Голос Віздома затих. За мить він передав плівку Бейнзу.
— Я буду в барі, — сказав Віздом. — Візьму якийсь добрий міцний напій. — Його обличчя стало свинцево-сірим. — Скажу лише одне: — я дуже сподіваюся, що це не раса майбутнього.
— Що там, в аналізі? — нетерпляче запитала Аніта, зазираючи Бейнзу через плече. — Як він думає?
— Він не думає, — відповів Бейнз, передаючи плівку назад шефу. — Він узагалі не думає, у нього немає фронтальних доль. Це не людська істота — він не використовує символів. Це просто тварина.
— Тварина, — повторив Віздом. — З однією високорозвиненою здібністю. Не вища людина, взагалі не людина.
По коридорах будівлі АПД відлунювали брязкіт обладнання і тупіт охорони. В будинок вливалася сила-силенна цивільної поліції і займала позиції поруч з охороною. Один за одним коридори й кімнати перевірялися й опечатувалися. Врешті-решт золоту постать Кріса Джонсона знайдуть і заженуть у глухий кут.
— Ми завжди боялися, що з’являться мутанти з вищими розумовими здібностями, — задумливо промовив Бейнз. — Деви, для яких ми будемо тим, чим для нас є гомініди. Щось з завеликим черепом, телепатичними здібностями, досконалою семантичною системою, неперевершеною здатністю до символізації й обчислення. Продовження нашої еволюції, досконаліша людська істота.
— Він керується рефлексами, — сказала спантеличено Аніта. Вона сиділа з результатами аналізу в руках за одним зі столів і уважно їх вивчала. — Рефлексами — як лев. Золотий лев. — З дивним виразом на обличчі вона відсунула плівку. — Лев-божество.
— Чудовисько, — уїдливо виправив її Віздом. — Золотаве чудовисько, ти маєш на увазі.
— Він швидко бігає, — сказав Бейнз. — І це все. Жодних інструментів. Він нічого не будує і не використовує. Він лише стоїть і чекає на відповідну можливість, а тоді щодуху біжить.
— Це найгірше з усього, на що ми могли очікувати, — сказав Віздом. Його м’ясисте обличчя було свинцево-сірим. Він по-старечому зсутулився, його грубі руки тремтіли й відмовлялись слухатися. — Нас витіснить якась тварина! Тварина, що тільки й вміє, що бігати та переховуватися. Яка навіть не говорить! — він розлючено сплюнув. — Ось чому вони не могли з ним говорити. Ми чудувалися, яку семантичну систему він використовує. Та ніякої! Спроможності думати і говорити не більше, ніж у собаки.
— Це означає, що розум програв, — підхопив хрипко Бейнз. — Ми останні зі свого роду — як динозаври. Ми розвинули розум настільки, наскільки це можливо. Може, навіть занадто. Ми вже дійшли до межі, коли знаємо так багато — думаємо так багато, — що вже не можемо діяти.
— Люди, які думають, — підхопила Аніта, — це не люди, які діють. Розум став давати паралізуючий ефект. Але ця істота...
— Здатності цієї штуки значно переважають наші. Ми можемо пригадувати попередні досвіди, пам’ятати їх, вчитися на них. Але про майбутнє ми, в кращому разі, можемо робити лише приблизні здогади, спираючись на нашу пам’ять про те, що траплялося в минулому. Проте ми ніколи не можемо бути впевненими. Ми змушені говорити про імовірності в кольорах сірої гами, а не як про чорне і біле. Ми лише вгадуємо.
— А Кріс Джонсон не вгадує, — додала Аніта.
— Він бачить те, що попереду. Бачить, що настає. Він, назвімо це так, передбачає, може бачити майбутнє. Можливо, він навіть не сприймає його як майбутнє.
— Ні, — задумливо сказала Аніта. — Для нього воно має виглядати як теперішнє. У нього ширше теперішнє. Але його теперішнє спрямоване вперед, а не назад. Для нас лише минуле є певним. Для нього певним є майбутнє. І він, можливо, не пам’ятає минулого — не більше, ніж звичайні тварини пам’ятають попередні події.
— У процесі розвитку, — сказав Бейнз, — еволюції його виду він, імовірно, розширить свою здатність передбачення. Замість десяти хвилин — тридцять хвилин. Тоді година. День. Рік. Зрештою вони будуть спроможні бачити все своє життя. Кожен із них житиме в твердому, незмінному світі. Не буде жодних змінних, жодної непевності. Жодного руху! Вони не матимуть чого боятися. Їхній світ буде досконало статичним, твердою цеглиною матерії.
— А коли настане смерть, — сказала Аніта, — вони приймуть її. Без боротьби, бо для них вона вже трапилася.
— Уже трапилася, — повторив Бейнз. — Для Кріса наші постріли вже відгриміли. — Він грубо розсміявся. — Вищі здатності виживання не означають вищості людини. Якщо трапиться наступний всесвітній потоп, виживе лише риба. Якщо трапиться ще один льодовиковий період, можливо, не лишиться нікого, крім полярних ведмедів. Коли ми відсовували засув, він уже бачив людей, точно бачив, де вони стоятимуть і що саме збираються робити. Чудова здатність, але не розумовий розвиток. Суто фізичне відчуття.
— Але всі виходи перекриті, — наполягав Віздом. — Він бачить, що не може вийти. Він здався раніше — і здасться знову. — Директор похитав головою. — Тварина. Без мови, без інструментів.
— З новим чуттям, — сказав Бейнз. — Та істота не потребує нічого іншого. — Він поглянув на годинник. — Уже по другій.
Будівля повністю ізольована?
— Тобі не можна виходити, — заявив Віздом. — Ти маєш лишатися тут усю ніч — доти, доки ми не спіймаємо того виродка.
— Я питав про неї, — Бейнз вказав на Аніту. — Вона має повернутися в Семантичний відділ о сьомій ранку.
Віздом знизав плечима:
— Вона мені не підпорядковується. Якщо хоче, то може йти.
— Я залишуся, — вирішила Аніта. — Я хочу бути тут, коли він... коли його знищать. Я спатиму тут. — Вона завагалася. — Віздоме, а є якийсь інший вихід? Якщо він просто тварина, то ми могли б...
— Здати його в зоопарк? — Віздом зайшовся істеричним сміхом. — Тримати його в зоопарку? Та на Бога! Його треба вбити!
Велика блискуча постать довго сиділа, скоцюрбившись у темряві. Він був у коморі. З усіх боків стояли коробки й ящики, складені рівними рядами один на одному, всі акуратно пораховані і промарковані. Тихі й покинуті.
Але вже за кілька хвилин сюди увірвуться люди й обшукають кімнату. Він бачив це. Він бачив їх усюди в кімнаті, чітко і виразно, чоловіків з шмаг-трубками і суворими обличчями, чоловіків з поглядами вбивць, що вистежують його.
Картинка була однією з багатьох. Одна з багатьох чітко окреслених сцен, дотичних до його власної. І до кожної з них дотикалася подальша множина пов’язаних сцен, що ставали все невиразнішими й зрештою зникали. Прогресуюча непрозорість, де кожна наступна подія була менш виразною.
Але теперішнє і варіанти, що були найближчі до нього, він бачив чітко. Зокрема сцену з озброєними чоловіками. Тому йому слід було втекти з цієї комори, перш ніж вони з’являться.
Золота постать спокійно звелася на ноги й рушила до дверей. Коридор був порожнім, він уже бачив себе зовні, у порожньому гуркотливому коридорі з металу й світла від утоплених ламп на стелі. Він сміливо штовхнув двері і вийшов.
Навпроти через хол блимав ліфт. Він попрямував туди й увійшов до його кабінки. За п’ять хвилин сюди прибіжить натовп охоронців, які теж заскочать сюди. До того він уже вийде з ліфта й відправить його назад. Він натиснув кнопку і піднявся на наступний поверх.
Він ступив у закинутий прохід. Нікого не було видно. Його це не здивувало, він не вмів дивуватися. Для нього просто не існувало такого поняття. Місце речей, просторове розташування всієї матерії в безпосередньому майбутньому були для нього настільки ж певними, як відчуття власного тіла. Єдине, що залишалася невідомим, — це те, чого вже не існувало. Іноді — невиразно, туманно — він замислювався, куди ж зникали речі, коли він їх уже пройшов.
Він заховався у невеликій комірчині. Її щойно обшукали і знову відчинять лише через пів години. Принаймні на це він міг розраховувати, принаймні настільки далеко він бачив. А тоді...
А тоді він зможе побачити іншу територію, місця далі. Він невпинно рухався, переходив у нові, не бачені раніше місця. Крізь панораму з картин і сцен, що постійно розгорталася, застиглі ландшафти, що простягалися попереду. Усі предмети були статичними. Фігурами на величезній шахівниці, якою він рухався з незворушним обличчям, склавши руки. Відсторонений спостерігач, що бачив предмети в майбутньому так само чітко, як і ті, що під ногами.