Він замовк. Пеггі гнівно дивилася на нього широко розплющеними очима, її щоки пашіли. Раптом вона скочила на ноги, скинувши качура на траву. Її трясло від гніву.
— Що таке? — насторожився Роберт. — Що трапилось?
— Та як ти смієш! — вигукнула Пеггі Ліндквісту, розвернулась і швидко пішла геть.
Роберт кинувся за дружиною і схопив її за руку.
— Та що ж це з тобою? Що трапилося? Це ж просто вірш!
Пеггі почала вириватися:
— Відпусти мене!
Жодного разу він ще не бачив її такою розлюченою. Її обличчя перетворилося на вирізьблену зі слонової кістки маску, очі, мов дві крижинки, випромінювали холодний блиск.
— Ну, Пег...
Вона пильно на нього подивилася.
— Роберте, — промовила вона. — У мене буде дитина.
— Що?
Пеггі кивнула.
— Сьогодні ввечері хотіла тобі сказати про це. Він знає, — її губи затремтіли. — Він знає. Тому про це і заговорив. Роберте, хай він піде! Будь ласка, хай він піде!
Най механічно кивнув.
— Звісно, Пег. Звісно. Але... це правда? У тебе справді буде дитина? — він обійняв її. — Та це ж прекрасно! Люба, це просто чудово! Я ще ніколи не чув приємнішої новини. Люба моя! Хвала небесам!
Обіймаючи дружину, він повів її назад до лавки. Раптом він спіткнувся об щось м’яке, воно вивернулось і гнівно зашипіло. Клацаючи дзьобом від люті, Сер Френсіс перевальцем побіг геть, він так бив крильми, що майже відривався від землі.
— Томе! — вигукнув Роберт. — Ти маєш це почути. Пег, можна я йому скажу? Ти не проти?
Сер Френсіс люто зашипів їм услід, проте всі були настільки схвильовані, що не звернули на качура жодної уваги.
Народився хлопчик, його назвали Стівеном. Поринувши у думки, Роберт Най повільно їхав додому з лікарні. Йому чомусь пригадався той день у саду, коли до нього завітав Том Ліндквіст і процитував рядки з вірша Єйтса, які так розлютили Пеггі. Після цього випадку між Робертом та Сером Френсісом запанувала атмосфера холодної ворожості. Він більше не міг сприймати качура так, як раніше.
Роберт припаркував машину перед будинком і піднявся кам’яними сходами. Зрештою, вони із Сером Френсісом ніколи особливо й не ладнали, фактично з того самого дня, коли привезли його з ферми. Від самого початку це було її ідеєю. Це вона побачила оголошення біля фермерського будинку...
На сходах ґанку Роберт зупинився. Але ж і розлютилася вона тоді на бідного Ліндквіста! Звісно, нетактовно було цитувати той вірш, однак... Насупившись, він замислився. Як же по-дурному все тоді вийшло! Вони з Пеггі прожили у шлюбі три роки. Він і в гадці не мав, щоб вона його не любила чи була невірною. Ну і що, як в них небагато спільного. Пег любила сидіти в саду і там читати, думати, слухати пташок. Або забавлятися із Сером Френсісом.
Роберт оминув будинок і пішов на задній двір, до саду. Звісно ж, вона його кохає! І звісно ж, не зраджує. Безглуздо навіть припускати, що вона могла б вирішити... Що Сер Френсіс міг би бути...
Він зупинився. В дальньому кінці саду побачив білого качура, той намагався витягти із землі хробака. За якусь мить Сер Френсіс жадібно ковтнув здобич і пішов далі, вишукуючи у траві комах, різних жучків та павуків. Раптом качур насторожено завмер.
Роберт рушив до нього. Повернувшись із лікарні, Пег буде надто зайнята маленьким Стівеном. Годі чекати вдалішого часу. Вона тепер постійно буде заклопотана. За турботами про дитину Сер Френсіс поступово забудеться.
— Ходи сюди, — промовив Роберт, хапаючи качура. — Це був твій останній хробак у цьому саду.
Сер Френсіс пронизливо закричав, заборсався, намагаючись вирватись, почав відчайдушно клюватися. Роберт заніс його в дім, дістав із шафки валізу і запхав качура всередину. Потім клацнув замками і потер спітніле чоло. Що тепер? На ферму? Їхати туди якісь півгодини. Та чи знайде він її?
Можна спробувати. Взявши валізу, він повернувся до машини і закинув її на заднє сидіння. Всю дорогу Сер Френсіс голосно кахкав, спочатку від люті, а потім (коли вони виїхали на шосе) від дедалі відчутнішого страждання та відчаю.
Роберт так нічого і не сказав дружині про свій вчинок.
Пеггі усе рідше згадувала Сера Френсіса, особливо коли зрозуміла, що той зник назовсім. Здавалось, вона змирилася з його відсутністю, хоча ще якийсь час здавалася дуже пригніченою. Але поступово у неї знову з’явився хороший настрій, вона сміялася і гралася з маленьким Стівеном, погожої днини виходила з ним надвір, саджала собі на коліна та гладила його м’якеньке волоссячко.
— Ну просто пушок, — сказала якось Пеггі.
Роберт кивнув, проте йому не сподобалося це порівняння. Хіба пушок? Здається, більше схоже на шовкові кукурудзяні пасма, проте він промовчав.
Стівен зростав здоровим веселим дитям, зігрітим сонцем, оточеним ніжністю та любов’ю, годинами граючись у тихому саду під вербою. Минуло кілька років, і він перетворився на милого хлопчика з великими карими очима, що любив збавляти час на самоті, осторонь від інших дітей — іноді в саду, іноді у своїй кімнаті нагорі.
Та найбільше Стівен любив квіти. Цікавлячись роботою садівника, Стівен повсякчас ходив за ним слідом, з надзвичайною серйозністю спостерігаючи за кожною жменею кинутого в землю насіння, чи як той обережно пересаджує у теплий ґрунт маленькі паросточки з загорнутим у мох корінням.
Він був неговірким. Іноді Роберт припиняв роботу і, засунувши в кишені руки, із цигаркою в зубах, замислено дивився крізь вікно вітальні, як тихе дитя гралося серед кущів та трави. У п’ять років Стівен уже почав читати оповідання з красивих книжечок, що їх приносила Пеггі. Вони удвох сідали в саду, розглядали картинки та читали оповідки.
Роберт спостерігав за ними з вікна, похмурий та мовчазний. На нього не звертали уваги, про нього забули. Як же він ненавидів, коли щось проходило повз нього! А він же так довго хотів сина...
Раптом його охопили сумніви. Він знову зловив себе на думці про Сера Френсіса, згадав про Томові слова й одразу з гнівом прогнав ці спогади геть. Проте хлопчик так від нього віддалився! Невже немає способу знайти до нього підхід?
Роберт задумався.
Одного погожого осіннього ранку Роберт вийшов на задній двір подихати свіжим повітрям. Пеггі не було вдома, вона пішла в універсам на закупи, а крім того збиралася зробити зачіску. Отже, вона могла нескоро повернутися.
Роберт роззирнувся довкола. Стівен сидів за низеньким столиком, подарованим йому на день народження, і щось малював кольоровими олівцями. Це заняття його настільки поглинуло, що дитяче личко виглядало вкрай зосередженим. Роберт повільно рушив до нього, ступаючи росяною травою.
Стівен підняв на нього очі й відклав олівці. Спостерігаючи, як Роберт до нього наближається, хлопчик заусміхався, спочатку сором’язливо, а потім приязно і щиро. Роберт підійшов до стола і зупинився. Він також усміхався, хоча й дещо невпевнено, йому було чомусь ніяково.
— Так? — запитав Стівен.
— Ти не проти, якщо я приєднаюсь?
— Ні.
Роберт потер підборіддя.
— Слухай, а що ти тут робиш?
— Роблю?
— Ну, з олівцями.
— Я малюю.
Стівен показав свій малюнок. На ньому була велика жовта пляма, схожа на цитрину. Вони обоє почали її розглядати.
— Що це? — запитав Роберт. — Натюрморт?
— Це сонце, — Стівен поклав малюнок назад і повернувся до роботи.
Роберт не зводив з хлопця очей. Як же вправно у нього все це виходить! Тепер він уже малював щось зелене. Мабуть, це будуть дерева. Можливо, одного дня він стане великим художником. Як Грант Вуд. Або Норман Роквелл. Він відчув гордість за сина.
— Дуже гарно! — похвалив він хлопчика.
— Дякую.
— А ти хотів би стати художником, як виростеш? Я й сам колись малював. Головним чином карикатури для шкільної газети. А якось розробив емблему для нашого студентського братства.