Третє! Що означає пройти свій життєвий шлях? Виконувати те, чого вимагають космічні сили.
Четверте! Де ви? На одному зі щаблів космічної драбини. П’яте! Де ви були до цього? На незліченних інших щаблях, по яких кожен оберт колеса просуває або опускає вас.
Шосте! Що є визначальним для напрямку, куди ви рухатиметеся з наступним обертом? Ваша поведінка у цьому втіленні.
Сьоме! Якою є правильна поведінка? Підкорятися вічним силам, космічним стихіям, що складають божественний план. Восьме! У чому значущість страждання? Воно очищає душу. Дев’яте! У чому значущість смерті? Вона звільняє людину від цього втілення, щоб та могла піднятися на новий щабель драбини.
Десяте...
Але тут Санґ-ву запнуся. До нього наближалися дві людиноподібні постаті. Велетенські білошкірі фігури рухалися висушеним полем поміж рядів хирлявої пшениці.
Техни — йдуть зустріти його. Йому стало страшно. Єври. Їхня шкіра блищала блідо й хворобливо, як у нічних комах, викопаних з-під каміння.
Він звівся на ноги, притлумив свою відразу й приготувався привітатися з ними.
— Чистота! — привітався Санґ-ву.
Вони стали перед ним, і він відчув їхній мускусний овечий запах. Два єври, два велетенські спітнілі самці з вогкою й липкою шкірою, бородами і довгим розкошланим волоссям. На них були лише парусинові штани і взуття. Санґ-ву з жахом дивився на густе волосся на їхніх грудях, що нагадувало плетені килимки, жмути волосся під пахвами, волосся на плечах і передпліччях, навіть на тильному боці долонь. Може, Поламане Перо таки мав рацію, може, в цих великих незграбних білявих звірях — лише подібних до людей — справді жив прадавній неандертальський спадок. Він майже бачив ту мавпу, що прозирала з їхніх блакитних очей.
— Привіт, — відповів перший євр і, подумавши, додав: — Мене звати Джеймісон.
— Піт Ферріз, — буркнув другий. Жоден із них не виконав традиційного ритуалу пошани. Санґ-ву це зачепило, але він зміг себе стримати. Була це свідома прихована образа чи звичайне невігластво? Важко сказати. Нижчим класам, як і казав Чаі, справді були притаманні приховане незадоволення, загрозливі заздрощі й ворожість.
— Я роблю плановий огляд, — пояснив Санґ-ву, — щодо народжуваності і смертності у сільській місцевості. Я пробуду тут кілька днів. Чи можу я десь зупинитися? У якомусь трактирі чи заїжджому дворі?
Обоє єврів мовчали.
— Навіщо? — грубо запитав один із них.
Санґ-ву кліпнув.
— Навіщо? Тобто навіщо?
— Навіщо ти проводиш огляд? Якщо тобі потрібна якась інформація, ми її надамо.
Санґ-ву розлютився.
— Та ти знаєш, з ким ти говориш? Я бард! Та ти на десять каст нижче, як ти смієш... — він задихався від гніву. У цих сільських регіонах техни цілком забули про своє місце. Що трапилося з місцевими бардами? Як вони могли дозволити системі аж так розкластися?
Його аж затіпало від думки, що сталося б, якби технам, фермерам і підприємцям дозволили змішуватися між собою — або й навіть одружуватися, їсти чи пити в тих самих місцях.
Уся суспільна структура вмить зруйнувалася б. Якби всі їздили в однакових візках, використовували б ті самі вбиральні. Важко навіть уявити! Несподівано перед Санґ-ву постала жахлива картина: техни, що живуть і спарюються з жінками з каст бардів і поетів. Він із жахом уявив горизонтально орієнтоване суспільство, де всі на одному рівні. Це було проти самої суті космосу, проти божественного плану, це знову були ті самі Часи Божевілля. Він затремтів.
— Де розпорядник цієї території? — запитав він. — Відведіть мене до нього, я говоритиму з ним особисто.
Двоє єврів розвернулися й попрямували туди, звідки прийшли, не промовивши й слова. Якусь мить Санґ-ву розлючено постояв, а тоді пішов за ними.
Вони вели його по захирілих полях і голих вивітрених схилах, на яких нічого не росло. Довкола траплялося все більше руїн. До околиці міста притулився ряд вбогих сіл. Він бачив похилені, скособочені дерев’яні хати і брудні вулиці. Тут відгонило густим смородом, запахом трупів і смерті.
Собаки спали під хатами. Діти копирсалися в багні й гралися серед якогось гниляччя. На ґанках сиділо кілька літніх людей з порожніми обличчями, скляними й похмурими очима. Довкола греблися кури, іноді траплялися свині й худющі коти. А ще — всюдисущі поіржавілі купи металобрухту, іноді до тридцяти футів заввишки, і справжні вежі з червоного шлаку.
За селами починалися власне руїни: незліченні милі уламків, скелети будинків, бетонні стіни, ванни і труби, купи погнутого залізяччя, що колись було автомобілями. Усе це лишилося з Часів Божевілля, десятиліття, що нарешті опустило завісу найсумнішого часу в людській історії. П’ять століть божевілля і суперечок, що тепер були відомі як Вік Єресі, коли люди пішли проти божественного плану і взяли долю у власні руки.
Вони підійшли до будинку, що був більшим за інші, — двоповерхової дерев’яної будівлі. Єври рушили нагору прогнилими сходами, дошки рипіли й загрозливо вгиналися під їхніми важкими чобітьми. Санґ-ву нервово йшов за ними. Вони опинилися на якійсь подобі відкритого балкона.
Там сидів чоловік, товстий мідношкірий чиновник у розстібнутих бриджах, його блискуче чорне волосся було зібране ззаду за допомогою кістки й спадало на червону шию. Ніс був великим і гачкуватим, обличчя — пласким і широким, з подвійним підборіддям. Він пив лаймовий сік із бляшаної чашки і дивився на брудну вулицю внизу. Побачивши двох єврів, він трохи підвівся, що вартувало йому чималих зусиль.
— Цей чоловік, — сказав євр, який назвався Джеймісоном, вказуючи на Санґ-ву, — хоче з тобою поговорити.
Санґ-ву розлючено вийшов наперед.
— Я бард з Головного Палацу. Ви взагалі розумієте, що це? — Він рвучко розстібнув свою мантію й продемонстрував знак Святої Руки — золоту косу червоного полум’я. — Я наполягаю, щоб ви ставилися до мене відповідно! Я тут не для того, щоб мені грубили якісь...
Він наговорив зайвого. Санґ-ву змусив свою злість замовкнути й міцніше стиснув портфель. Товстий індіанець спокійно його розглядав. Єври відійшли на край балкона і присіли навпочіпки в тіні. Вони закурили грубі цигарки й повернулися спиною до барда.
— Це ти дозволив? — запитав, не вірячи своїм очам, Санґ-ву. — Це змішування?
Індіанець знизав плечима й осів у кріслі ще нижче.
— Нехай Чистота буде з тобою, — пробурмотів він. — Посидиш зі мною? — його спокійне обличчя було незворушним, здавалося, наче він нічого не почув. — Трохи лаймового соку?
Чи, може, кави? Лаймовий сік допомагає від оцього. — Він постукав по щелепі, його ніжні ясна були покреслені попеченими виразками.
— Мені нічого не треба, — пробурмотів сердито Санґ-ву, сідаючи навпроти індіанця. — Я тут з офіційним оглядом.
Індіанець злегка кивнув.
— Справді?
— Статистика народжуваності та смертності. — Санґ-ву завагався, а тоді перехилився до індіанця. — Я наполягаю, щоб ти відіслав цих двох єврів, маю сказати тобі дещо особисто.
Індіанець лишався незворушним, його широке обличчя було байдужим. Зрештою він злегка повернувся.
— Зачекайте на першому поверсі, якщо ваша ласка, — попросив він.
Єври буркочучи попідводилися і пропхалися повз стіл, похмуро й обурено поглядаючи на Санґ-ву. Один із них відкашлявся і хвацько харкнув через поручні, очевидно, демонструючи цим свою зневагу.
— Яке зухвальство! — Санґ-ву задихався від люті. — Як ти можеш таке дозволяти? Ти бачив їх? Заради Елрона, мені просто не віриться!
Індіанець байдуже знизав плечима і відригнув.
— Усі люди є браттями в Колесі. Хіба не цьому вчив Сам Елрон, коли був на Землі?
— Звичайно, але...
— Хіба навіть ці люди не є нашими братами?
— Звичайно, — відповів пихато Санґ-ву, — але вони мають знати своє місце, вони представники нижчої касти. Їх кличуть у тих рідкісних випадках, коли треба полагодити якусь річ, але я не пригадую за останній рік жодного епізоду, коли щось визнавали доцільним ремонтувати. Потреба у цій касті щороку зменшується, тож зрештою ця каста і ті, хто до неї входить...