— Це остання пара, — промовив він. — Таких ми більше ніколи не знайдемо.
— То, може, я їх залишу?
— Ми сподіваємося, що вони... і ти... повернетеся.
Кент узяв його під руку і відвів іще далі, так, щоб ніхто не міг їх підслухати.
Решта племені, чоловіки, жінки та діти, стояли, збившись докупи біля входу до сховища, і не відводили від них поглядів. Це було бетонне сховище, укріплене стовпами, які періодично міняли. Колись, у далекому минулому, над входом нависала маскувальна сітка, проте вона давно потрухла, а дріт, яким вона кріпилася, проржавів і порвався. В будь-якому разі, в небі більше не лишилося нічого, здатного помітити невеличке бетонне коло, що слугувало входом до численних підземних камер, у яких мешкало плем’я.
— Час, — сказав Кент. — Три запитання... — Він нахилився до Мередіта. — У тебе ж хороша пам’ять?
— Так, — відповів Мередіт.
— Скільки книжок ти довірив своїй пам’яті?
— Мені прочитали лише шість книжок, — пробурмотів Мередіт. — Але я знаю їх усі.
— Цього достатньо. Гаразд, тепер слухай. Ми весь рік думали над цими запитаннями. На жаль, поставити можна лише три, тож ми їх дуже ретельно підбирали.
Сказавши це, він прошепотів Мередітові на вухо три запитання.
На якийсь час запала тиша. Задумавшись над запитаннями, Мередіт усе прокручував їх у своїй голові.
— Як гадаєте, Великий К зможе на них відповісти? — нарешті запитав він.
— Я не знаю. Це складні запитання.
Мередіт кивнув.
— Так, дуже. Залишається тільки молитися.
Кент поплескав його по плечу.
— Ну от і все. Ти готовий. Якщо все буде гаразд, ти повернешся за два дні. Ми тебе виглядатимемо. Щасти тобі, хлопче.
— Дякую, — відповів Мередіт і повільно підійшов до решти. Не сказавши ані слова, Вілл Густавсон вручив йому пістолет, його очі поблискували від хвилювання.
— Ось компас, — промовив Джон Пейдж, відійшовши від своєї жінки і простягаючи Мередітові невеличкий військовий компас.
Його жінка, молода чорнявка, захоплена у сусіднього племені, підбадьорливо усміхнулась.
— Тіме!
Мередіт озирнувся. До нього бігла Енні Фрай. Він простяг до неї руки і стиснув її долоні.
— Зі мною все буде гаразд, — сказав він. — Не хвилюйся.
— Тіме, — погляд дівчини був безтямним. — Тіме, будь обачним. Пообіцяй мені.
— Обіцяю, — широко усміхнувшись, він незграбно провів рукою по її густому короткому волоссю. — Я повернусь.
Проте всередині у нього все похололо, немов замість серця у грудях забився шматочок стужавілої криги. Холодний подих смерті. Він різко відірвався від дівчини.
— Бувайте, — промовив він усім присутнім.
Плем’я розвернулось і пішло. Він залишився один. Не зоставалося нічого, окрім як іти. Він ще раз подумки повторив три запитання. Чому обрали саме його? Але хтось же мусив піти і запитати. Він рушив до краю просіки.
— Бувай! — вигукнув Кент, він стояв разом зі своїми синами.
Мередіт помахав їм у відповідь. А за мить він, міцно стискаючи в одній руці компас, а другою притримуючи ніж, вже зник у лісі.
Він ішов не спиняючись, розмахуючи поперед собою ножем і стинаючи лозу та гілки, що перекривали дорогу. Іноді з-під ніг кидались урозсип велетенські комахи і ховались у траві. Якось він навіть побачив фіолетового жука завбільшки зі свій кулак.
Цікаво, чи існувало щось подібне до Загибелі? Мабуть, ні. Одна із завчених ним книжок була про форми життя на планеті, ще до Загибелі. Про величезних комах там не згадувалося. Наскільки він пам’ятав, тварин тоді тримали в стадах і регулярно вбивали.
Ніхто не полював і не ставив пасток.
Заночував він на бетонній плиті, що колись слугувала підмурівком давно зниклій будівлі. Двічі він прокидався від шарудіння якихось істот, проте до нього так ніхто і не наблизився, тож, коли встало сонце, він був цілим та неушкодженим. Хлопець відкрив бляшанку з м’ясом, поснідав, зібрався і рушив далі.
Ближче до полудня лічильник на його зап’ясті загрозливо затріщав. Переводячи подих, він спинився і задумався.
Отже, руїни десь поблизу. Далі радіаційні плями траплятимуться постійно. Хлопець постукав по лічильнику. Обережно ступаючи, він пройшов ще трохи. Тріск лічильника стих — пляма лишилася позаду. Прорубуючи собі дорогу крізь зарослі лози, він почав підійматися на пагорб. Прямо йому в обличчя випурхнув цілий рій метеликів, і Мередіт відчайдушно замахав руками. Вибравшись на верхівку пагорба, він зупинився і підніс до очей бінокль.
Далеко попереду посеред безмежного океану зелені виднілася чорна пляма. Випалена ділянка. Понівечена земля, розплавлений метал і бетон. Він затамував подих. Починалися потрібні йому руїни, до них уже недалеко. Це вперше у житті він бачив руїни міста, колони і валуни, що колись були будівлями та вулицями...
В його голові зажевріла божевільна думка. Можна ж заховатися і нікуди не йти! Можна ж просто лягти в кущах і перечекати. А коли всі подумають, що він загинув, коли розвідники племені повернуться, він прослизне повз них і подасться на північ.
Північ. Там мешкало інше плем’я, численніше за їхнє. З ними він буде в безпеці. Там його ніхто не шукатиме, і, в будь-якому випадку, у північного племені є бомби і бактеріосфери. Якщо йому вдасться до них добратися...
Ні. Він глибоко зітхнув. Так не можна. Його відрядили в цю подорож. Щороку йшов один юнак, як оце він зараз, з трьома ретельно продуманими запитаннями. Складними запитаннями. Із запитаннями, на які жодна людина не знала відповіді. Він подумки повторив їх. Чи зможе Великий К на них відповісти? На всі три. Кажуть, Великий К знає все. Ось уже сто років, як він у руїнах свого величезного будинку відповідає на всі запитання. Якщо він не піде, якщо нікого туди не посилати... Хлопець здригнувся. Тоді Великий К викличе ще одну Загибель, як ту, попередню. Він уже якось зробив це, і може зробити знову. Вибору не було: треба йти.
Мередіт опустив бінокль і рушив схилом униз. Повз нього пробіг щур, великий сірий щур. Він вихопив ножа, проте пацюк уже зник. Щури... Від них одна біда. Вони розносять усілякі хвороби.
За півгодини лічильник знову затріщав, цього разу ще несамовитіше. Хлопець відступив назад. Попереду зяяла яма з уламками, вирва від бомби, яка ще не встигла порости чагарником. Від таких краще триматися подалі. Він пішов в обхід, повільно, обережно. Коротко, немов автоматна черга, лічильник ще раз затріскотів і затих. Він був у безпеці.
Пізніше, вже посеред дня, він з’їв ще частину пайка і сьорбнув із фляги. Лишилося небагато пройти. Він буде на місці ще до заходу сонця. Він піде по зруйнованих вулицях у напрямку купи руїн, брил та колон, що слугували йому домом. Потім він підніметься сходами. Скільки ж разів йому описували цей маршрут!
Там, вдома, у сховищі, кожен камінчик був ретельно нанесений на карту. Він чудово пам’ятав вулицю, що вела до цього будинку.
Він знав, що велетенські двері, вирвані та погнуті, лежать долі.
Він знав, як виглядатимуть темні порожні коридори. Пройшовши ними, він потрапить до просторої темної зали, засидженої кажанами та павуками, в якій навіть найменший звук відбивається луною. Там і буде він, Великий К. Він мовчки чекатиме, чекатиме на запитання. На три запитання... лише на три. Він вислухає їх, потім задумається, розмірковуватиме. А всередині нього щось гудітиме, блиматиме. Деталі, тяги, перемикачі та котушки: все рухатиметься. Перемикатимуться різні реле.
Чи знатиме він відповіді?
Хлопець ішов далі. А там, попереду, за милями дрімучого лісу, дедалі чіткіше проступали обриси руїн.
Сонце вже почало сідати. Видершись на гору валунів, він окинув оком те, що колись було містом. Потім зняв з пояса ліхтарик і клацнув вимикачем. Заблимало тьмяне світло, маленькі батарейки ліхтарика майже сіли, проте дозволили розрізнити зруйновані вулиці та купи каміння. Руїни міста, в якому колись жив його дід.