У нього всередині аж похололо. А що, як майбутнє мінливе? А що, як цей ключ колись міг підійти? Просто тепер не може!
З-за його спини долинули якісь звуки — це різали автогеном двері комори. Дженнінгс протиснувся крізь аварійний вихід і опинився у низькому бетонному проході, вологому та слабо освітленому. Він притьма помчав уперед, повертаючи то на одному, то на іншому розвилку. Загалом тунель нагадував колектор, до якого вряди-годи підходили інші тунелі.
Він зупинився. Куди далі? Де сховатися? У нього над головою зяяла паща товстої вентиляційної труби. Він ухопився за її край і, підтягнувшись, проліз усередину. Лишалося тільки сподіватися, що переслідувачі не помітять цієї труби і пробіжать повз неї. Він обережно поповз уперед. Його обличчя обдувало теплим повітрям. Навіщо їм така товста вентиляційна труба? Закінчувалась вона якоюсь дивною камерою. Підповзши до металевої решітки, він зупинився.
І йому забракло повітря.
Перед його очима була велика кімната, та сама кімната, що він її мигцем побачив за сталевими дверима. Лише цього разу він опинився з іншого її боку. І в ній був часовий ківш. А далі, за ковшем, з кимось щось обговорював по відеофону Ретрік. Відлунюючи від стін, пронизливо завивав сигнал тривоги. Туди-сюди сновигали техніки. В двері кімнати то забігали, то вибігали охоронці в уніформі.
Ківш. Дженнінгс оглянув решітку. Вона, хоча й була щільно підігнаною, але сиділа в пазах, а кріпилася за допомогою гвинтів. Він посмикав її, і зрештою та опинилась у нього в руках. Ніхто не дивився в його бік. Він обережно прослизнув у кімнату, дістав пістолет і сховався за ковшем — техніки та охоронці були в іншому кінці кімнати, метушилися біля дверей.
Усе, що треба, було у межах досяжності: схеми, дзеркало, документи, описи, креслення. Він увімкнув камеру і відчув грудьми, як та завібрувала: почала мотатися плівка. Він схопив кілька креслень. Можливо, саме їх він використовував кількома тижнями раніше!
Дженнінгс набив кишені паперами — плівка закінчилась, проте побаченого було цілком достатньо. Протиснувшись крізь вихід вентиляційної труби, він почав пробиратись назад. Схожий на каналізаційну трубу коридор усе ще був порожнім, але звідкілясь здалеку долинав шум голосів та кроків, що лунали мов барабанний бій. Скільки відгалужень... і в цьому лабіринті рятівних коридорів його шукають, обнишпорюючи кожен закуток.
Дженнінгс помчав. Він біг і біг, не розбираючи дороги, аби лише вздовж головного коридору, не заглиблюючись у незліченні бокові відгалуження, що мелькали одне за одним. Коридор спускався все нижче і нижче. Він біг під поверхнею схилу пагорба.
Важко дихаючи, Дженнінгс зупинився, щоб перевести подих. Звуки за його спиною на якусь мить затихли, проте спереду почулися інші. Він повільно рушив уперед. Коридор плавно повернув праворуч. Тримаючи напоготові пістолет, Дженнінгс почав скрадатися ще повільніше.
Трохи далі байдикували і про щось розмовляли двоє охоронців, а за ними виднілися масивні двері з кодовим замком. А тим часом звук голосів за його спиною став наростати. Схоже, переслідувачі натрапили на його слід. І вони наближалися.
Дженнінгс зробив крок уперед і підняв пістолет:
— Руки вгору. Кинути зброю.
Охоронці перелякано витріщилися на нього. Ще зовсім діти, хлопчаки з коротко підстриженим русим волоссям, у новесенькій уніформі. Зблідлі від страху, вони позадкували.
— Зброю на землю.
Дві рушниці грюкнули на бетонну підлогу. Дженнінгс посміхнувся. Хлопчиська. Мабуть, це вперше, коли у них проблеми. Їхні до блиску начищені черевики аж сяяли.
— Відчиніть двері, — наказав Дженнінгс. — Мені треба пройти.
Вони дивилися на нього круглими від жаху очима, а шум позаду все наростав.
— Відчиніть! — його терпець уривався. — Давайте, — він помахав пістолетом. — Відчиняйте ці кляті двері! Чи я маю...
— Ми... Ми не можемо.
— Що?
— Ми не можемо. Це кодові двері. У нас немає ключа. Слово честі немає, містере. Нам його не видають.
Вони страшенно боялись, а тепер страх охопив і Дженнінгса.
А гуркіт позаду ставав дедалі гучнішим. Все, пастка, впіймався.
Чи ні?
Раптом він засміявся і швидко підійшов до дверей.
— Віра, — пробурмотів він, витягаючи з кишені ключ, — це те, що ніколи не зраджує.
— Що... Про що це ви?
— Віра у самого себе. Впевненість у своїх силах.
Щойно він провів кодовим ключем, двері відчинилися. У коридор хлинуло сліпуче сонячне світло. Він заморгав, проте пістолета не опустив. Хід виводив надвір, до воріт. Троє охоронців здивовано витріщалися на зброю у нього в руці. Так, він був біля воріт, і зовсім недалеко від лісу.
— Геть з дороги! — Дженнінгс вистрелив по металевому засову на воротах, той загорівся і почав плавитись, над ним здійнявся сніп полум’я.
— Зупиніть його! — з коридору позад нього почали вибігати охоронці.
Дженнінгс кинувся до задимлених воріт, і розпечений метал луснув під його натиском, обпікаючи його. Він біг крізь дим, падав і котився. Потім скочив на ноги і помчав до дерев.
Вибрався. Він не дав йому помилитися. І ключ підійшов. Просто спочатку він приміряв його не до тих дверей.
Він усе біг і біг, захекано проламуючи собі шлях поміж кущів. Завод і голоси переслідувачів лишилися далеко позаду, а папери були в нього. І він був на свободі.
Знайшовши Келлі, він передав їй плівку, а також усе те, що вдалося порозсовувати по кишенях, і переодягнувся у свій старий одяг. Келлі довезла його до Стюартсвіля і висадила на околиці міста. Провівши поглядом транспорт, який піднявся і взяв курс на Нью-Йорк, Дженнінгс придбав квиток і піднявся на борт міжміської ракети.
Як і більшість пасажирів-бізнесменів, він проспав увесь політ. Коли ж прокинувся, ракета саме приземлялась у велетенському космопорті Нью-Йорка.
Дженнінгс спустився по трапу і влився у людський натовп. Тепер, повернувшись, йому знову треба було остерігатися Служби безпеки. Під байдужими поглядами двох офіцерів у зеленій уніформі він взяв біля космопорту таксі і розчинився у насиченому потоці транспорту. Дженнінгс полегшено зітхнув, витерши піт, що виступив на чолі: здається, все обійшлося. Тепер — знайти Келлі.
Пообідати він вирішив у невеличкому ресторані, вибравши столик подалі від вікон, і вийшов звідти, коли сонце вже починало хилитися до обрію. Задумавшись, він повільно крокував тротуаром.
Поки що все начебто гаразд. Він дістав плівку і папери, вибратися звідти теж вдалося. І мотлох з мішечка його теж не підвів. Без нього годі було б сподіватися на успіх. Він поліз рукою до кишені. Лишилося дві дрібнички: половинка покерної фішки і квитанція за пакет. Діставши квитанцію, він почав її розглядати у присмерковому світлі.
Раптом він дещо помітив. Вказана на ній дата була сьогоднішньою. Отже, все має скоро закінчитися.
Заховавши її назад, він пішов далі. Що б це могло означати?
Він знизав плечима. Зрештою, незабаром він про все дізнається. А ще половина покерної фішки. На якого біса вона взагалі потрібна? Жодної ідеї. В будь-якому випадку, Дженнінгс був у одному певен — він викрутиться. Досі він ним опікувався. Безсумнівно, скоро все закінчиться.
Він підійшов до багатоповерхівки, в якій мешкала Келлі, зупинився і задер голову. В її вікнах горіло світло. Отже, вона вдома, її маленький швидкісний транспорт обігнав міжміську ракету. Дженнінгс зайшов у ліфт і піднявся на потрібний поверх.
— Привіт, — мовив він, коли вона відчинила.
— З вами все гаразд?
— Так. Можна увійти?
Він зайшов усередину, і Келлі зачинила за ним двері.