— Ще побачимось. Якщо все буде гаразд. А я думаю, таки буде, — він поплескав по кишені. — У мене ж є амулети, які приносять удачу.
І, повернувшись, він квапливо пішов геть, простуючи поміж деревами.
Дерева підступали аж до самої дороги. Там він і зачаївся, не ризикуючи виходити на відкритий простір. Охоронці заводу мали пильно слідкувати за схилом пагорбу. Його випалили дочиста, тому одразу помітять кожного охочого підповзти до паркану. А ще він зауважив інфрачервоні прожектори.
Дженнінгс сів навпочіпки, не зводячи погляду з дороги. За кілька метрів від нього, якраз перед ворітьми, стояв шлагбаум. Він поглянув на годинник. Пів на одинадцяту. Доведеться чекати, можливо, довго. А втім, хтозна. Він спробував розслабитися.
Було вже за одинадцяту, коли, сполохавши тишу гуркотом та дирчанням, на дорозі з’явилась велика вантажівка.
Дженнінгс заворушився, дістав зелену стрічку і перев’язав нею руку. Вантажівка була вже близько, і він міг розгледіти її пасажирів. Весь її кузов був забитий робітниками — чоловіками у джинсах та спецівках, машину трясло, і вони підстрибували та хитались разом із нею. Так, у кожного була така ж пов’язка, як і в нього, зелена стрічка на передпліччі. Поки що все в нормі.
Вантажівка почала гальмувати і зупинилася перед шлагбаумом. Збиваючи цілу хмару куряви, чоловіки повільно зістрибували на дорогу під палюче полуденне сонце. Вони почали обтрушувати джинси, дехто закурив. З-за шлагбаума неквапом вийшло двоє охоронців. Дженнінгс напружився. Ще мить — і настане час діяти. Охоронці рушили поміж робітників, розглядаючи їх, їхні пов’язки, обличчя, у деяких перевіряючи посвідчення.
Шлагбаум піднявся, ворота відчинились. Охоронці повернулися на пост.
Низько пригнувшись, Дженнінгс кинувся вперед, продираючись крізь чагарники до дороги. Робітники вже затоптували недопалки і залазили назад у вантажівку. Заревів мотор, водій відпустив гальма. У цей момент Дженнінгс вискочив на дорогу і вхопився за задній борт кузова.
Робітники байдуже спостерігали, як він протискується всередину, його груди важко здіймалися й опадали. Обличчя чоловіків були обвітреними, сірими та зморшкуватими. Справжні роботяги. Дженнінгс прилаштувався поміж двома огрядними фермерами, і вантажівка поїхала. Схоже, ані водій, ані охорона не звернули на нього особливої уваги. Напередодні він не поголився і обмазався брудом, тож на перший погляд нічим не відрізнявся від робітників. Та якщо комусь прийде в голову їх перелічити...
Вантажівка минула ворота, і ті за нею зачинилися. Тепер вони їхали нагору по крутому схилу пагорба, мотор гуркотів, і їх хитало з боку на бік. Велетенська бетонна будівля була вже близько. Їх впустять усередину? Дженнінгс незворушно вичікував. На стіні від’їхали набік тонкі металеві двері, відкривши темний коридор. Вздовж нього замиготіла вервечка ламп.
Вантажівка спинилась, і робітники знову зіскочили з кузова.
До них підійшло кілька чоловіків у синіх спецівках.
— А вони тут навіщо? — запитав один із них.
— Копатимуть. Всередині, — показав пальцем кудись униз інший. — Там знову копають. Відправ їх всередину.
У Дженнінгса завмерло серце. Він потрапить всередину! Торкнувся шиї. Там, під сірим светром, на ній, немов слинявчик, висіла плоска камера. Навіть знаючи, що вона там є, він заледве міг її намацати. Можливо, це буде навіть простіше, ніж він думав.
Робітники почвалали до відчинених дверей, Дженнінгс за ними. Вони опинились у величезному цеху з довгими рядами стендів із напівзібраними механізмами і кранами. Довкола кипіла робота. Позаду зачинились двері, відрізавши їх від зовнішнього світу. Він був на заводі. Але де тут часовий ківш і дзеркало?
— Сюди, — промовив майстер, і робітники побрели праворуч. З нутрощів будівлі їм назустріч піднявся вантажний ліфт. — Вам униз. Хто з вас має досвід буріння?
Піднеслося кілька рук.
— Покажете іншим. Ми риємо бурами і пожирачами. Хтось працював з пожирачами?
Жодної руки. Дженнінгс подивився на робочі столи. Що, як і він тут працював, і не так давно? Зненацька він похолов. А якщо його впізнають? Він же цілком міг працювати разом з цими робітниками.
— Ходімо, — нетерпляче сказав майстер. — Хутчіше.
Разом з іншими Дженнінгс зайшов у вантажний ліфт. За мить вони вже спускалися темною шахтою. Все глибше й глибше, до найнижчих поверхів заводу. «Конструкторське бюро Ретріка» було велетенським, набагато більшим, ніж могло здатися ззовні. Повз них один за одним проносились поверхи та підземні рівні.
Ліфт зупинився, двері відчинились. Дженнінгс побачив довгий коридор з покритою товстим шаром кам’яної пилюки підлогою. Повітря було вологим. Робітники посунули на вихід. Раптом Дженнінгс напружився.
У кінці коридору біля сталевих дверей стояв Ерл Ретрік і про щось розмовляв з групою техніків.
— Усі на вихід, — наказав майстер. — За мною.
Дженнінгс вийшов із ліфта і сховався за спинами робітників. Ретрік! Його серце гулко калатало. Якщо Ретрік його побачить — йому капець. Він поліз до кишені. У нього був маленький пістолет «Борис», та якщо його помітять, від нього буде мало толку. Щойно Ретрік його угледить — всьому кінець.
— Сюди, — повів їх майстер коридором до чогось на кшталт підземної залізниці.
Робітники почали розсідатися по металевих машинах, що стояли на колії. Дженнінгс не зводив очей з Ретріка. Той сердито розмахував руками, а голос його слабким відлунням відбивався від стін. Зненацька Ретрік повернувся, підніс руку, і за його спиною розчинилися масивні сталеві двері.
Серце Дженнінгса завмерло.
Там, за сталевими дверима, стояв часовий ківш. Він одразу його впізнав. І дзеркало. Довгі металеві прути з клешнями на кінці. Немов теоретична модель Берковського, ось тільки ця була реальною.
Ретрік зайшов до кімнати, техніки прослідували за ним. За ковшем, обступивши його з усіх боків, працювали люди. Одна із секцій захисного щитка була демонтована, там кипіла робота. Заціпенівши, Дженнінгс не міг відвести від машини погляду.
— Агов, ти... — гукнув майстер, підходячи до нього.
Сталеві двері зачинились, сховавши за собою Ретріка, ківш і техніків.
— Вибачте, — пробурмотів Дженнінгс.
— Тобі що, не казали, що не слід пхати носа куди не просять? — майстер пильно на нього подивився. — Щось я тебе не пам’ятаю. Ану покажи своє посвідчення.
— Посвідчення?
— Посвідчення особи, — майстер відвернувся. — Білле, принеси-но мені планшет, — він зміряв Дженнінгса поглядом. — Зараз перевіримо, чи ти є в списку, містере. А то щось раніше я тебе не бачив у цій бригаді. Постій поки що на місці.
З бокових дверей з’явився чоловік з планшетом у руці. Зараз чи ніколи.
Дженнінгс помчав коридором до сталевих дверей. Йому навздогін гнівно закричали майстер та його помічник. Нестямно молячись на бігу, Дженнінгс вихопив кодовий ключ. Біля дверей він однією рукою приклав до неї ключ, а іншою витяг пістолет. Там, за дверима, був часовий ківш. Зробити кілька фотографій, прихопити із собою декілька схем і, якщо вдасться вибратись...
Двері не відчинялися. Піт струмками стікав по його обличчю. Чому ж вони не рухаються? Дженнінгс знову приклав до них ключ. Ну ж бо... Ним почало тіпати, він запанікував. А по коридору вже наближалися його переслідувачі. Відчиняйтесь...
Проте двері не слухалися. Ключ, який він стискав у руках, до них не підходив.
Йому кінець. Ключ був від інших дверей. Або він припустився помилки, або ключ треба було використати десь в іншому місці. Але де? Дженнінгс гарячково роззирнувся. Де саме? Куди тепер?
По той бік коридору він помітив напіввідчинені двері зі звичайним механічним замком. Дженнінгс штовхнув їх і опинився у якійсь коморі. З гуркотом зачинив двері і гримнув засовом. З коридору до нього долинали крики переслідувачів, які невпопад гукали охорону. Скоро тут будуть озброєні охоронці. Дженнінгс сильніше стиснув пістолет у руці і роззирнувся. Невже пастка? Невже немає іншого виходу?
Він заметався по кімнаті, протискуючись поміж тюків, ящиків та куп картонних коробок. За ними виявився аварійний вихід. Він різко його розчахнув. Перше, про що він подумав, це пожбурити подалі кодовий ключ — навіщо він взагалі здався? Однак він напевно знав, що робить. Він уже все це бачив. Немов для бога, для нього це вже трапилось. Все було визначено заздалегідь. Він не міг помилитись. Чи міг?