Просто зараз він скрутився у маленькій комірчині й бачив незвично різноманітну кількість варіантів майбутнього на наступні пів години. Попереду їх було чимало. Пів години поділилися на неймовірно складні візерунки окремих конфігурацій. Він потрапив до критичного регіону, звідки мав пройти крізь світи карколомної складності.
Він зосередився на сцені за десять хвилин. Вона виглядала як тривимірний кадр: важкий кулемет у кінці коридору, що перекриває усе аж до протилежного кінця. Чоловіки, що обережно рухаються від дверей до дверей, повторно оглядаючи кімнати, як вони це постійно робили. Щойно спливуть пів години, вони дістануться до комірчини. Сцена показала, як вони зазирають досередини. До того часу його, звісно, тут уже не буде.
Він не був у тій сцені. Він перейшов до іншої.
Наступна сцена показувала вихід. Охоронці стояли суцільним строєм, жодного проміжку між ними. У цій сцені він був.
В ніші, збоку, просто у дверях. Зовні було видно вулицю, зорі, ліхтарі, силуети рухомих автомобілів і людей.
На наступній картині він повернувся, геть від виходу. Там було не пройти. На ще одній він бачив себе біля інших виходів, легіон золотих постатей, що відтворювалися знову й знову, доки він досліджував території попереду, одна за одною. Але всі виходи були перекритими.
У котрійсь із невиразних сцен він побачив себе на підлозі, обгорілого й мертвого, — він намагався пробігти крізь шеренгу до виходу.
Але ця сцена була розмитою. Лише одна з багатьох, розпливчаста і нечітка. Незмінний шлях, яким він рухався, не проходитиме крізь неї, не приведе його туди. Золота постать у тій сцені, ця мініатюрна лялька в кімнаті, стосувалася його лише опосередковано. Це справді був він, але далекий він, той, якого він ніколи не зустріне. Він уже забув про ту сцену й дивився на іншу картину.
Міріади картин, що оточували його, були заплутаним лабіринтом, павутиною, яку він тепер розглядав відтинок за відтинком. Він дивився на ляльковий будинок з нескінченних кімнат, сили-силенної кімнат, кожна з власними меблями і ляльками — застиглими і нерухомими. У багатьох повторювалися ті самі ляльки і меблі. Часто траплявся і він сам. Двоє чоловіків на платформі. Жінка. Знов і знов ті самі комбінації.
П’єса відтворювалася часто, ті ж актори й декорації рухалися всіма можливими способами.
До того як настав час залишати комірчину, Кріс Джонсон встиг оглянути всі кімнати, дотичні до тієї, в якій він зараз був.
Він побував у кожній, ретельно все там дослідивши.
Він штовхнув двері і спокійно ступив у коридор. Він точно знав, куди йде і що має робити. Примостившись у тісній комірчині, він спокійно й звично оглянув кожну мініатюру себе, знайшов, яка з добре видимих конфігурацій лежить на його незмінному шляху, саме ту кімнату в ляльковому будинку, ту єдину сцену з калейдоскопа, в яку він рухатиметься.
Аніта вислизнула зі своєї сукні з металевої фольги, почепила її на вішак, а тоді розшнурувала черевики й турнула їх ногою під ліжко. Вона саме знімала бюстгальтер, коли двері відчинилися.
Вона охнула. Велика золота постать нечутно і спокійно зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.
Аніта вхопила з туалетного столика свою шмаг-трубку. Її рука тряслася, тіло била дрож.
— Чого тобі? — різко запитала вона, судомно стискаючи трубку. — Я тебе вб’ю.
Постать дивилася на неї мовчки, склавши на грудях руки. Вона вперше бачила Кріса Джонсона зблизька. Велике горде обличчя, вродливе і байдуже, широкі плечі, золота грива волосся, золота шкіра, вкрита блискучим пушком.
— Чого тобі? — запитала вона, задихаючись. Її серце шалено калатало. — Чого ти хочеш?
Вона легко могла його вбити, але шмаг-трубка тремтіла в її руках. Кріс Джонсон не виказував жодного страху, він зовсім її не боявся. Чому? Хіба він не розумів, що це? Що йому може заподіяти ця маленька металева трубка?
— Звичайно, — раптом сказала вона придушеним шепотом. — Ти бачиш майбутнє. Ти знаєш, що я не збираюся тебе вбивати. Інакше ти б сюди не прийшов.
Вона почервоніла, перелякана — і засоромлена. Він точно знав, що вона зробить. Він бачив усе так, як вона бачила ці стіни кімнати, висувне ліжко, свій одяг, що висів у шафі, сумочку і різні дрібнички на туалетному столику.
— Гаразд, — Аніта відступила, а тоді поклала трубку на туалетний столик. — Я не вбиватиму тебе. Навіщо мені це робити? — вона дістала із сумочки сигарети і нервово закурила, її пульс мов оскаженів. Аніта була налякана і дивно схвильована. — Ти збираєшся залишатися тут? Це не допоможе. Вони пройшли крізь житловий блок уже двічі. Вони повернуться.
Чи розуміє він її? З його виразу вона нічого не могла збагнути, лише якусь відсторонену гідність. Боже, який він величезний! Не може бути, щоб йому було лише вісімнадцять — це ж мав бути ще хлопчик, дитина. Він виглядав радше як якийсь великий золотий бог, що спустився на землю.
Вона розлючено відігнала цю думку. Він не бог, він чудовисько. Золотаве чудовисько, що прийшло посісти місце людини, витіснити людину із Землі.
Аніта знову схопила шмаг-трубку.
— Геть звідси! Ти тварина! Велика тупа тварина! Ти навіть не розумієш, що я кажу, — ти навіть не маєш мови. Ти не людина.
Кріс Джонсон продовжував мовчати. Неначе чекав. Чекав на що? Він не виявляв жодних ознак страху чи нетерпіння, хоча в коридорі зовні відлунювали тупіт людей, що шукали його, звуки ударів металу об метал, пістолетів й енергетичних трубок, що тяглися довкола, крики і нерозбірлива лайка, доки будинок обшукували й опечатували секцію за секцією.
— Вони схоплять тебе, — сказала Аніта. — Ти тут у пастці.
Вони будь-якої миті почнуть обшукувати це крило. — Вона розлючено загасила сигарету. — Заради Бога, чого ти чекаєш від мене?
Кріс рушив до неї, Аніта відсахнулася. Його могутні руки схопили дівчину, і вона охнула від несподіванки. Якусь мить вона сліпо, відчайдушно відбивалася.
— Відпусти! — вона вирвалася й відстрибнула від нього.
Його обличчя було незворушним. Він знову спокійно насувався на неї, як байдужий бог, що йшов її взяти. — Забирайся! — не випускаючи шмаг-трубки, вона спробувала підвестися. Але зброя вислизнула з її руки і покотилася підлогою.
Кріс нахилився, підібрав трубку і простягнув її дівчині на розтуленій долоні.
— Господи, — прошепотіла. Тремтячи, вона взяла трубку, потримала в руці, а тоді знову поклала на туалетний столик.
У напівтемній кімнаті велика золота постать світилася і мерехтіла яскравим силуетом у пітьмі. Бог — ні, не бог. Тварина.
Велика золота тварина без душі. Вона розгубилася. Хто він, усе ж?.. Чи може він був і тим, й іншим? Вона похитала головою, збентежена. Було пізно, майже четверта. Аніта була виснаженою й розгубленою.
Кріс обхопив її, ніжно і м’яко прихилив до себе її обличчя і поцілував, міцно тримаючи могутніми руками. Вона не могла дихати. Її огорнула темрява, змішана з блискучим золотим мерехтінням. Заколисуючи, зусібіч закружляла пітьма і Аніта вдячно в ній тонула. Пітьма оповила її й розчиняла у все швидшій круговерті чистої сили, щомиті потужнішій, аж доки гул її ритму нарешті не заступив усе інше.
Аніта кліпнула. Вона підвелася й машинально поправила волосся. Кріс став перед шафою, потягнувся вгору і щось звідти дістав.
Він повернувся до неї й кинув на ліжко важкий металевий дорожній плащ.
Аніта розгублено вирячилася на плащ:
— Чого ти хочеш?
Кріс стояв біля ліжка і чекав.
Вона невпевнено взяла плащ, охоплена крижаним жахом.
— Ти хочеш, щоб я тебе звідси вивела, — сказала вона м’яко. — Повз охорону й ЦП.
Кріс не відповів.
— Вони одразу тебе вб’ють. — Вона непевно звелася на ноги. — Ти не можеш пробігти повз них. Боже мій, ти тільки те й робиш, що бігаєш? Має бути кращий спосіб. Можливо, мені вдасться переконати Віздома. Я з класу А — управлінського класу, я можу звернутися безпосередньо до Повного Директорату. Я, мабуть, зможу стримати їх, назавжди відкласти евту. Якщо ми спробуємо прорватися, імовірність проти нас мільйон до одного...