— Уперед! — гукнув Дейв. — Ти кидаєш першою. Я чекаю.
— Щоб ти їх потім позбивав?
— Щоб я підштовхнув їх ближче.
Джин кинула першу підкову на землю й міцно вхопила обома руками другу, не зводячи очей з дальнього кілка. Її струнке тіло зігнулося, одна нога ковзнула назад, спина вигнулася. Дівчина ретельно прицілилася, заплющила одне око, а тоді вміло жбурнула підкову. Та дзвінко вдарилася об кілок, крутнулася трохи довкола, а тоді відскочила й відкотилася вбік, здійнявши хмару пилу.
— Непогано, — прокоментував Нет Джонсон, сидячи на сходах. — Але надто жорстко. Спробуй м’якше. — Його груди розпирала гордість. Спітніла дівчина знову прицілилася й жбурнула підкову. Двоє сильних, красивих дітей, майже дорослих, на порозі зрілості. Граються разом під спекотним сонцем.
Але був ще Кріс.
Кріс стояв на ґанку, склавши руки. Він не грав. Він спостерігав. Він стояв там, відколи Дейв і Джин почали гру, на його вродливому витонченому обличчі, як завжди, був напівзосереджений, напіввідчужений вираз. Неначе він дивився повз них, кудись далі. За поле, за стайню, за русло струмка, за ряди кедрів.
— Давай і ти, Крісе! — гукнула Джин, доки вони з Дейвом йшли через поле збирати підкови. — Не хочеш зіграти?
Ні, Кріс не хотів грати. Він ніколи не грав. Він перебував у якомусь своєму приватному світі, світі, у який ніхто з них не міг увійти. Він ніколи не приєднувався до них — ні в іграх, ні в співах, ні в інших родинних розвагах. Він завжди був сам. Відсторонений, відособлений, замкнутий. Дивився наскрізь, повз усіх і все — доки щось у ньому не перемикалося, і тоді він оживав і знову ненадовго повертався до їхнього світу.
Нет Джонсон потягнувся й витрусив свою люльку об сходинку. Він знов набив її тютюном зі шкіряного капшучка, дивлячись на старшого сина. Кріс саме ожив і пішов у бік поля. Він рухався повільно, спокійно склавши руки, неначе справді ненадовго спустився зі свого світу до їхнього. Джин його не помітила, вона стояла спиною і готувалася кидати.
— Ой, — розгублено сказав Дейв. — А ось і Кріс.
Кріс підійшов до сестри, зупинився і простягнув руку. Висока поважна постать, спокійна й незворушна.
— Дати тобі одну? Ти хочеш зіграти?
Джин нерішуче віддала йому підкову.
Кріс нічого не відповів. Він трохи нахилився, пружно вигнув своє неймовірно граційне тіло, а тоді рвучко метнув підкову. Та полетіла, вдарилася об дальній кілок і запаморочливо закрутилася довкола. Зачіп.
Обличчя Дейва спохмурніло.
— От завжди він так.
— Крісе, — дорікнула Джин. — Ти граєш нечесно.
Так, Кріс не грав чесно. Він пів години споглядав — а тоді вийшов і зробив один кидок. Один ідеальний кидок, абсолютно бездоганний зачіп.
— Він ніколи не помиляється, — поскаржився Дейв.
З порожнім виразом, Кріс стояв під полудневим сонцем, як золота статуя. Золоте волосся, золота шкіра, блискучі золоті волоски на його голих передпліччях і ногах...
Раптом він напружився. Нет розгублено підхопився.
— Що сталося? — крикнув він.
Кріс розвернувся кругом, його величне тіло сторожко напружилося.
— Крісе! — гукнула Джин. — Що...
Кріс кинувся геть. Як енергетичний промінь пострілу, він промчав полем, через паркан, крізь стайню і на той бік. Його летючий силует, здавалося, ковзав по сухій траві, доки він спускався у висохле русло струмка поміж кедрами. Короткий золотий спалах — і він зник. Розчинився. Не було жодного звуку. Жодного поруху. Він цілковито злився з ландшафтом.
— Що трапилося цього разу? — втомлено запитала Джин.
Вона підійшла до батька й примостилася в тіні. На її гладенькій шиї й верхній губі виблискував піт. Сорочка була в плямах поту. — Що він побачив?
— Він за чимось побіг, — заявив Дейв, підійшовши до ґанку.
— Можливо, а втім, хтозна, — пробурчав Нет.
— Я, мабуть, скажу мамі, щоб вона не чекала його на вечерю, — мовила Джин. — Він, певно, не повернеться.
Нета Джонсона охопили злість і безпорадність. Ні, Кріс не повернеться. Ані на вечерю, ані, може, навіть наступного дня — чи й післязавтра. Він зникне на бозна-скільки. Невідомо куди. Невідомо чому. Геть один, десь на самоті.
— Якби це допомогло, — почав було Нет, — я б послав когось із вас за ним, але ж...
Він затнувся. Ґрунтовою дорогою до ферми під’їжджав автомобіль. Брудний пошарпаний старий «б’юїк». За кермом сидів огрядний червонолиций чоловік у сірому піджаку, який радісно їм помахав, паркуючи машину і вимикаючи двигун.
— Добридень, — привітався чоловік, вибираючись назовні.
Він ввічливо трохи підняв свого капелюха. Чоловік був середнього віку, добродушний на вигляд, дуже спітнілий і вже йшов сухою стежкою до ґанку. — Не допоможете мені?
— Чого тобі? — хрипко запитав Нет Джонсон. Він був наляканий і мовчки молився, поглядаючи краєм ока на русло струмка. Боже, якби він тільки залишався там, подалі звідси.
Поруч нерівно, судомно дихала Джин. Вона була нажахана. Обличчя Дейва було незворушним, але блідим.
— Хто ти? — запитав Нет.
— Мене звати Бейнз. Джордж Бейнз. — Чоловік простягнув руку, але Джонсон її проігнорував. — Можливо, ви чули про мене. Я власник корпорації «Пацифіка девелопмент». Ми будуємо усі ці бомбостійкі будинки за містом. Ті маленькі круглі будиночки, які ви бачите, коли їдете головною трасою з Лафайєта.
— Чого тобі? — Джонсон заледве стримував дрож у руках.
Він ніколи не чув про цього чоловіка, але бачив ту забудову. Її неможливо було не помітити — великий мурашник потворних коробок, що обступили трасу. Бейнз виглядав саме як людина, що може ними володіти. Але що йому знадобилося тут?
— Я купив десь тут трохи землі, — пояснив Бейнз, помахавши пакою хрустких паперів. — Ось документи, але я вже до дідька змучився її шукати. — Він доброзичливо усміхнувся. — Я знаю, що це десь поруч, десь по цей бік дороги штату. Як сказав службовець в окружному реєстраційному бюро, це десь за милю в цей бік від он того схилу. Але я ніколи не розбирався в цих клятих картах.
— Це не тут, — урвав його Дейв. — Тут самі тільки ферми. Нічого не продається.
— Це і є ферма, діду, — добродушно відповів Бейнз. — Я купив її для себе і своєї дружини. Щоб тут оселитися. — Він скривив свого кирпатого носа. — Не зрозумійте мене неправильно, я не збираюся зводити тут жодних забудов. Це суто для мене. Стара ферма, двадцять акрів, помпа й кілька дубів...
— Дай гляну документи, — Джонсон схопив папери і, доки Бейнз здивовано кліпав, швидко їх проглянув. Його обличчя посерйознішало, і він віддав їх назад. — Що ти собі думаєш? Це документи на ділянку за п’ятдесят миль звідси.
— П’ятдесят миль! — Бейнз був приголомшений. — Без жартів? Але мені сказали...
Джонсон звівся на ноги і загрозливо навис над товстуном. Він досі був у першокласній фізичній формі — і підозрював щось лихе.
— Реєстратор, аякже. Сідай в машину і їдь геть звідси. Я не знаю, що ти надумав чи навіщо ти тут, але я хочу, щоб ти забрався з моєї землі.
У масивному кулаці Джонсона щось зблиснуло. Металева трубка, що зловісно блищала під полудневим сонцем. Бейнз побачив її і сковтнув. — Не ображайтеся, містере. — Він нервово відступив. — А ви справді дратівливий народ. Зберігаймо спокій, гаразд?
Джонсон не відповів. Він міцніше перехопив шмаг-трубку й чекав, щоб товстун поїхав.
Але Бейнз не поспішав.
— Слухай, друже. Я проїхав у цій печі п’ять годин, шукаючи свою кляту ферму. Не заперечуєш, якщо я скористаюся туалетом?
Джонсон подивився на нього з підозрою. Зрештою підозріливість перейшла у відразу. Він знизав плечима.
— Дейве, покажи йому, де туалет.