Хлопчик мовчки малював. Можливо, це вміння Стівен успадкував від нього. Він спостерігав за малюком, розглядаючи його обличчя. Щось не дуже він на нього схожий, правду кажучи — заледве. І знову його охопили сумніви. Невже вони насправді... Але ж Пег би ніколи...
— Роберте? — зненацька звернувся до нього хлопчик.
— Так?
— А хто такий Сер Френсіс?
У Роберта земля захиталась під ногами.
— Що? Ти про що? Чому запитуєш про нього?
— Просто поцікавився.
— А що ти про нього знаєш? Від кого чув це ім’я?
Стівен і далі зосереджено малював.
— Не знаю. Мабуть, мама про нього згадувала. А хто він?
— Він помер, — відповів Роберт. — Уже давно. Так мама тобі про нього говорила?
— А може, ти, — сказав Стівен. — Хтось про нього згадував.
— Це був точно не я!
— Ну, тоді, — замислено промовив Стівен, — мабуть, він мені наснився. Так, мабуть, він прийшов до мене уві сні, і ми з ним говорили. Звісно, він мені наснився.
— А як він виглядав? — нервово облизавши губи, безрадісно запитав Роберт.
— Отак, — сказав Стівен і підняв малюнок із сонцем.
— Тобто? Він був жовтий?
— Ні, він був білий. Як сонце пополудні. Весь такий сяючий. Ну, у моєму сні.
Обличчя Роберта спотворилося від болісного сумніву. Невже вона розповіла синові про качура? Змалювала його образ, ідеалізований портрет? Бог Качур. Великий Небесний Качур, що летить в оточенні сяйва. Скоріш за все, саме так і було. Мабуть, він справді хлопцю не батько. Мабуть... Таке надто важко осягнути.
— Що ж, не заважатиму тобі, — сказав Роберт, розвернувся і рушив у напрямку будинку.
— Роберте? — окликнув його Стівен.
— Так? — він швидко озирнувся.
— Роберте, що ти зараз робитимеш?
Роберт завагався.
— Що ти маєш на увазі, Стівене?
Хлопчик відірвався від свого заняття. Його личко було спокійним і безтурботним.
— Ти йдеш у дім?
— Так. А що?
— Роберте, я хочу дещо влаштувати. Але це таємниця. Ніхто про це не знає. Навіть мама, — Стівен завагався і з лукавинкою подивився на чоловіка. — Хочеш... хочеш взяти в цьому участь?
— У чому саме?
— У мене буде вечірка, тут, у саду. Таємна вечірка. Для мене одного.
— Хочеш, щоб я приєднався?
Хлопчик кивнув.
Роберта охопила шалена радість.
— Ти хочеш, щоб я прийшов на твою вечірку? На таємну вечірку? Я нікому не скажу. Навіть мамі! Звісно, я прийду, — він потер руки і полегшено усміхнувся. — З величезною приємністю. Мені щось принести? Печива? Пиріг? Молока? Що мені принести?
— Ні, — Стівен похитав головою. — Іди в дім, помий руки, а я тут приготую все для вечірки, — він підвівся і поклав олівці у коробку. — Але тобі не можна про неї нікому розповідати.
— Я нікому не скажу, — запевнив його Роберт. — Піду помию руки. Дякую, Стівене, щиро дякую. Я швидко.
Він поквапився в дім. Його серце калатало від щастя. Можливо, хлопчик був усе ж його сином! Таємна вечірка, приватна таємна вечірка. І навіть Пег про неї не знає. Так. Це був його син! Звісно, його. Відтепер він увесь час проводитиме разом зі Стівеном, лишень Пег кудись ітиме. Розповідатиме йому всілякі історії. Про те, як він воював у Північній Африці. Стівену буде цікаво. І як одного разу бачив фельдмаршала Монтгомері. І як знайшов німецький пістолет. Показуватиме світлини.
Роберт зайшов у дім. Пеггі ніколи йому не дозволяла розповідати хлопчикові такі історії. Але віднині він таки буде, їй-богу. Миючи під краном руки, Роберт усміхався. Це був його малий, таки його.
І тут тишу порушили кроки. На кухню з пакетами в руках зайшла Пег. Вона поставила їх на стіл і зітхнула.
— Привіт, Роберте, — мовила вона. — Що робиш?
Його серце завмерло.
— О, ти вже дома? — пробурмотів він. — Так скоро? Я думав, ти ще зайдеш до перукаря.
Пеггі усміхнулась, вона була такою тендітною і милою у цій зеленій сукні, капелюшку і туфлях на високих підборах.
— Я на кілька хвилин. Просто хотіла спершу продукти занести.
— То ти просто зараз і йдеш?
Вона кивнула.
— А що? У тебе такий схвильований вигляд. Щось трапилося?
— Та ні, все гаразд, — сказав Роберт, витираючи руки. — Усе просто чудово, — він дурнувато посміхався.
— Гаразд, тоді побачимось, — мовила Пеггі і пішла назад до вітальні. — Не сумуй тут без мене. І не дозволяй Стівену надто довго сидіти в саду.
— Звісно, не турбуйся.
Роберт зачекав, поки грюкнули передні двері, і поспішив на ґанок, збіг по сходах і, проминувши клумби з яскравими квітами, попрямував у глиб саду.
Поки його не було, Стівен навів лад на своєму столику: прибрав олівці з папером, і тепер на їхньому місці стояло дві тарілки, а на кожній тарілці — по мисочці. Також його чекав стілець. Стівен дивився, як Роберт іде моріжком до столу.
— Чому так довго? — нетерпляче запитав хлопчик. — Я вже почав без тебе, — він продовжив жувати, його очі блищали. — Не міг далі чекати.
— Нічого, — промовив Роберт. — Я радий, що ти почав, — він з готовністю всівся на маленький стільчик. — Смачно? Що це? Щось смачнюче?
Стівен з набитим ротом кивнув, загрібаючи руками їжу з мисочки. Усміхаючись, Роберт зазирнув у власну мисочку.
Усмішка застигла на його обличчі, перетворившись на гримасу огиди та болю. Він відкрив рот, проте не зміг промовити й слова. Відштовхнувши стілець, Роберт підвівся.
— Не думаю, що я це їстиму, — пробурмотів він і рушив геть. — Піду я, мабуть, назад у дім.
— Чому? — здивовано запитав Стівен, на мить переставши жувати.
— Я... ніколи не любив ні хробаків, ні павуків, — відповів Роберт і повільно поплентався назад до будинку.
Король ельфів
(пер. В. Корсун)
Уже сутеніло, а злива не вщухала. Вздовж ряду бензоколонок на краю заправки суцільною стіною лив дощ, а дерево по той бік шосе аж згиналося від вітру.
Шандраш Джонс стояв у дверях будиночка, прихилившись до бочки з машинним мастилом. Двері були відчинені, і струмені дощу задувало на дерев’яну підлогу. Була пізня година, сонце вже сіло, і повітря наповнювалось прохолодою. Шандраш поліз до кишені і видобув звідти сигару. Він відкусив її кінчик і, відвернувшись від дощу, обережно припалив. У мороці ожив вогник, теплий та яскравий. Шандраш глибоко затягнувся, застібнув плащ і вийшов назовні.
— Чорт! — вилаявся він. — Ну й нічка!
Дощ періщив як із відра, вітер валив з ніг. Примружившись, він оглянув шосе: жодного автомобіля. Скрушно похитавши головою, він почав замикати бензоколонки.
Шандраш повернувся в будинок і щільно зачинив за собою двері. Потім відкрив шухляду касового апарата і перерахував виторг за день. Виявилося небагато.
Небагато, та одинокому старому вистачить. Достатньо, щоб купити собі тютюн, дрова і кілька журналів, а потім у комфорті чекати випадкових клієнтів. У колишні часи по шосе їздило багато автомобілів. Тепер, коли без ремонту воно поступово руйнувалось, а його грубу суху поверхню покрили численні тріщини, більшість водіїв надавали перевагу швидкісній автомагістралі, що тягнулася за пагорбами. А в Дерривіллі не було нічого, що могло б їх зацікавити, змусити до нього завернути. Дерривілль був маленьким містечком, надто маленьким, щоб мати власну промисловість, надто маленьким, щоб на нього взагалі звертали увагу. Іноді години минали, перш ніж...
Шандраш напружився, несамохіть стиснувши в руці гроші. Знадвору долинув мелодійний звук дзвінка сигнального шнура, натягнутого над тротуаром.
Дзинннь!
Шандраш кинув гроші в шухляду і закрив касовий апарат. Він повільно підвівся, підійшов до дверей і прислухався. Вимкнувши світло, чоловік крізь скло вдивлявся у нічний морок.
Автомобіля ніде не було видно. Дощ не вщухав, струмені води колихались від вітру, над дорогою, немов туман, здіймалися бризки. А біля бензоколонок бовваніла чиясь постать.
Він відчинив двері і вийшов на вулицю. Спочатку не міг нічого розгледіти, однак те, що він зрештою побачив, змусило старого остовпіти.