Величезним зусиллям волі Дженнінгс опанував себе:
— Зрозуміло.
— Нам здалася слушною думка, щоб я до вас приєдналася, — промовила Келлі. — В будь-якому разі, інакше ви зробили б усе самі. І тоді папери опинилися б у вас. Як ви вже казали, якби Служба безпеки затримала вас з ними, нам би всім настав кінець. Тому я й змовилася з вами. Щойно ви передали мені папери, я одразу сховала їх у надійному місці, — вона ледь посміхнулась. — Тепер ніхто, окрім мене, їх не знайде. Пробачте.
— Дженнінгсе, ви можете до нас повернутися, — промовив Ретрік. — Можете при бажанні хоч довіку там працювати. Ви матимете все, що завгодно. Все, проте...
— Проте компанією керуватимете ви один.
— Саме так. Дженнінгсе, компанія дуже давня. Вона старша за мене. Не я її заснував. Вона була... можна сказати, вготована мені. Я звалив на себе цю ношу. Ношу нею керувати, розвивати її, рухати до того самого дня. Дня революції, як ви це називаєте.
Мій дід заснував цю компанію ще в двадцятому сторіччі. Вона завжди була родинною справою. І завжди буде. Одного дня, коли Келлі вийде заміж, з’явиться спадкоємець, який посяде моє місце. Так що про все вже подбали. Компанія була заснована у штаті Мен, у невеличкому містечку Нової Англії. Мій дід був звідти родом, скромний, чесний і понад усе незалежний. У нього був бізнес — якісь ремонтні роботи, інструменти і майстерня. І надзвичайний талант.
Побачивши, як уряд і промислові магнати придушують усіх навколо, він пішов у підпілля. Тоді «Конструкторське бюро Ретріка» і зникло з мапи. Щоб підкорити собі Мен, уряду знадобилося немало часу, більше, ніж він затратив на інші регіони. Весь світ уже був розділений між світовими державами та міжнародними картелями, проте Нова Англія залишалася все ще живою. І все ще вільною. Як і мій дід, як і «Конструкторське бюро Ретріка».
Він найняв кількох чоловіків — механіків, лікарів, адвокатів, навіть якогось дрібного журналіста щотижневої газети із Середнього Заходу. Компанія росла. У неї з’явилася зброя, зброя і знання. Часовий ківш і дзеркало! Потім побудували завод, таємно, величезним коштом, і будували його упродовж багатьох років. Завод насправді велетенський. Велетенський і глибокий. Він простягається вглиб на набагато більшу кількість поверхів, ніж ви бачили. Він, ваше alter ego, бачив їх. Там зосереджена справжня міць. Міць і люди, які в усьому світі вважаються зниклими. Ми врятували їх від репресій, вихопили з-під носа урядових структур.
Настане день, Дженнінгсе, і ми вийдемо назовні. Самі ж бачите, так, як є, не може тривати вічно. Не можуть люди жити, згинаючись то в один, то в другий бік під натиском сил політики та економіки. Цілі маси людей штовхають то туди, то сюди, і все заради задоволення потреб того уряду чи цього картелю. Мусить з’явитися опір, колись та мусить. Сильний, відчайдушний опір. І не з боку вельможних, могутніх людей, а з боку пересічних громадян. Водіїв автобусів. Бакалійників. Операторів відеоекранів. Офіціантів. Саме тоді компанія і дасть про себе знати.
Ми надамо їм усю необхідну допомогу, знаряддя, зброю, знання. Ми «продаватимемо» їм наші послуги. Їм будуть потрібні такі, як ми, і вони нас найматимуть. Їх вишикуються незліченні ряди, а тому і грошей у них буде багато.
Запала тиша.
— Тепер розумієте? — запитала Келлі. — Саме тому вам не можна втручатися. Це — татова компанія. Так завжди було. Такі вже вони, уродженці Мену. Компанія належить родині. Вона наша.
— Приєднуйтесь до нас, — мовив Ретрік. — Як фахівець з електроніки. Ви, мабуть, думаєте, що я надто консервативний. Можливо, так і є, проте ми завжди чинили саме так.
Дженнінгс не зронив ні слова. Засунувши руки в кишені, він почав повільно ходити туди-сюди офісом. Через якийсь час підняв жалюзі і визирнув на вулицю, що лежала далеко внизу.
Там крихітним чорним жуком проповзав транспорт Служби безпеки, рухаючись у потоці машин, що розтікався в обидва кінці вулиці. Він зупинився поруч з іншим припаркованим транспортом. Біля нього стояло четверо поліцейських у зеленій уніформі зі зброєю напоготові. Потім до них з протилежного боку вулиці приєдналося підкріплення. Дженнінгс опустив жалюзі.
— Навіть не знаю, що й сказати, — промовив він.
— Якщо ви спуститеся вниз — вас одразу ж схоплять, — попередив Ретрік. — Вони там постійно вартують. У вас не буде жодного шансу.
— Будь ласка... — жалібно подивилася на нього Келлі.
Раптом Дженнінгс посміхнувся.
— То ви мені так і не скажете, де сховали папери? Куди саме ви їх поклали?
Келлі заперечливо похитала головою.
— Заждіть, — Дженнінгс поліз до кишені і дістав з неї невеличкий клаптик паперу, повільно його розгорнув і пробіг очима. — А ви їх випадково не здали на зберігання у Національний банк Данн, учора, приблизно о третій?
Келлі забракло повітря. Вона схопила свою сумочку і почала у ній копатися, а Дженнінгс поклав клаптик паперу, квитанцію за посилку, назад до кишені.
— Невже він бачив навіть це, — пробурмотів він. — Останній оберіг. А я все гадав, навіщо він здався.
А Келлі з диким виразом обличчя несамовито переривала сумочку. Нарешті вона витягла звідти якийсь папірець і помахала ним у повітрі.
— Помиляєтесь! Ось квитанція! Вона все ще тут, — вона полегшено зітхнула. — Не знаю, що там у вас, проте це...
Повітря над ними сколихнулося. В ньому утворилося чорне коло, його краї тремтіли. Зціпенівши, Келлі та Ретрік не зводили з нього погляду.
З чорного кола виринула металева клешня, приєднана до блискучого стержня. Вона описала широку дугу і вирвала папірець з руки Келлі. Потім, після секундної паузи, клешня знову піднялась угору і разом з квитанцією зникла у чорному колі. Зрештою, цілком безгучно щезло і саме коло. Безгучно і безслідно.
— Куди... куди воно її забрало? — прошепотіла Келлі. — Куди воно забрало квитанцію? Що це було?
Дженнінгс поплескав себе по кишені.
— Вона в безпечному місці. В цілком безпечному, ось тут. А я вже почав непокоїтися, чому він так довго зволікає.
Ретрік з донькою підвелись, від потрясіння вони не могли вимовити й слова.
— Ну що ж це ви так засмутилися, — промовив Дженнінгс, склавши на грудях руки. — Папери в безпеці... і компанія також у безпеці. У потрібний день вона зіграє свою роль, сильна і така охоча допомогти революції. Ми подбаємо про це, ми втрьох — ви, я і ваша донька.
Він перевів погляд на Келлі, вона часто моргала.
— Так, ми втрьох. А можливо, до того часу в нашій родині вже з’явиться спадкоємець.
Великий K
(пер. В. Корсун)
Йому повідомили три запитання лише тоді, коли настав час вирушати. Волтер Кент відвів Мередіта вбік від решти, поклав йому руки на плечі і пильно подивився у вічі.
— Не забувай, ще жоден не повернувся. Якщо ти повернешся — станеш першим. Першим за п’ятдесят років.
Тім Мередіт кивнув, знервовано, збентежено, проте вдячний Кенту за його слова. Зрештою, Кент, цей могутній дідуган із сивим волоссям з металевим відблиском та бородою, був вождем племені. Його праве око прикривала пов’язка, а на поясі висіли два ножі, в той час як усі носили по одному. А ще казали, нібито він знає літери.
— Дорога займе трохи більше дня. Ми даємо тобі пістолет. До нього є набої, проте невідомо, скільки з них іще годяться. У тебе є їжа?
Мередіт засунув руку в ранець і дістав звідти бляшанку з тушкованим м’ясом і прикріпленою до неї відкривачкою.
— Цього має вистачити, — сказав він, зваживши в руці бляшанку.
— Вода?
Мередіт струснув свою флягу, почувся плескіт.
— Добре.
Кент оглянув юнака. На ньому були шкіряний плащ, рейтузи та шкіряні черевики. Голову Мередіта захищала іржава металева каска, а на шиї, на шнурку із сиром’ятної шкіри, висів бінокль. Кент торкнувся цупких рукавиць на руках Мередіта.