— Ця істота, — повільно сказав Бейнз, — має здатність передбачення. Досі їй вдавалося виживати. Вона давала собі раду зі скрутними ситуаціями краще, ніж могли б я чи ти. Як довго, гадаєш, ми б залишалися живими у тій камері під обстрілом енергетичних променів? У певному сенсі в нього є абсолютна здатність виживання. Якщо він завжди може точно...
Динамік на стіні ожив.
— Бейнзе, ти потрібен в лабораторії. Забирайся з бару й піднімайся сюди.
Бейнз відсунув стілець і звівся на ноги.
— Ходімо. Тобі теж буде цікаво подивитися, що там понавигадував Віздом.
Група поважних сивих високопосадовців АПД стояла тісним колом, слухаючи худорлявого молодика у білій сорочці з закоченими рукавами, який розповідав про чудернацький куб з металу і пластику, що стояв у центрі оглядової платформи. З нього стирчали батареї загрозливих сопел трубок, блискучих дул, що визирали з переплетіння лабіринту дротів.
— Це, — жваво розповідав молодик, — наш перший справжній тест. Куб стріляє випадковим чином — чи, принаймні, настільки випадковим, наскільки нам вдалося зробити. Масивні кулі скидаються на повітряний потік, а тоді вільно падають вниз і замикають реле. Вони можуть падати практично в будь-якому напрямку. Куб стріляє відповідно до місця падіння куль. Кожне падіння створює нову конфігурацію частоти і напрямку пострілів. Усього є десять трубок. Кожна постійно рухатиметься.
— І ніхто не знає, як він стрілятиме? — запитала Аніта.
— Ніхто, — Віздом потирав свої товсті руки. — Йому не допоможе читання думок, не з цією штукою.
Доки куб перекочували на вихідну позицію, Аніта підійшла до оглядового вікна і охнула. — Це він?
— Щось не так? — запитав Бейнз.
Аніта зашарілася.
— Я очікувала побачити якусь... якусь потвору. Боже мій, та він же такий красивий! Як золота статуя. Як божество!
Бейнз розсміявся.
— Йому вісімнадцять, Аніто. Він надто юний для тебе.
Жінка продовжувала вдивлятися в оглядове вікно.
— Тільки поглянь на нього. Вісімнадцять? Не вірю.
Кріс Джонсон сидів на підлозі у центрі камери у споглядальній позі — голова похилена, руки складені, ноги підібгані під себе. У яскравому промінні ламп його могутнє тіло світилося й мерехтіло, як блискуча статуя з м’якого золота.
— Красивий, правда? — запитав Віздом. — Гаразд. Починайте.
— Ви збираєтеся його вбити?! — запитала схвильована Аніта.
— Ми збираємося спробувати.
— Але він... — вона розгублено затнулася. — Але ж він не монстр. Він не схожий на інших, комах чи тих огидних штук з двома головами. Чи жахливих потвор з Тунісу.
— А хто ж він тоді? — запитав Бейнз.
— Не знаю, але ви не можете просто взяти і вбити його. Це жахливо!
Куб увімкнувся, і дула смикнулися, тихо змінюючи розташування. Три з них відсунулися, зникнувши у кубі, натомість виринули інші. Швидко, без затримки, вони застигли на позиціях, а потім раптово, без попередження, почали стріляти.
Сліпучі енергетичні промені розлетілися віялом, складним мереживом, яке щомиті мінилося, розпускаючись під різними кутами і з різною швидкістю — несамовитим вихором, що вихоплювався з бійниць у камеру внизу.
Золотий силует миттю почав рухатися. Він стрибав з боку в бік, вміло ухиляючись від спалахів енергії, що випалювали все довкола нього. Накотилися хмари диму, затуляючи рухому постать, і Кріс зник у тумані з тріскотливого полум’я і попелу.
— Зупиніть це! — закричала Аніта. — Заради Бога, ви його вб’єте!
Камера перетворилася на вогняне пекло, в якому рухомий силует остаточно зник. Віздом мить почекав, а тоді кивнув технікам, що керували кубом. Ті почали тиснути на кнопки керування, дула сповільнилися й зрештою зупинилися. Частина втягнулася назад у куб. Внутрішні механізми перестали гудіти, і все затихло.
Кріс Джонсон досі був живий. Він виринув з осідаючих хмар попелу, почорнілий і попечений, але неушкоджений. Він ухилився від усіх променів. Він крутився поміж них і серед них, як танцюрист, що стрибає між блискучими вістрями мечів рожевого полум’я. Він вижив.
— Ні, — пробурмотів приголомшений і похмурий Віздом. — Він не телепат. Ми стріляли випадковим чином, без наперед заданого алгоритму.
Вони втрьох перезирнулися, вражені і перелякані. Аніта тремтіла. Її обличчя зблідло, блакитні очі розширилися.
— Тоді що? — прошепотіла вона. — Що це було? Що він уміє?
— Він добре вгадує, — припустив Віздом.
— Він не вгадує, — відповів Бейнз, — не дуріть себе. У цьому й річ.
— Ні, він не вгадує, — повільно кивнув Віздом. — Він знає.
Він передбачає кожен постріл. Цікаво... Чи може він в принципі помилятися? Чи може він припуститися помилки?
— Ми впіймали його, — зауважив Бейнз.
— Ти сказав, що він здався добровільно, — на обличчі Віздома був дивний вираз. — Він повернувся вже після того, як лещата стиснулися?
Бейнз аж підстрибнув.
— Так, після.
— Він не міг прорватися крізь кільце, тому й повернувся. — Віздом криво посміхнувся. — Мабуть, лещата справді спрацювали бездоганно. На це ми й розраховували.
— Якби була бодай одна діра, — сказав Бейнз, — він би знав про це і вислизнув.
Віздом покликав групу озброєної охорони.
— Заберіть його звідси. В камеру для евти.
— Віздоме, ти не можеш... — закричала Аніта.
— Він занадто нас випереджає. Ми не здатні з ним змагатися. — Очі Віздома були суворими. — Ми можемо лише здогадуватися, що буде далі, тоді як він — знає. Для нього все це — певність. Втім, не думаю, що це допоможе йому уникнути евти, камера миттєво заповнюється газом. — Він нетерпляче поквапив охоронців. — Уперед, ведіть його одразу вниз. Не гайте часу.
— Невже нам це вдасться? — задумливо протягнув Бейнз.
Охоронці зайняли позиції біля одного з люків кімнати. Бартові обережно відсунули засув. Два перші охоронці обережно зайшли всередину, тримаючи напоготові шмаг-трубки.
Кріс стояв у центрі камери, спиною до охоронців, які скрадалися до нього. Спочатку він стояв мовчки, цілком нерухомо. Охоронці оточували його, їх ставало все більше у камері. Аж тоді...
Аніта скрикнула. Віздом вилаявся. Золота постать розвернулася і з карколомною швидкістю стрибнула вперед. Повз потрійну лінію охорони й далі крізь двері в коридор.
— Хапайте його! — загорлав Бейнз.
Звідусіль бігли охоронці. Енергетичні спалахи освітили коридор і рухомий силует, що вже добігав до сходів.
— Марна справа, — спокійно сказав Віздом. — Ми не можемо в нього влучити. — Він натиснув одну кнопку, потім іншу. — Але, можливо, це допоможе.
— Що... — почав було Бейнз, але стрибаюча постать несподівано кинулася просто на нього, і він упав набік. Постать промайнула повз. Вона бігла легко, з незворушним обличчям, ухиляючись і відстрибуючи від променів, що спалахували довкола неї.
Золоте обличчя на мить сяйнуло над Бейнзом. Постать пробігла й зникла в одному з бічних коридорів. Охоронці кинулися за нею, припадаючи на одне коліно й стріляючи. Тривожно лунали накази. У нутрощах будинку вже гриміло важке озброєння. Закривалися шлюзи, запечатуючи коридори.
— Господи Боже, — видихнув Бейнз, звівшись на ноги. — Він тільки й робить, що тікає?
— Я віддав наказ ізолювати будинок, — сказав Віздом. — Виходи перекриті. Ніхто не зможе зайти чи вийти. Він ховається у цій будівлі, але не вибереться звідси.
— Якщо є бодай один вихід, який ми прогледіли, він знатиме про нього, — непевно зауважила Аніта.
— Ми контролюємо кожний вихід. Ми схопили його одного разу, схопимо й вдруге.
Увійшов робот-посланець. Він шанобливо передав Віздому повідомлення.
— Від аналітиків, сер.
Віздом розгорнув плівку.
— Зараз дізнаємося, як він думає. — Його руки тремтіли. — Може, нам вдасться знайти його вразливе місце. Хоч він і може нас перехитрувати, але це не означає, що він невразливий. Він лише передбачає майбутнє, проте не може його змінити. Якщо попереду лише смерть, його здібності не...