені підказує, що Ретрік займається чимось серйозним, і це не просто чергове конструкторське бюро, на яке Служба безпеки хоче накласти свою лапу.
— Я теж так думаю. Але нічого конкретного не знаю, слово честі. Я лише секретар. Навіть на заводі ніколи не була. Я навіть не знаю, де він.
— Але ж ви не хотіли б, щоб із ним щось трапилося.
— Звісно, ні! Ретрік бореться з поліцією. Кожен, хто бореться з поліцією — на нашому боці.
— Справді? Я вже мав справу з подібною логікою. Кілька десятиріч тому кожен, хто боровся з комунізмом, автоматично вважався хорошим. Що ж, час розсудить. Наскільки я розумію ситуацію, я — просто людина, затиснута між двома безжальними силами. Між державою та бізнесом. Держава має людей та гроші, «Конструкторське бюро Ретріка» — технократію. І я не знаю, що вони з усім цим роблять. Знав, але то було кілька тижнів тому. Все, що у мене лишилося — слабкі проблиски, лише якісь натяки. Але вони дозволили мені побудувати таку-сяку гіпотезу.