Вона вмовкла.
— Але ти не ризикуєш, — продовжила вона повільно. — Ти не маєш справи з імовірностями. Ти знаєш, що буде. Ти вже бачив карти. — Вона уважно вдивлялася в його обличчя. — Ні, тебе неможливо перехитрувати. Просто неможливо.
Мить вона стояла в задумі, а тоді швидким рішучим рухом схопила плащ й накинула на свої голі плечі. Вона застібнула важкий пасок, дістала з-під ліжка взуття, схопила сумочку й поквапилася до дверей.
— Ходімо. — Аніта дихала швидко, її щоки почервоніли. — Пішли. Доки ще є вибір, який з виходів обрати. Моя машина запаркована зовні, поруч з будівлею. Ми зможемо дістатися до мене за годину, я маю зимовий будиночок в Аргентині, й у крайньому разі ми можемо полетіти туди. Це в глушині, далеко від міст, самі лише джунглі й болота. Відрізаний майже від усього. — Вона швидко рушила до дверей.
Кріс витягнув руку й зупинив її. Ніжно і терпляче він заступив їй шлях.
Він довго чекав, напружившись, а тоді крутнув ручку і швидко вийшов у коридор.
Коридор був порожнім, там нікого не було. Аніта побачила лише короткий відблиск — спину охоронця, що поспішав геть.
Якби вони вийшли на секунду раніше...
Кріс рушив коридором униз, і вона побігла за ним. Він рухався легко, швидко. Вона заледве за ним устигала. Він неначе точно знав, куди йти. Праворуч, вниз бічним коридором, технічним проходом. Нагору вантажним ліфтом. Вони піднялися й миттю зупинилися.
Кріс знову зачекав, а потім відчинив двері і вийшов з ліфта. Знервована Аніта рушила навздогін. Поруч вона чула звуки — озброєних чоловіків, десь дуже близько.
Вони були вже біля виходу. Подвійна шеренга охоронців стояла просто попереду. Двадцять чоловіків, суцільна стіна — і масивні важкі роботизовані кулемети в центрі. Чоловіки були насторожі, виснажені й напружені, з широко розплющеними очима. Усі впевнено тримали зброю. Керував ними офіцер Цивільної поліції.
— Ми тут ніколи не пройдемо, — прошепотіла Аніта. — Ми не пройдемо й десяти футів. — Вона розвернулася назад. — Вони...
Кріс узяв її за руку і спокійно пішов уперед. Її охопив сліпий жах. Вона шалено відбивалася, намагаючись вирватися, але його пальці були неначе сталеві, вона не могла їх розтиснути. Велика золота істота тихо й невблаганно тягнула її за собою до подвійної шеренги охоронців.
— Ось він!!! — усі миттю підняли зброю й кинулися в бій. Крутнулося дуло роботизованого кулемета. — Взяти його!!!
Аніта заціпеніла, неначе паралізована. Вона сперлася на його могутнє тіло, безпорадно продовжуючи йти під його натиском. Шеренги охоронців наступали суцільною стіною рушниць. Аніта намагалася потамувати свій страх. Вона заточилася і майже впала, але Кріс легко її втримав. Вона знову спробувала вирватися, дряпала його, била...
— Не стріляйте! — закричала вона.
Чоловіки завагалися.
— Хто вона? — охоронці довкола зарухалися, намагаючись прицілитися в Кріса і не влучити в неї. — Кого він схопив?
Один із них побачив червоно-чорну смугу на її рукаві. Вищий управлінський клас.
— Вона з класу А, — шоковані охоронці відступили. — Міс, відійдіть!
Аніта нарешті спромоглася заговорити.
— Не стріляйте. Він під моїм арештом... Розумієте? Я забираю його звідси.
Стіна охоронців нервово відсунулася.
— Нікому не дозволено виходити. Директор Віздом наказав...
— Я не підпорядковуюсь Віздому, — вона спромоглася сказати це суворим рішучим тоном. — Геть з дороги. Я забираю його до Семантичного агентства.
Якусь мить нічого не відбувалося. Жодної реакції. Тоді повільно, непевно, один із охоронців відступив.
Кріс з карколомною швидкістю зірвався з місця, геть від Аніти, пробігши крізь прохід повз розгублених охоронців на вулицю. Йому в спину безладно полетіли спалахи енергії. Охоронці з криками кинулися надвір. На Аніту, що залишилася позаду, ніхто не зважав. Охоронці і важкий кулемет потягнулися в темряву раннього ранку. Завили сирени, заревіли патрульні автівки.
Приголомшена і розгублена Аніта стояла, спершись на стіну і намагаючись відновити дихання.
Він утік. Він кинув її. Господи Боже, що вона наробила! Вона збентежено струснула головою і закрила руками обличчя. Її загіпнотизували. Вона втратила волю, здоровий глузд, свій розум! Тварина, велике золоте чудовисько обдурило її, скористалося нею. І тепер він утік, загубився в нічній пітьмі.
Сльози розпачу струменіли її заціпенілими пальцями. Вона безсило витирала їх, а вони все текли і текли.
— Він утік, — сказав Бейнз. — Тепер ми ніколи його не впіймаємо. Він, мабуть, уже за мільйон миль звідси.
Аніта сиділа зіщулившись у кутку, обличчям до стіни. Маленькою згорбленою купкою, пригнічена й жалюгідна.
Віздом походжав туди-сюди:
— Але куди він міг податися? Де він зможе сховатися? Його ніхто не переховуватиме! Всі знають закон про девів!
— Він більшу частину життя прожив у лісі. Він полюватиме — це те, чим він завжди займався. Вони дивувалися, що він там робить на самоті, а він полював на здобич і спав під деревами. — Бейнз грубо розсміявся. — І перша ж жінка, яку він зустріне, буде рада сховати його — як оця. — Він вказав великим пальцем на Аніту.
— Тож, зрештою, все це золото, ця грива, ця богоподібна постава — не просто так. Не лише окраса. — Товсті губи Віздома скривилися. — Він має не одну здібність — він має дві.
Одна є новою, найновішою в методах виживання. Інша ж стара як життя. — Він припинив походжати і злісно подивився на згорблену постать у кутку. — Оперення. Яскраве пір’я, гребінь у півня, лебеді, птахи, барвиста луска у риб. Блискуче хутро і гриви у тварин. Тварини не завжди виглядають чудовиськами.
Леви не чудовиська. Чи тигри. Чи будь-які великі коти. Вони що завгодно, але не чудовиська.
— У нього не буде проблем, — сказав Бейнз. — Він проскочить — доти, доки існують людські жінки, готові про нього попіклуватися. І оскільки він бачить наперед, у майбутнє, він уже знає, що людські самиці не можуть йому опиратися.
— Ми схопимо його, — пробурмотів Віздом. — Я змусив Уряд оголосити надзвичайний стан. Військова і Цивільна поліція шукатимуть його, армії людей — ціла планета експертів з найсучаснішими машинами і обладнанням. Ми заженемо його, рано чи пізно.
— Тоді це вже не матиме значення, — сказав Бейнз. Він поклав руку на плече Аніти і з іронією поплескав по ньому. — У тебе буде компанія, кохана, ти не будеш одна. Ти лише перша у довгій низці жінок.
— Дякую, — проскрипіла Аніта.
— Найдавніший метод виживання і найновіший, поєднані в одній досконало пристосованій тварині. Як, у біса, ми збираємося його зупинити? Тебе ми можемо відправити в стерилізаційний кабінет, але нам не вдасться виявити всіх тих жінок, яких він зустріне на своєму шляху. І якщо ми пропустимо бодай одну, нам кінець.
— Але треба спробувати, — відповів Віздом. — Знайти всіх, кого зможемо, перш ніж він розмножиться. — Його обличчя було стомленим і посірілим, але в очах раптом зблиснув вогник надії. — Може, його характеристики рецесивні, може, наші їх витіснять.
— Я б на це не ставив, — сказав Бейнз. — Думаю, я вже знаю, яка з двох ліній виявиться домінантною. — Він криво посміхнувся. — Тобто в мене є чуйка, що це будемо не ми.
Оберт колеса
— Культи, — задумливо протягнув бард Чаі. Він переглядав плівку зі звітом, що зі скреготом виповзала з приймача. Заіржавілий і незмащений приймач пронизливо скімлив і випускав кислотні хмарки диму. Чаі вимкнув його, щойно поверхня нагрілася до неприємно-червоного. Чоловік закінчив працювати з плівкою й викинув її на купу інших відходів, що забили отвір сміттєпроводу.
— Які культи? — запитав замріяно бард Санґ-ву. Він змусив себе зосередитися і силувано усміхнувся, намагаючись вдавати цікавість на своєму округлому оливково-жовтому обличчі. — Про що ви?
— Культи становлять загрозу для будь-якого стабільного суспільства, і наше — не виняток. — Чаі замислено потирав свої випещені пальці. — Частина нижчих верств за визначенням незадоволені. Їхні серця пожирають заздрощі до тих, кого колесо поставило над ними. Вони таємно об’єднуються у фанатичні повстанські банди і збираються в нічній пітьмі, потайки повторюють свої єресі, відходять від усталених норм, тішаться, нехтуючи засадничими звичаями і традиціями.