— Так, як і минулого разу, — ухильно відповів Великий К. — Я це вже робив, і ваше плем’я це чудово знає.
— За переказами, весь світ тоді охопило полум’я. Воно раптом стало страшенним через... через атоми. Кажуть, це ти придумав атоми і розніс їх по всьому світу. А потім скинув з неба на землю. Ми лише не знаємо, як саме ти це зробив.
— Цього я тобі ніколи не скажу. Надто страшно про таке знати. Хай воно лишається забутим.
— Нехай, якщо ти так кажеш, — пробурмотів Мередіт. — Люди ж завжди до тебе прислухалися. Приходили, запитували, прислухалися.
Великий К мовчав.
— А знаєш, — раптом промовив він, — мені вже дуже багато років. Я ще пам’ятаю життя до Загибелі. Я міг би багато чого розповісти тобі про ті часи. Тоді жили зовсім інакше. Ось ти носиш бороду і полюєш у лісах на тварин. До Загибелі не було лісів. Лише міста та ферми. А чоловіки були чисто поголеними. Багато хто з них ще носив білий одяг. Вони були вченими. І вони були хорошими. Вчені мене і сконструювали.
— А що з ними стало?
— Вони зникли, — не зовсім зрозуміло відповів Великий К. — Тобі знайоме ім’я Ейнштейн? Альберт Ейнштейн?
— Ні.
— Він був найвизначнішим ученим. Ти точно не знаєш цього імені? — голос Великого К прозвучав розчаровано. — Я відповідав на такі запитання, що навіть він не знав на них відповідей. Тоді були й інші комп’ютери, проте жоден не був таким великим, як я.
Мередіт кивнув.
— Яким буде твоє перше запитання? — перейшов до справи Великий К. — Скажи, і я на нього відповім.
Раптом Мередіта скував жах. У нього затремтіли коліна.
— Перше запитання? — пробурмотів він. — Зараз. Я маю подумати.
— Ти що, забув?
— Ні. Просто хочу вибудувати їх у потрібному порядку, — хлопець облизав губи і нервово погладив бороду. — Дай лишень трішки подумати. Першим я задам найпростіше з них. Проте навіть воно дуже складне. Вождь племені...
— Запитуй.
Мередіт кивнув, підняв очі і сковтнув слину. Він заговорив, його голос звучав сухо і хрипко.
— Запитання перше. Звідки... Звідки береться...
— Гучніше, — перебив його Великий К.
Мередіт набрав повні груди повітря.
— Звідки береться дощ? — нарешті вимовив він.
Запала тиша.
— Ти знаєш? — напружено чекаючи, запитав він.
Над його головою заблимали ряди лампочок. Великий К думав, розмірковував. Він тихо, поривчасто гудів.
— Ти знаєш відповідь?
— Із самого початку дощ береться з землі, в основному з океанів, — заговорив Великий К. — Випаровуючись, вода піднімається у повітря. Рушійною силою процесу слугує сонячне тепло. Ця волога набуває форми мініатюрних часток. Опинившись на достатній висоті, частки потрапляють у холодніші шари повітря. На цьому етапі відбувається процес конденсації, і волога збирається у великі хмари. Коли її кількість стає критичною, накопичена вода виливається на землю у формі крапель. Ці краплі ви й називаєте дощем.
Мередіт потер підборіддя і мовчки кивнув.
— Зрозуміло, — він знову кивнув. — То це так воно відбувається?
— Так.
— Ти впевнений?
— Звісно. Яке твоє друге запитання? Бо перше не було складним. Ти просто не усвідомлюєш, які знання та інформація в мене закладені. В колишні часи я давав відповіді на запитання, з якими не могли впоратися навіть найбільші уми людства. Принаймні, так швидко, як я. Яким буде твоє наступне запитання?
— О, воно набагато складніше, — Мередіт ледь посміхнувся: Великий К відповів на запитання про дощ, проте на друге запитання він не може знати відповіді. — Скажи мені от що, — повільно промовив він. — Скажи, якщо знаєш. Що змушує сонце рухатись по небу? Чому воно не спиняється? Чому не падає на землю?
У гудінні Великого К пролунали нотки сміху:
— Ти будеш здивований відповіддю. Сонце взагалі не рухається. Те, що тобі здається рухом, насправді є чимось зовсім іншим. Ти бачиш рух Землі, що обертається навколо своєї осі. Але, оскільки ти перебуваєш на Землі, тобі здається, що ти є нерухомим, а Сонце — рухається. Це не так. Навіть більше, всі дев’ять планет, включаючи Землю, обертаються навколо Сонця по сталих еліптичних орбітах. Вони залишаються незмінними вже мільйони років. Я відповів на твоє запитання?
Серце Мередіта закалатало. Його пройняла дрож. Зрештою, йому вдалося себе опанувати.
— Щось не дуже мені віриться. Ти точно кажеш правду?
— Для мене немає нічого окрім правди, — відповів Великий К. — У мене не закладено вміння брехати. Давай третє запитання.
— Зажди, — хрипко вимовив Мередіт. — Дай хвилинку подумати, — він позадкував. — Я маю подумати.
— Навіщо?
— Зажди.
Мередіт зробив крок назад і, сівши навпочіпки, безрадісно подивився на Великого К. Жодних шансів. Великий К без проблем відповів на перші два запитання! Але звідки він міг знати такі речі? Як узагалі хтось міг щось знати про сонце? А про небо? Великий К був в’язнем свого будинку. Як він міг знати, що сонце насправді не рухається? У нього ж замість мозку якісь котушки. Як він міг знати щось про те, чого ніколи не бачив? Ну хіба що з книжок. Хлопець потер голову, намагаючись зосередитися. Мабуть, ще до Загибелі, хтось читав йому книжки. Він насупився і міцно стиснув губи. Схоже, так і було. Він повільно підвівся.
— Тепер ти готовий? — поцікавився Великий К. — Запитуй.
— На це запитання ти вже точно не відповіси. Жодна жива істота цього не знає. Так от. Звідки взявся світ? — Мередіт посміхнувся. — Ти цього не можеш знати. Тебе ще не існувало до того, як з’явився світ. Тому бути не може, щоб ти це знав.
— Є кілька гіпотез, — неквапом почав Великий К. — Найприйнятнішою є небулярна гіпотеза. Згідно з нею, в результаті постійного притягання...
Мередіт приголомшено слухав, пропускаючи половину слів повз вуха. Невже таке може бути? Невже Великий К справді знає, звідки з’явився світ? Отямившись від потрясіння, він спробував не відволікатися.
— Існує кілька способів підтвердити цю гіпотезу, тому вона і вважається найдостовірнішою. Серед інших теорій дуже популярною, незважаючи на те, що вона не витримала випробування часом, є та, що колись до нашої зірки наблизилась інша зірка, викликавши сильний...
Великий К усе говорив і говорив, поступово розкриваючи суть питання. Очевидно, що тема йому сподобалася. Вірогідно, це було одне з тих запитань, які йому ставили у минулому, до Загибелі. Він відповів на всі три запитання, з легкістю відповів на запитання, над якими плем’я міркувало цілий рік. У це було неможливо повірити. Хлопець стояв приголомшений.
Тим часом Великий К закінчив:
— Ну що? — запитав він. — Ти задоволений? Як бачиш, я знаю відповіді. Невже ти справді думав, що я не зможу відповісти на ваші запитання?
Мередіт мовчав. Він був вражений, заціпенілий від подиву та страху. По його обличчю струменів піт і стікав на бороду. Він відкрив рота, проте не зміг витиснути із себе жодного слова.
— А тепер, — сказав Великий К, — оскільки я відповів на твої запитання, будь ласка, вийди вперед.
Немов у потьмаренні, Мередіт зробив кілька кроків, ноги його не слухалися. Навколо нього заблимали лампочки, кімнату залило світлом. Лише тепер він побачив Великого К. Лише тепер, коли розсіялася темрява.
Великий К виявився велетенським кубом тьмяного іржавого металу, що громадився на помості. Частина даху над ним обвалилась, і бетонні блоки пошматували його правий бік. На помості навколо нього валялись металеві труби, різні уламки та погнуті частини. Колись Великий К блищав. Тепер же він був брудним та покритим плямами. З пролому в стелі крапала вода, залишаючи на його корпусі патьоки. Птахи гніздилися на ньому, і скрізь валялося їхнє пір’я та послід. Обвал стелі обірвав більшу частину дротів, найбільше тих, що вели від куба до контрольної панелі.
Але крім шматків металу та дротів, якими був устелений поміст, стало видно ще дещо. Кістки та клапті одягу, металеві пряжки, значки, шолом, кілька ножів, бляшанка з-під консервів...
Це було все, що лишилося від п’ятдесяти юнаків, що приходили сюди раніше, кожен з трьома запитаннями. Кожен з них сподівався, що Великий К не знатиме відповідей.