Запала тиша. Келлі сиділа в кріслі за своїм столом, в її пальцях тліла цигарка. Склавши на грудях руки, Дженнінгс стояв, прихилившись до одвірка.
— Чому ви не скористалися дзеркалом? — запитав він.
Обличчя Ретріка скривилося.
— Дзеркалом? А ви попрацювали на славу. Ми намагалися скористатися дзеркалом.
— Намагалися?
— Перш ніж закінчився термін укладеного з нами контракту, ви встигли перепаяти кілька схем усередині дзеркала. Ми спробували його запустити, але всі зусилля були марними. Коли кілька годин тому я покидав завод, там усе ще намагалися його полагодити.
— І це зробив саме я?
— Схоже, ви все спланували до найдрібніших деталей. Ви знали, що, маючи дзеркало, для нас не становило б жодних проблем вас знайти. Ви чудовий фахівець з електроніки, Дженнінгсе. Висококласний. Найкращий на моїй пам’яті. Було б добре, якби ви до нас таки повернулися. Щоб знову на нас працювати. Жоден із нас не вправляється з дзеркалом настільки майстерно, як ви. А зараз ми взагалі не можемо ним скористатися.
Дженнінгс посміхнувся:
— Я й не підозрював, що він утне щось подібне. Недооцінював я його. Його шефство наді мною сягло навіть...
— Це ви про кого зараз?
— Про себе. Про того, ким я був протягом останніх двох років. Я абстрагуюсь, так простіше.
— Що ж, Дженнінгсе. Отже, ви удвох розробили цей блискучий план, щоб поцупити креслення. І навіщо? З якою метою? Ви ж не передали їх поліції.
— Ні, не передав.
— Отже, маю припустити, це шантаж.
— Так і є.
— Але навіщо? Чого ви хочете цим досягти?
Ретрік, здавалось, постарів на кілька років. Він важко осів у кріслі, нервово потер підборіддя, його очі потьмяніли.
— Через вас ми потрапили у це становище і це створює нам багато проблем. Мені просто цікаво, навіщо вам усе це. Працюючи на нас, ви заклали міну сповільненої дії. А тепер, незважаючи на всі наші застережні засоби, довели справу до кінця.
— Застережні засоби?
— Я про очищення пам’яті. Тієї, що про завод.
— Скажіть уже йому, — подала голос Келлі. — Скажіть йому, навіщо ви все це затіяли.
Дженнінгс набрав повні груди повітря:
— Ретріку, я зробив це, щоб повернутися. Повернутись у компанію. Це — єдина причина. Жодних інших немає.
Ретрік витріщився на нього.
— Повернутися в компанію? Звісно, ви можете повернутись. Я ж уже казав, — його голос затремтів від напруги. — У чому тоді проблема? Ви можете повернутися. І працювати так довго, як вам заманеться.
— Фахівцем з електроніки?
— Так, фахівцем з електроніки. Ми наймаємо багатьох...
— Я не хочу працювати фахівцем з електроніки. Мене не цікавить робота на вас. Слухайте сюди, Ретріку. Поліція затримала мене, щойно я вийшов з дверей офісу. Якби не він, я був би вже мертвий.
— Вас затримували?
— Вони хотіли вивідати, чим же займається «Конструкторське бюро Ретріка». Хотіли, щоб я їм це розповів.
Ретрік кивнув:
— Паскудно. Цього ми не знали.
— Ні, Ретріку. Я до вас хочу повернутися не як найманий робітник, якого ви можете виставити на вулицю, коли вам того заманеться. Я працюватиму з вами, а не на вас.
— Зі мною? — Ретрік витріщився на Дженнінгса, на його обличчя повільно наповзла маска, бридка незворушна маска. — Я не розумію, до чого ви хилите.
— Ми з вами будемо разом керувати «Конструкторським бюро Ретріка». Починаючи із сьогоднішнього дня. І більше ніхто не ризикне видаляти мені спогади заради власної безпеки.
— Це те, чого ви прагнете?
— Так.
— А що як ми не погодимося?
— Тоді креслення і плівка потраплять до рук поліції. Просто, як двері. Але мені це ні до чого. Я не хочу зруйнувати компанію. Я хочу повернутися в компанію! Я хочу почуватися в безпеці. Ви ж не розумієте, як воно бути тут, не знаючи, куди приткнутися. Людині, яка сама по собі, більше немає де сховатись. Їй ні від кого чекати допомоги. Вона опинилася поміж двома безжальними стихіями, стала пішаком у грі політичних та економічних сил. А я втомився бути пішаком.
Тривалий час Ретрік мовчки сидів, втупившись у підлогу. Його обличчя було похмурим і водночас спантеличеним. Зрештою, він підняв очі.
— Я знаю, як це. Віддавна знаю. Довше, ніж ви. Я ж набагато старший за вас. І я бачив, як усе лише починалося, ішло до цього, рік за роком. Саме тому й виникло «Конструкторське бюро Ретріка». Але одного дня все зміниться. Того дня, коли ми завершимо роботу над часовим ковшем та дзеркалом. Коли ми завершимо роботу над нашою зброєю.
Дженнінгс не промовив ні слова.
— Я чудово знаю, як воно ведеться у цьому світі. Я вже старий. І я багато років віддав цій роботі. Коли мені сказали, що хтось зник із заводу разом з кресленнями, я подумав, що це кінець. Ми вже тоді знали, що ви пошкодили дзеркало. Ми здогадувались, що все це якось пов’язано, проте не могли звести все до одного знаменника. Звісно, ми подумали, що Служба безпеки підсунула нам вас, щоб ви розвідали, чим ми там займаємось. А потім, зрозумівши, що інформації вам не винести, ви пошкодили дзеркало. З пошкодженим дзеркалом Служба безпеки могла починати діяти, і...
Він замовк і потер підборіддя.
— Продовжуйте, — мовив Дженнінгс.
— Отже, ви здійснили все це самотужки... Шантажуєте мене, щоб повернутися в компанію. Дженнінгсе, ви ж навіть не знаєте, в чому полягає мета компанії! Та як ви смієте так чинити! Ми роками працювали, конструювали. А ви нас руйнуєте, щоб урятувати власну шкуру.
— Я вас не руйную. Навпаки, я можу допомогти, стати вам у пригоді.
— Я один керую компанією. Це моя компанія. Вона стала частиною мого життя.
Дженнінгс засміявся.
— А що буде, коли ви помрете? Чи ви сподіваєтеся дожити до революції?
Ретрік різко підняв голову.
— Ви помрете, і нікому буде продовжувати вашу справу. Ви ж знаєте, я — хороший фахівець. Самі це визнали. Не будьте ідіотом, Ретріку. Ви хочете провернути все це самотужки. Все зробити, все вирішити. Але одного дня ви помрете. І що тоді?
Запала тиша.
— Краще візьміть мене назад — не лише заради мене, а й заради компанії. Я багато чого можу для вас зробити. Коли вас не стане, компанія залишиться в надійних руках. І, можливо, революція принесе свої плоди.
— Та ви взагалі маєте бути вдячним, що лишилися живим! Якби ми не дозволили вам узяти ваш мотлох...
— А що ще ви могли зробити? Як би ви могли заборонити людям, які обслуговували ваше дзеркало, зазирнути у своє майбутнє, не маючи можливості зробити бодай щось, щоб собі допомогти. Тепер зрозуміло, чому ви були змушені передбачити у контракті пункт про альтернативну оплату. У вас просто не було вибору.
— Ви навіть не уявляєте, чим ми там займаємося. Навіщо існуємо.
— Добре уявляю. Зрештою, я ж там два роки пропрацював.
Час спливав. Ретрік облизував губи, потирав щоку. На його лобі виступив піт. Нарешті він вирішив.
— Ні, — промовив він. — Не буде діла. Ніхто, крім мене, ніколи не управлятиме компанією. З моєю смертю загине і вона. Вона — моя власність.
Дженнінгс різко відповів:
— Тоді папери потраплять до Служби безпеки.
Ретрік промовчав, проте на його обличчі промайнув такий дивний вираз, від якого Дженнінгса раптом кинуло в холодний піт.
— Келлі, — запитав Дженнінгс. — У вас папери із собою?
Келлі стрепенулася, підвелась і загасила свою цигарку. Її обличчя було блідим.
— Ні.
— Де вони? Куди ви їх поклали?
— Вибачте, — спокійно промовила вона. — Я вам цього не скажу.
Дженнінгс спантеличено поглянув на неї.
— Як це — не скажете?
— Вибачте, — ледь чутно повторила Келлі. — Вони надійно сховані. Служба безпеки ніколи до них не добереться. І ви також. Коли випаде нагода, я поверну їх назад батькові.
— Батькові?
— Келлі — моя донька, — сказав Ретрік. — Усе-таки є дещо, чого ви, Дженнінгсе, не прорахували. І він цього також не прорахував. Цього не знав ніхто, окрім нас двох. Я хотів, щоб усі відповідальні посади залишалися в руках родини. І тепер я отримав нагоду пересвідчитися в тому, наскільки вдалою була ця ідея. Проте я мав тримати все в таємниці. Якби про це довідалася Служба безпеки, Келлі одразу б схопили. Її життя опинилося б під загрозою.