— Рада вас бачити. Місто просто кишить поліцією. Прочісують майже кожен квартал. А патрулі...
— Знаю. Бачив кількох у космопорті, — Дженнінгс сів на канапу. — Як же добре звідти вибратися!
— Я боялася, що вони закриють усі станції міжміського сполучення і перевірятимуть пасажирів.
— Вони навіть не допускають, що я вирішу повернутися до міста.
— Я про це якось не подумала, — Келлі сіла навпроти нього. — Що далі? Тепер, коли ви винесли звідти всі ці матеріали, що робитимете далі?
— Передовсім зустрінуся з Ретріком і поділюся з ним новиною. Новиною про те, що людиною, яка втекла із заводу, був я. Він знає, що хтось утік, проте не знає, хто саме. Безперечно, Ретрік вважає, що це був агент Служби безпеки.
— А хіба він не може скористатися часовим дзеркалом, щоб це з’ясувати?
По обличчю Дженнінгса пробігла тінь.
— Може. Я й не думав про це, — він потер підборіддя і насупився. — В будь-якому разі, я маю матеріали. Тобто ви їх маєте.
Келлі кивнула.
— Гаразд. Будемо дотримуватися плану. Завтра зустрінемося з Ретріком. Зустрінемось тут, у Нью-Йорку. Ви можете викликати його в офіс? Він прилетить, якщо ви за ним пошлете?
— Так. У нас є певне кодове слово. Якщо я попрошу його прилетіти, він прилетить.
— Чудово. Там я з ним і зустрінусь. Коли він зрозуміє, що я маю відео і креслення, йому доведеться погодитись на мої вимоги. Він буде змушений прийняти мене назад у «Конструкторське бюро Ретріка», але вже на моїх умовах. А якщо ні, то хай начувається, адже всі матеріали можуть потрапити до Служби безпеки.
— А потім? Що буде потім, коли Ретрік погодиться на ваші умови і прийме вас назад?
— Я бачив достатньо на заводі для того, аби зрозуміти, що компанія набагато більша, ніж я собі уявляв. Наскільки більша — не знаю. Не дивно, що він був настільки зацікавлений у моєму поверненні.
— Ви плануєте вимагати рівну частку в правлінні компанії?
Дженнінгс кивнув.
— Ви ж ні за що не погодитеся повернутись туди як фахівець з електроніки, правда? Працювати на колишній посаді.
— Звісно, ні. Щоб потім мене знову викинули геть? — Дженнінгс посміхнувся. — Ні, він передбачив мені світлішу долю. Він продумав ретельний план. Узяти хоча б ці предмети. Поза сумнівом, він усе продумав заздалегідь. Ні, я більше не працюватиму рядовим фахівцем з електроніки. Я там багато чого встиг побачити на різних поверхах: і людей, і машини. Вони щось конструюють. І я хочу цим керувати.
Келлі мовчала.
— Розумієте? — запитав Дженнінгс.
— Розумію.
Вийшовши з квартири, він поквапливо пішов темною вулицею. Надто довго він там засидівся. Якби поліція заскочила їх разом, «Конструкторському бюро Ретріка» настав би кінець. Не можна ризикувати, особливо зараз, коли до фінішу лишилося так мало.
Дженнінгс поглянув на годинник — була північ. Вранці він зустрінеться з Ретріком і озвучить свою пропозицію. З кожним кроком його настрій ставав дедалі ліпшим. Він буде у безпеці, і не тільки у безпеці. «Конструкторське бюро Ретріка» зазіхнуло на щось значно більше, ніж просто промислова могутність. Побачене на заводі переконувало його в тому, що назріває революція. Десь унизу, на безлічі підземних поверхів, глибоко під бетонною фортецею з її гарматами та озброєними охоронцями, Ретрік готувався до війни. Він конструював усілякі механізми, часовий ківш та дзеркало працювали на повну потужність, спостерігаючи, заглиблюючись, добуваючи.
Не дивно, що він розробив настільки ретельний план. Побачивши те, що там відбувається, він усе зрозумів і задумався над проблемою очищення пам’яті. Щойно закінчиться термін контракту, її зітруть. І всі плани підуть нанівець.
Чи ні? Адже в контракті є пункт про альтернативу. Інші його бачили і використовували. Але не так, як він.
Він хотів набагато більшого, ніж будь-хто, хто працював там до нього. Він був першим, хто зрозумів, почав планувати. Сім дрібничок були мостом, що вів туди, де навіть...
У кінці кварталу до узбіччя припарковувався транспорт Служби безпеки. Його двері відчинились.
Дженнінгс зупинився, його серце закалатало. Нічний патруль прочісує місто. А вже було за північ, у місті комендантська година. Він швидко роззирнувся. Все довкола потопало в мороці ночі. Магазини та будинки були наглухо зачинені. Багатоповерхівки огорнуті тишею. Навіть у барах темно.
У відчаї він поглянув навколо. Позаду нього зупинився інший поліцейський транспорт, і двоє офіцерів вискочили на узбіччя. Його помітили. Офіцери почали наближатись, а він стояв завмерши, поглядаючи то в один, то в інший бік вулиці.
Раптом його погляд упав на вивіску розкішного готеля, неонова вивіска якого яскраво сяяла на протилежному боці вулиці. Він рушив туди, і його кроки гулко відлунювали серед нічної тиші.
— Стояти! — вигукнув один з поліцейських. — Поверніться назад. Що ви тут робите? Як вас...
Піднявшись по сходах готелю, Дженнінгс опинився у вестибюлі. На нього здивовано витріщився портьє. Більше там нікого не було. Вестибюль здавався безлюдним. У нього стислося серце. Іншого шансу не випаде. І він, оминувши стійку, помчав кудись по встеленому килимовою доріжкою коридору. Можливо, там далі є службовий вихід? А поліцейські якраз вскочили у вестибюль, що лишився у нього за спиною.
Дженнінгс повернув за ріг. Дорогу йому заступило двоє чоловіків.
— Ви куди?
Він насторожено зупинився.
— Дайте пройти, — і поліз у кишеню піджака за пістолетом. Чоловіки одразу ж зорієнтувалися.
— Тримай його!
Дженнінгсові руки дуже вправно і міцно — не вирватися — були притиснуті до тіла. Очевидно, якісь бандити. За їхніми спинами виднілися розчахнуті двері. Там — світло, приглушені голоси, походжають якісь люди.
— Давай його, — буркнув один з бандитів, і Дженнінгса потягнули назад по коридору, у напрямку вестибюля. Він намагався вирватись, проте марно. Схоже, цього разу ситуація справді безнадійна: він потрапив до лап бандитів, справжньої організованої банди. Все місто аж кишіло ними, скрізь були їхні кубла. І навіть у цьому розкішному готелі. Вони його просто викинуть, прямо під ноги поліцейським.
У вестибюлі з’явилися двоє: чоловік і жінка. Похилого віку, ошатно вбрані. Вони з цікавістю подивилися на Дженнінгса, затиснутого поміж двох охоронців.
І раптом Дженнінгс усе зрозумів, його тілом прокотилась хвиля полегшення.
— Стривайте, — пробурмотів він. — Подивіться у моїй правій кишені.
— Ворушися.
— Заждіть. Подивіться. Подивіться у моїй правій кишені. Подивіться самі.
Дженнінгс припинив вириватися і розслабився, чекаючи на результат. Бандит, що був праворуч, намацав його кишеню і обережно засунув туди руку. Дженнінгс посміхнувся. Пронесло. Він передбачив навіть це. Хай там як, а від невдачі він таки застрахований. Так він вирішив ще одне питання: де перебути час до зустрічі з Ретріком. Він міг лишатися тут.
Бандит витяг половину покерної фішки і почав розглядати її щербатий край.
— Секундочку, — з кишені власного піджака він дістав контрольну фішку на золотому ланцюжку і приставив одну половинку до другої.
— Усе нормально? — запитав Дженнінгс.
— Звісно, — його відпустили, і він механічно обтрусив піджак. — Звісно, сер. Вибачте. Чому ж ви зразу не...
— Відведіть мене назад, — мовив Дженнінгс, витираючи обличчя, мокре від поту. — Мене шукають деякі люди. І я не хочу, щоб мене знайшли.
— Авжеж.
Його повели назад, до ігрових кімнат. Половинка фішки перетворила неминуче, здавалося б, лихо у реальну насолоду: азартні ігри та дівчата. Це був один з небагатьох закладів, які поліція не чіпала. Він був у безпеці. Годі й сумніватися! І лишилося тільки одне. Поєдинок з Ретріком!
Обличчя Ретріка було незворушним. Судомно сковтнувши, він пильно подивився на Дженнінгса.
— Ні, — нарешті промовив він. — Я не знав, що то були ви. Ми думали, це була Служба безпеки.