Келлі зиркнула на нього.
— Гіпотезу?
— Ну, і повна кишеня мотлоху. Із сімох дрібниць лишилося три-чотири. Кілька я вже використав. На них і ґрунтується моя теорія. Якщо Ретрік займається тим, чим я думаю, то я розумію інтерес Служби безпеки. Просто я починаю розділяти цей інтерес.
— І чим же займається Ретрік?
— Він розробив часовий ківш.
— Що?
— Часовий ківш. Він уже кілька років існує в теорії, проте проводити експерименти з часовими ковшами та дзеркалами заборонено. Це злочин, і якщо тебе за цим заскочать, то всі твої прилади та отримані дані перейдуть в руки уряду, — Дженнінгс криво посміхнувся. — Не дивно, що уряд так зацікавився діяльністю «Конструкторського бюро Ретріка». Якщо Ретріка упіймають на гарячому...
— Часовий ківш... Неймовірно!
— Ви що, не вірите?
— Ну, не знаю. Можливо. А щодо вашого мотлоху... Ви не перший, хто покинув компанію з невеличким полотняним мішечком, набитим різним дріб’язком. Ви вже щось використали? Як?
— Спершу дріт і автобусний жетон. Щоб втекти від поліції. Звучить доволі смішно, та якби у мене їх не було, я все ще був би за ґратами. Якась дротинка і десятицентовий жетон! Але зазвичай я не ношуся з таким. У тому-то й річ.
— Подорож у часі?
— Ні, не подорож. Берковський довів, що неможливо подорожувати часом. Реально створити можна хіба що часовий ківш: дзеркало, щоб бачити, та ківш, щоб підбирати різні предмети. Як, наприклад, ці дрібнички. І принаймні одна із них — з майбутнього. Підібрана і принесена у наш час.
— Звідки така впевненість?
— На ній стоїть дата. Інші — навряд чи з того часу. Таких речей, як жетони або дріт — безліч. Мені допоміг би будь-який жетон. У цьому випадку він мав скористатися дзеркалом.
— Він?
— Той я, що працював на Ретріка. Я мав скористатися дзеркалом, щоб зазирнути у власне майбутнє. Якщо я ремонтував ці прилади, ну не міг же я ними не користуватися! Схоже на те, що я зазирнув у майбутнє і побачив, що зі мною буде, як мене затримає Служба безпеки. Я це бачив і знав, у якій пригоді мені можуть стати шматок дроту та автобусний жетон, якщо я матиму їх у потрібний момент.
Келлі задумалась.
— Ну гаразд. Але навіщо вам я?
— Поки що не знаю. Ви справді вважаєте «Конструкторське бюро Ретріка» доброчинною організацією, що веде війну з поліцією? Як Роланд із Ронсеваля...
— Яке має значення, що я думаю про компанію?
— Суттєве, — Дженнінгс допив свій віскі та відставив склянку. — Суттєве, оскільки я потребую вашої допомоги. Я збираюся шантажувати «Конструкторське бюро Ретріка».
Келлі здивовано витріщилась на нього.
— Це мій єдиний шанс вижити. Мені потрібна влада над Ретріком, реальна влада. Достатня для того, щоб мене прийняли назад уже на моїх умовах. Більше мені нікуди йти. Рано чи пізно, поліція мене знайде. Проте якщо я буду на заводі, мене вже...
— Допомогти вам шантажувати Ретріка? І знищити компанію?
— Ні, не знищити. Я не хочу її знищувати, від неї залежить моє життя. Моє життя залежить від того, чи буде Ретрік достатньо сильним, щоб протистояти Службі безпеки. Та якщо я залишусь назовні, уже не матиме значення, наскільки сильний Ретрік. Ви що, не розумієте? Я хочу назад. Хочу потрапити всередину, перш ніж буде надто пізно. І повернутися я хочу на власних умовах, вже не як робітник на два роки, якого, зрештою, викидають геть.
— А потім підбирає поліція.
— Точно, — кивнув Дженнінгс.
— І як ви збираєтесь шантажувати компанію?
— Я хочу проникнути на завод і винести звідти достатньо доказів того, що Ретрік працює з часовим ковшем.
Келлі засміялась.
— Проникнути на завод? Ви його спершу знайдіть. Служба безпеки його роками шукає.
— Я вже його знайшов, — Дженнінгс відкинувся на дивані й запалив цигарку. — Я відшукав його за допомогою свого мотлоху. І у мене ще лишилося чотири дрібнички; думаю, їх вистачить для того, щоб проникнути всередину. І знайти там те, що що мені потрібно. Я зможу винести звідти достатньо документів та фотографій, щоб шантажувати Ретріка. Проте я не маю на меті його знищувати. Я хочу просто поторгуватися з ним. І тут на сцену виходите ви.
— Я?
— Я переконаний, що ви не підете в поліцію. Мені потрібен хтось, кому я зможу передати матеріали. Я не ризикну лишити їх у себе. Щойно я їх отримаю, одразу муситиму комусь їх передати, комусь, хто заховає їх там, де я не знатиму.
— Але чому?
— Тому, — спокійно промовив Дженнінгс, — що мене щомиті може загребти Служба безпеки. Не сказав би, що я люблю Ретріка, проте і топити його мені якось не хочеться. Тому-то ви мені й допоможете. Я передам інформацію вам на збереження, поки сам торгуватимуся з Ретріком. Інакше мені доведеться тримати її у себе. І в цьому разі...
Він окинув її поглядом. Келлі сиділа нерухомо, напруженим поглядом втупившись у підлогу.
— То як? Що скажете? Допоможете, чи мені ризикнути, кожної хвилини чекаючи, що Служба безпеки затримає мене разом із добутими матеріалами? З інформацією, здатною знищити Ретріка. Ну? Як вчинимо? Хочете стати свідком краху Ретріка? Вирішувати вам.
Вони припали до землі, розглядаючи пагорб, що виднівся за полями. Той здіймався вгору, голий та бурий, випалений дочиста. Ніщо не росло на його схилах. Посередині пагорб оперізував сталевий паркан з колючим дротом нагорі. По той бік паркану повільно прогулювався охоронець — крихітна постать з рушницею та в шоломі.
А на верхівці пагорба стояв велетенський бетонний комплекс, висока будівля без вікон та дверей. Вранішнє сонце виблискувало на жерлах гармат, що рядами виступали з-під даху будівлі.
— То ось який він, завод, — тихо промовила Келлі.
— Угу. Та тут ціла армія знадобиться, щоб до нього добутися: видертися на пагорб і перелізти через паркан. Ні, без пропуску всередину ніяк не потрапити, — Дженнінгс підвівся, допоміг встати Келлі, і вони пішли стежкою назад, поміж дерев, туди, де Келлі припаркувала транспорт.
— І ви справді гадаєте, що та зелена стрічка допоможе вам проникнути туди? — запитала Келлі, влаштовуючись за кермом.
— У місті кажуть, що сьогодні вранці на завод прибуде повна вантажівка робітників. На в’їзді всі вийдуть з неї і пройдуть перевірку. Якщо все буде гаразд, їх пропустять усередину, за паркан. Вони там працюватимуть — виконуватимуть якусь грубу роботу. У кінці дня їх знову випустять і відвезуть до міста.
— І далеко ви так зможете зайти?
— Головне, що я опинюсь по той бік огорожі.
— І як ви збираєтесь добратися до часового ковша? Він же десь усередині, в приміщенні.
Дженнінгс витяг невеличкий кодовий ключ.
— Мені допоможе ось це. Сподіваюся. Скоріш за все, допоможе.
Келлі взяла ключ і почала його розглядати.
— То це теж одна із ваших дрібниць? Щось ми погано проглянули вміст вашого мішечка.
— Ми?
— Компанія. Крізь мої руки вже пройшло кілька таких мішечків з мотлохом, і Ретрік жодного разу нічого не сказав.
— Мабуть, у компанії вважають, що ніхто і ніколи не захоче повернутися назад, — Дженнінгс взяв у неї ключ. — Що ж, ви знаєте, що робити?
— Чекати тут із транспортом, поки ви не повернетеся. Ви передасте мені матеріали, а я відвезу їх до Нью-Йорка і чекатиму, поки ви зі мною зв’яжетеся.
— Правильно, — Дженнінгс кинув погляд на далеку дорогу, що тяглася поміж дерев до воріт заводу. — Я, мабуть, уже піду. Будь-якої хвилини може приїхати вантажівка.
— А що, як вони вирішать перелічити робітників?
— Доведеться ризикнути, та нічого хвилюватися. Я певен, він усе передбачив.
Келлі усміхнулася.
— У вас є друг, і досить передбачливий друг. Сподіваюся, він лишив вам усе необхідне, щоб ви мали змогу вибратися з фотографіями назовні.
— Чесно?
— Чому б ні? — спокійно сказала Келлі. — Ви завжди мені подобались. І ви це знаєте. Тому ви до мене і прийшли.
Дженнінгс вийшов із транспорту. На ньому були комбінезон, робочі черевики та довгий сірий светр.