Кріс сидів тихо. Він не рухався, відколи камеру замкнули.
Зовні на дверях були важкі засуви, біля спостережних вікон на своїх місцях сиділи техніки. Він дивився в підлогу, схилившись уперед і склавши руки. Його обличчя було спокійним, майже незворушним. Протягом чотирьох годин він навіть м’язом не поворушив.
— Отже? — запитав Бейнз. — Що ви дізналися?
— Небагато, — похмуро пробурмотів Віздом. — Якщо не розколемо його за сорок вісім годин, евтануємо. Не можна ризикувати.
— Ти думаєш про туніський вид? — запитав Бейнз. Він теж про нього думав. Вони знайшли десяток девів, що жили в руїнах покинутого північноафриканського міста. Їхній метод виживання був простим: вони вбивали й поглинали інші життєві форми, а тоді імітували їх і займали їхнє місце. Їх назвали «хамелеонами». Було втрачено шістдесят життів, доки вдалося знищити останнього. Шістдесят експертів найвищого класу, добре тренованих працівників АПД.
— Жодних зачіпок? — запитав Бейнз.
— Він суттєво відрізняється від інших. Буде складно. — Віздом постукав по стосу котушок з плівками. — Це повний звіт, усі матеріали, які ми отримали від Джонсона та його родини.
Ми накачали їх психомивом, а тоді відпустили. Вісімнадцять років — і жодного семантичного контакту. Та все ж він виглядає нормально розвиненим. Зрілий у тринадцять — коротший, швидший за наш життєвий цикл. Але звідки грива? Весь цей золотистий пух? Наче позолочена римська статуя.
— Чи є вже звіт аналітичного підрозділу? Ви ж, очевидно, робили знімки мозкових хвиль.
— Зробили повне сканування, але потрібен час щоб їх розшифрувати. Ми тут гасаємо як навіжені, доки він там просто сидить! — Віздом вказав своїм коротким пальцем на вікно. — Ми його досить легко зловили, тож навряд чи він справді багато вміє, так? Але я хотів би знати, що саме. До евтаназії.
— Може, нам слід потримати його живим, доки не дізнаємося?
— Евтаназія за сорок вісім годин, — уперто повторив Віздом. — Незалежно від результатів. Він мені не подобається, від нього в мене по тілу бігають мурахи.
Віздом стояв, нервово жуючи сигару. Він був рудоволосий, з м’ясистим обличчям, огрядний і важкої тілобудови, з могутніми грудьми і холодними, глибоко посадженими проникливими очима на жорсткому обличчі. Ед Віздом був директором Північно-Американського відділення АПД і зараз він нервував. Його маленькі очі бігали туди-сюди сірими спалахами сигналу тривоги на його грубому, масивному обличчі.
— Ти думаєш, — повільно сказав Бейнз, — що це й усе?
— Я завжди так думаю, — відрізав Віздом. — Я повинен так думати.
— Я хотів...
— Я знаю, що ти хотів сказати. — Віздом походжав туди-сюди серед письмових столів, техніків на лавках, обладнання і гулу комп’ютерів, дзижчання зчитувачів плівки і лабораторних комунікаційних дротів. — Ця штука прожила вісімнадцять років зі своєю родиною, і навіть вони її не розуміють. Навіть вони не знають, чим вона є. Вони знають, що вона робить, але не знають як.
— І що він робить?
— Він знає.
— Знає що?
Віздом зірвав шмаг-трубку з паска й кинув на стіл.
— Ось.
— Що?
— Бери, — за сигналом Віздома оглядове вікно відчинилося на дюйм. — Застрель його.
Бейнз кліпнув.
— Ти ж казав через сорок вісім годин.
Вилаявшись, Віздом схопив трубку, прицілився крізь вікно просто в спину фігури на стільці й натиснув на гашетку.
Сліпучий рожевий спалах, і в центрі камери розцвіла енергетична хмара. Вона розгорілася, а тоді згасла темною хмаркою попелу.
— Господи Боже! — видихнув Бейнз. — Ти...
Він затнувся. Постать більше не сиділа. Коли Віздом стріляв, вона неймовірно швидко ухилилася від променя й кинулася геть, у куток камери. Тепер вона повільно поверталася назад, з порожнім обличчям, досі занурена у свої думки.
— Це вже вп’яте, — сказав Віздом, відкладаючи трубку. — Останнього разу Джеймісон і я стріляли разом. Не допомогло.
Він точно знав, коли влучать промені, і куди саме.
Бейнз і Віздом перезирнулися. Обоє думали про те саме.
— Але навіть читаючи думки, він не зміг би знати, куди влучить промінь, — сказав Бейнз. — Коли — можливо. Але не куди. Ти б сам знав, куди влучиш?
— Я — ні, — просто відповів Віздом. — Я стріляв швидко і, вважай, майже випадково, — він насупився. — «Випадково».
Це треба перевірити. — Він покликав групу техніків. — Приведіть інженерну команду. Негайно. — Він узяв папір з ручкою і почав малювати ескіз.
Доки інженерна команда працювала, Бейнз зустрівся зі своєю нареченою в холі перед лабораторією, великому головному вестибюлі будівлі АПД.
— Що там з ним? — запитала вона. Аніта Ферріз була високою білявкою, з блакитними очима і зрілою, ретельно доглянутою фігурою. Приваблива ділова жінка під тридцять. Вона була одягнена в сукню з металевої фольги і плащ з червоно-чорною смугою на рукаві, емблемою A-класу. Аніта була директоркою Семантичного агентства, Урядовою координаторкою найвищого рівня. — Є щось цікаве цього разу?
— Це просто надзвичайно, — Бейнз провів її з вестибюля у темний закуток бару. Там тихо грала музика — мінливе розмаїття математично згенерованих мелодій. Невиразні тіні впевнено рухалися в темряві від столу до столу. Тихі й ефективні роботи-офіціанти.
Аніта посьорбувала свій «Том Коллінз», Бейнз переповідав, про що вони дізналися.
— А може бути, — замислено запитала Аніта, — що він створив собі якийсь захисний конус? Був такий тип, що згортав середовище силою розуму. Без інструментів, прямим впливом свідомості на матерію.
— Психокінетика? — Бейнз нервово постукував пальцями по стільниці. — Сумніваюся. Цей має здатність передбачати, а не контролювати. Він не може зупиняти променів, але чудово вміє від них ухилятися.
— Він проскакує крізь молекули?
Бейнза не розвеселив жарт.
— Це серйозно. Ми шістдесят років боремося з такими штуками — це більше, ніж наш з тобою сумарний вік. Вдалося виявити вісімдесят сім типів девіацій, справжніх мутантів, здатних до розмноження, а не випадкових виродків. Це вісімдесят восьмий. Ми по черзі дали собі з ними раду. Але цей...
— Чому ти так нервуєш через нього?
— По-перше, йому вісімнадцять. Це вже неймовірно, Що родина спромоглася ховати його аж так довго.
— Ті жінки поблизу Денвера були навіть старшими. Ті, що з...
— Вони були в Урядовому таборі. Хтось нагорі грався з ідеєю дозволити їм розмножуватися. Для якихось виробничих цілей. Ми відкладали евтаназію роками. Але Кріс Джонсон залишався живим поза нашим контролем, тоді як ті штуки в Денвері були під постійним наглядом.
— Може, він нешкідливий. Ти завжди вважаєш, що девіанти — це загроза. Він може бути навіть корисним. Хтось же вважав, що ті жінки можуть знадобитися. Можливо, цей тип має щось, що просуне наш вид уперед.
— Але який вид? Точно не людський. Це як у тому анекдоті: «Операція минула успішно, але пацієнт помер». Якщо ми використовуватимемо мутантів для власного виживання, то саме мутанти успадкують Землю, а не ми. Це будуть мутанти, які виживатимуть заради себе. Не сподівайся, що ми можемо закувати їх і очікувати, що вони нам служитимуть. Якщо вони справді вищі за homo sapiens, у рівній боротьбі вони виграють. Щоб вижити, ми повинні перемудрити їх ще на початку.
— Іншими словами, ми знатимемо, хто стане homo superior, щойно вони переможуть — за визначенням. Тобто це будь-хто, кого нам не вдасться евтанути.
— Десь так, — відповів Бейнз. — Припускаючи, що людина вища справді існує. Може, це просто людина особлива. Людина з якоюсь покращеною характеристикою.
— Неандертальці, мабуть, теж думали, що кроманьйонці — це лише люди з покращеною характеристикою. Трохи розвиненішою спроможністю вигадувати символи й обтесувати кремінь. Твій опис цієї істоти свідчить, що в ньому є щось радикальніше за звичайне покращення.