Зіскочивши з валунів, він глухо приземлився на тротуар. Лічильник розгнівано затріщав, проте хлопець не став звертати на нього уваги. Іншої ради не було. Це єдина дорога. З другого боку все перегороджувала величезна гора шлаку. Глибоко дихаючи, він неквапом рушив уперед. Западали сутінки, кілька пташок повсідалося на каміння, час від часу проповзала ящірка і ховалась у тріщині. Тут можна було вижити, проте не всім. Хіба що птахам і ящіркам, що пристосувалися до існування серед кісток та решток будівель. Годі було й думати зустріти тут когось окрім них: ані людських племен, ані великих ссавців. Більшість тварин, навіть дикі собаки, трималися осторонь таких місць. Цілком зрозуміло чому.
Хлопець рушив далі, спрямовуючи тьмяне світло ліхтарика то праворуч, то ліворуч. Потім довелось обходити зяючу яму — все, що лишилося від бомбосховища. Зусібіч незворушно бовваніли розгромлені гармати, валялися рушничні дула — погнуті та понівечені. Сам він ніколи не стріляв з рушниці. У їхньому племені було дуже мало металевої зброї. Їхнє виживання передовсім залежало від того, що вони могли зробити власноруч: списи, дротики, луки зі стрілами, якісь дрючки.
Раптом на його шляху виріс колос. Рештки велетенської будівлі. Він посвітив угору, проте промінь ліхтарика був занадто слабким, щоб окреслити її розміри. Це вже потрібний йому будинок? Ні. Той був далі. Він продовжив іти, ступаючи по тому, що колись було вуличною барикадою: по металевих планках, дірявих мішках з піском та колючому дроту.
За кілька хвилин він дістався до потрібного місця.
Мередіт зупинився, впер руки в боки і подивився на бетонні сходи, які вели до чорної розколини, що колись була входом. От він і на місці. Ще мить — і повертатися буде пізно. Пішовши далі, він прирече себе. Ступити на першу сходинку означає прийняти остаточне рішення. Лишилося пройти зовсім трохи: зяючі двері, а далі, по звивистому коридору в саме серце будівлі.
Застигши на місці, куйовдячи чорну бороду, Мередіт надовго задумався. Як же вчинити? Розвернутися і тікати тією дорогою, якою прийшов? З пістолетом він міг би вполювати достатньо здобичі, щоб не померти з голоду. А потім на північ...
Ні. На нього розраховують, він має поставити ці три запитання. Інакше це доведеться зробити комусь іншому. Не можна повертатися. Адже, по суті, він уже давно все вирішив. Вирішив ще тоді, коли його обрали. Тепер було вже надто пізно.
Освітлюючи шлях ліхтариком, він почав підніматися розтрощеними сходами. Біля входу він спинився. Угорі на камені були вибиті якісь слова. Сам він знав лише кілька літер. Що ж там написано? Він повільно прочитав: «ФЕДЕРАЛЬНА ДОСЛІДНИЦЬКА СТАНЦІЯ №7. ПРЕД’ЯВЛЯТИ ДОПУСК ЗА ВИМОГОЮ».
Ці слова були йому незнайомі. За винятком, хіба що, слова «федеральна». Він і раніше чув його, проте не знав, що воно означає. Хлопець здригнувся. Все це не мало значення. І він пішов далі.
Коридори скінчилися всього за кілька хвилин. У якийсь момент він помилково повернув праворуч й опинився у напівзруйнованому внутрішньому дворику, заваленому камінням й арматурою і порослому чорним липким бур’яном. Проте потім він таки знайшов правильний шлях і рушив далі, торкаючись стіни рукою, щоб знову не збитися. Час від часу оживав лічильник, проте хлопець не звертав на нього уваги. Зненацька в його обличчя війнуло сухим смердючим повітрям, і бетонна стіна, вздовж якої він ішов, раптово обірвалася. Він посвітив довкола себе ліхтариком. Попереду була арка. Отже, він таки добрався до місця. Хлопець роззирнувся і знову побачив якісь слова. Цього разу написані на металевій пластині, прикрученій до бетонної стіни.
ВІДДІЛ ОБЧИСЛЕННЯ
ВХІД ЛИШЕ УПОВНОВАЖЕНОМУ ПЕРСОНАЛУ
СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО
Він посміхнувся. Слова, знаки, літери. Все це зникло, все забулося. Зрушивши з місця, він пройшов під аркою. На нього знову війнуло затхлим повітрям. Поруч пролетів переляканий кажан. По тому, як відлунювали його кроки, Мередіт зрозумів, що кімната була велетенською, більшою, ніж він собі уявляв.
Раптом він об щось спіткнувся, різко зупинився і присвітив ліхтариком.
Спочатку він не міг зрозуміти, об що саме спіткнувся. Вся кімната була заповненою якимись предметами, довгими рядами якихось штуковин, їх були сотні, вони були пощерблені, проте все ще стояли. Що це? Ідоли? Статуї? А потім він зрозумів. Ці предмети були створені, щоб на них сидіти. Довкола простягалися довгі ряди стільців, трухлих, розтрощених. Він штовхнув одного з них ногою, і той розсипався, здійнявши хмару пилу, що поступово розвіялась у темряві. Він голосно засміявся.
— Хто там? — пролунав чийсь голос.
Хлопець завмер. Він відкрив рота, проте не зронив ні звуку. Його кинуло в холодний піт. Мередіт сковтнув слину і потер губи неслухняними пальцями.
— Хто там? — повторив голос, металевий, неприємний, пронизливий, без жодного натяку на тепло.
Голос був бездушним. Голос зі сталі та міді. Голос реле та перемикачів. Голос Великого К!
Йому стало лячно, так лячно, як не було ніколи в житті.
Його почало лихоманити. Відчувши його присутність, Великий К оживав, пробуджувався зі сну. Заблимали індикатори, заклацали перемикачі та реле.
— Хто ти? — запитав Великий К.
— Я... Я прийшов із запитаннями, — Мередіт рушив уперед, у напрямку скупчення вогників, вдарився об металеве поруччя загородження і відсахнувся, намагаючись утримати рівновагу. — У мене три запитання. Я маю їх тобі поставити.
Запала тиша.
— Так, — зрештою промовив Великий К. — Знову настав час для запитань. Ти їх підготував?
— Так. Вони дуже складні. Навряд чи вони здадуться тобі простими. Можливо, ти взагалі на них не зможеш відповісти. Ми...
— Я відповім. Я завжди відповідаю. Підійди ближче. Мередіт почав просуватись поміж стільців, намагаючись оминати поручні.
— Так, я знаю відповіді на всі запитання. Це ти думаєш, що вони складні. Ви, люди, навіть не уявляєте, які запитання мені ставили у минулому. До Загибелі. Я відповідав на запитання, яких ви не можете й збагнути. Я відповідав на запитання, що вимагали кількох днів розрахунків. Люди б місяцями над ними думали.
Мередіт набрався мужності й запитав:
— А правда, що люди з усіх кінців світу приходили, щоб ста вити тобі запитання?
— Так. Науковці приїжджали з усіх усюд, запитували в мене, а я відповідав. Не було нічого такого, чого я б не знав.
— А як... Як ти з’явився?
— Це твоє перше запитання?
— Ні, — Мередіт швидко похитав головою. — Ні, звісно ні.
— Підійди ближче, — сказав Великий К. — Я тебе не бачу. Ти з того племені, що неподалік міста?
— Ага.
— Скільки вас там?
— Кілька сотень.
— Ваша популяція зростає.
— Дітей народжується все більше і більше. — Мередіт ковтнув слину і додав з гордістю: — У мене самого є діти від восьми жінок.
— Дивовижно, — мовив Великий К, проте Мередіт не зміг збагнути, що саме той мав на увазі.
На мить запала тиша.
— Я озброєний, — повідомив Мередіт. — У мене є пістолет.
— Невже?
Хлопець підняв зброю.
— Раніше я не стріляв з пістолета. У нас є набої, проте я не знаю, чи вони ще робочі.
— Як тебе звати? — запитав Великий К.
— Мередіт. Тім Мередіт.
— І ти, звісно, ще молодий, так?
— Так. А що?
— Тепер я тебе добре бачу, — сказав Великий К, проігнорувавши запитання. — Частина мого обладнання постраждала від Загибелі, але я все ще трохи бачу. Раніше я сканував математичні задачі візуально. Так було швидше. Бачу, на тобі каска і бінокль. І армійські черевики. Де ти їх дістав? Адже ваше плем’я не вміє їх виготовляти?
— Ми знайшли їх на підземному складі.
— Військове спорядження, що пережило Загибель, — мовив Великий К. — Судячи з кольору, це був склад ООН.
— А правда... Правда, що ти можеш спричинити ще одну Загибель? Як ту, першу. Ти справді на це здатен?
— Звісно! Я можу це зробити в будь-який момент. Хоч зараз.
— Як? — обережно запитав Мередіт. — Розкажи.