Під зливою стояли два крихітні чоловічки, тримаючи у руках щось на зразок нош. Мабуть, колись вони були вдягнені у пишне яскраве вбрання, проте зараз, під дощем, їхній одяг висів мокрим мішком. Вони нерішуче подивилися на Шандраша. По їхніх обличчях цівками струменіла вода, а промоклі мантії метлялись на вітрі.
На ношах щось заворушилося: у тьмяному світлі зблиснув мокрий від дощу шолом, а з-під нього на Шандраша пильно дивилися чиїсь крихітні оченята.
— Ви хто такі? — запитав Шандраш.
Чоловічок на ношах звівся на ліктях.
— Я — король ельфів, і я промок.
Від подиву Шандраш не знав що й сказати.
— Так, це щира правда, — сказав один з носіїв. — Як і те, що ми змокли до рубця.
Тим часом навколо короля зібралася невеличка група ельфів. З безнадійним виглядом вони мовчки збилися в купку.
— Король ельфів, — повторив Шандраш. — Щоб я пропав! Як таке можливо? Ну хай вони маленькі, гаразд, ну нехай їхній промоклий одяг чудернацького крою і дивно розмальований.
Але ельфи?
— Хай йому біс! Хоч би ким ви були, але нічого вам стирчати знадвору такої ночі.
— Ну звісно, нічого, — пробурмотів король. — Нашої вини в цьому нема. Нашої вини... — його голос обірвався нападом сухого кашлю.
Ельфи-солдати стурбовано поглядали на ноші.
— Може, ліпше занести б його в дім? — запропонував Шандраш. — Я живу тут неподалік. Йому не варто залишатися під дощем.
— Думаєш, нам подобається тинятися поночі в таку негоду? — пробубонів один з носіїв. — Куди йти? Веди нас.
Шандраш махнув рукою.
— Нам туди. Просто прямуйте за мною. Я тим часом розпалю камін.
Крокуючи по дорозі, незабаром він підійшов до кам’яних сходів, які вони з Фінеасом Джаддом побудували влітку. Піднявшись ними, він озирнувся. Ноші, похитуючись з боку в бік, потроху наближалися. За ними простували ельфи-солдати, крихітна колона мовчазних промоклих створінь, бідолашних і замерзлих.
— Я пішов розпалювати камін, — кинув ельфам Шандраш, — а ви швиденько заходьте у дім.
Король ельфів стомлено напівлежав, обіпершись спиною на подушку. Він випив гарячого шоколаду і тепер відпочивав, дихаючи з хворобливою натугою.
Шандраш занепокоєно переступав з ноги на ногу.
— Вибачте, — раптом сказав король ельфів, розплющивши очі, і потер лоба. — Здається, я закуняв. Де це я?
— Ви у безпеці, ваша величносте. Вам треба відпочивати, — промовив один із солдатів. — Вже пізня година, та й день випав дуже важкий.
— Так, — кивнув король ельфів. — Твоя правда. — Він перевів погляд на Шандраша, що стояв перед коминком з бокалом пива в руці. — Смертний, прийми нашу подяку за твою гостинність. Зазвичай ми не обтяжуємо людських істот.
— Це все через тих тролів, — сказав інший солдат, що лежав на диванній подушці.
— Авжеж, — погодився третій солдат, він сів і вхопився за руків’я меча. — Все це смердючі тролі, убивці, трупоїди...
— Розумієш, — продовжував тим часом король ельфів, — коли наш загін долав шлях від Високих порогів до Замку, що у видолинку поміж Величних гір...
— Ти, мабуть, маєш на увазі пагорби поблизу дороги? — послужливо перепитав Шандраш.
— Я говорю про Величні гори. Ми просувались повільно, і в дорозі нас заскочила гроза. Ми не знали, що робити. І раптом, проламуючись крізь підлісок, перед нами з’явився загін тролів.
Ми покинули ліси, сподіваючись знайти порятунок на Безконечному тракті...
— Це шосе. Шосе номер двадцять.
— Отак ми тут і опинились, — на якусь мить король ельфів замовк. — А злива ставала все сильнішою і сильнішою. Нас зносило вітром, холодним, лютим. Здавалось, ми брели цілу вічність. Ми не мали жодного уявлення, ні де ми, ні що на нас чигає.
Король ельфів підняв очі на Шандраша.
— Ми знали лише одне: скрадаючись лісами, маршируючи під зливою, змітаючи все зі свого шляху, нам на п’яти наступали тролі.
Прикривши рот рукою, він зігнувся у нападі кашлю. Решта ельфів занепокоєно чекали, поки він прокашляється. Нарешті Король ельфів випростався.
— Було дуже люб’язно з твого боку запросити нас у свій дім. Ми не завдамо тобі багато клопоту. Не в звичаях ельфів...
І знову, прикривши долонями обличчя, він закашлявся. До нього стривожено кинулись ельфи. За якийсь час кашель вгамувався, і король полегшено зітхнув.
— Що з ним? — запитав Шандраш.
Старий підійшов до короля і забрав з його кволої руки чашку з гарячим шоколадом. Король ельфів лежав із заплющеними очима.
— Він має спочити, — промовив один із солдатів. — Де у тебе спальня?
— Нагорі, — відповів Шандраш. — Я проведу.
Тієї ночі Шандраш сидів у темній порожній вітальні наодинці зі своїми думками. Ельфи спали нагорі: король у ліжку, а решта — на килимі підлоги спальні.
У будинку панувала тиша, а надворі, барабанячи по покрівлі, без упину лив дощ. Шандраш чув, як у кронах дерев шумів вітер. Він не міг знайти рукам спокою: то стискав, то розтискав кулаки. Якась нісенітниця: всі ці пискляві ельфи, їхній старий хворий король. Які ж вони безпомічні та жалюгідні!
А ще зворушливі: крихітні, у мокрих, хоч викручуй, мантіях, що поприлипали до тендітних тіл.
А тролі... Які вони? Мабуть, потворні, кровожерливі і бруднючі. Цілі орди їх продираються крізь ліс...
Раптом, уявивши цю картину, Шандраш розреготався. Та що це з ним, як можна все це брати на віру? Роздратований, він дістав і розкурив сигару, відчуваючи, що у нього аж вуха почервоніли.
Та що ж це діється? Що за недолугі жарти?
Які ельфи? Шандраш обурено гмикнув. Ельфи в Дерривіллі? Посеред Колорадо? Ну хай там в Європі. Ну, може, в якійсь Ірландії. Так, принаймні, кажуть. Але тут? Нагорі у його власному будинку, сплять у його власному ліжку?
— Годі з мене, — сказав він собі. — Нічого мене туманити. Я ж не ідіот якийсь!
Старий рушив до сходів, намацав у сутіні перила і почав підніматися нагору.
Над головою у нього зненацька увімкнулося світло, двері спальні відчинилися.
У коридор повільно вийшли два ельфа і подивились на Шандраша. Старий завмер посеред сходів. Було щось таке у виразі їхніх облич, що змусило його зупинитися.
— Що трапилося? — нерішуче запитав він.
Ельфи не відповіли. В темряві дому повіяло холодом, і це був не стільки холод дощу знадвору, скільки холод підшкірного страху невідомого.
— Що там? — повторив він. — Що трапилося?
— Король помер, — промовив один з ельфів. — Упокоївся кілька хвилин тому.
Приголомшений Шандраш витріщив очі.
— Він що? Але ж...
— Він надто перемерз і втомився, — ельфи розвернулись і попрямували назад до спальні, тихо й обережно причинивши за собою двері.
Шандраш стояв як укопаний, його пальці, худі та жилаві, все ще стискали перила.
Він ледь спромігся кивнути.
— Ясно, — промовив він у зачинені двері. — Король помер.
Ельфи-солдати оточили його похмурим колом. Вітальню заливало яскраве сонячне світло, пробиваючись крізь вікно вранішніми променями.
— Так, заждіть, — промовив Шандраш, поправляючи краватку. — Мені потрібно на заправку. Може, поговоримо, коли я повернуся?
Ельфи-солдати виглядали серйозними та стурбованими.
— Будь ласка, вислухай нас, — почав один із них. — Для нас це дуже важливо.
Шандраш визирнув у вікно. Шосе швидко нагрівалося під ранковим сонцем, а трохи далі яскраво поблискували бензоколонки. До заправки під’їхав автомобіль і тонко, нетерпляче посигналив. Так нікого й не дочекавшись, він рушив з місця і покотився далі.
— Благаємо, — знову обізвався солдат.
Шандраш перевів погляд на ельфів, що його оточували, на їхні сповнені тривоги занепокоєні обличчя. Дивно, але він завжди уявляв ельфів такими собі безтурботними лісовими створіннями, що пурхають, нічим особливо не переймаючись і нічим себе не обтяжуючи...
— Давайте вже, — сказав він. — Я слухаю.