У Джоан перехопило подих:
— Усіх, кого може? — вражена, вона затулила рота долонею. — Навіть жінок?
— Боюсь, що так. Мені дуже шкода, Джоан. Повірте, це не моя ідея. Ніхто цього не хотів, але ми мусимо берегти все, що маємо.
— Але хто ж тоді взагалі тут залишиться?
Еріксон не відповів. Він сів за стіл, дістав з кишені якусь картку і передав її Джоан. Вона мимоволі взяла її до рук.
— Це ваше посвідчення члена нашого сектору.
— Але хто ж тоді залишиться? — знову запитала вона. — Ви можете мені на це відповісти? Тут взагалі хто-небудь залишиться?
Космічний корабель з Оріона приземлився зі страшенним гуркотом. Ракетні сопла вивергнули хмари відпрацьованого палива, і реактивні компресори поволі затихли.
На певний час запанувала тиша. Зовнішній люк почав розкручуватися і зрештою розчахнувся. Н’тґарі-3 сторожко вийшов назовні й помахав поперед себе конусом, перевіряючи атмосферу.
— Що там? — поцікавився його напарник, передавши свої думки Н’тґарі-3.
— Повітря надто розріджене, щоб ми могли дихати, але для деяких різновидів життя підходить.
Н’тґарі-3 роззирнувся навсібіч, поглянув на пагорби, на рівнину, що простяглась удалечінь.
— Тут так тихо.
— Жодного звуку, жодних ознак життя.
З’явився його напарник.
— А що там?
— Де? — запитав Н’тґарі-3.
— Он, поглянь туди, — Люсі’н-6 вказав напрямок своєю поляризованою антеною. — Бачиш?
— Схоже, якісь будівлі. Якась масивна споруда.
Двоє оріонців викотили з люка транспортник і спустили його на ґрунт. Н’тґарі-3 сів за кермо, і вони помчали у напрямку до споруди, що бовваніла на обрії. Рівнина була всуціль вкрита рослинами, одні виглядали високими й міцними, інші — маленькими й тендітними, з барвистим суцвіттям.
— Багато нерухомих форм, — зауважив Люсі’н-6.
Вони проїхали порослим сіро-помаранчевою флорою полем — тисячі однакових стебел, нескінченну масу однаковісіньких рослин.
— Схоже, ці насадження штучні, — пробурмотів Н’тґарі-3.
— Пригальмуй, ми наближаємося до якоїсь будівлі.
Н’тґарі-З пригальмував. Обидва оріонці, спершись на борт, з цікавістю роззиралися.
Попереду вивищувався красивий будинок, оточений високими рослинами, галявинами з низькорослими рослинами і клумбами з предивними квітами. Сама споруда була охайна й приваблива, вочевидь, артефакт розвиненої цивілізації.
Н’тґарі-З вискочив з транспортника.
— Може, ми побачимо легендарних істот з Терри. — Він рушив до ґанку моріжком, що густим пухнастим килимом вкривав землю.
Люсі’н-6 поспішив за ним. Вони оглянули вхідні двері.
— Цікаво, як вони відчиняються, — сказав Люсі’н-6.
Вони пропалили невеличкий отвір у замку, і двері розчахнулися. Автоматично ввімкнулося освітлення. В будинку було тепло — у стіни були вмонтовані обігрівачі.
— Який... Який високий рівень! Яка цивілізація!
Вони зазирнули до кожної кімнати, роздивилися відеомодуль, подивувалися досконалості кухонної техніки і начиння, були вражені вмеблюванням спальної кімнати, фіранками, стільцями, ліжком.
— Але де ж самі террани? — нарешті запитав Н’тґарі-З.
— Мабуть, скоро повернуться.
Н’тґарі-З походжав туди-сюди.
— Усе це викликає в мене якісь дивні відчуття, але моя антена неспроможна точно їх вловити. Мені тут якось ніяково і чомусь здається, що вони взагалі не повернуться.
— Це ж чому? — Люсі’н-6 заходився клацати кнопки відеомодуля. — Мусять повернутися. Почекаємо на них, вони неодмінно повернуться.
Н’тґарі-З тривожно вдивлявся у краєвид за вікном.
— Щось я їх не бачу. Але ж вони мусять бути десь неподалік, не можуть же вони просто так вийти з дому і залишити все напризволяще? Куди б вони могли піти? І чому?
— Вони повернуться. — Люсі’н-6 спромігся увімкнути відеомодуль, але екран вивів лише білий шум. — Не дуже вражає.
— А я маю передчуття, що вони не повернуться.
— Якщо земляни не повернуться, — задумливо протягнув Люсі’н-6, далі граючись пультом, — це стане однією з найбільших загадок археології.
— А все ж я і далі їх шукатиму, — незворушно відповів Н’тґарі-З.
Хмари марсіан
Тед Барнз прийшов додому похмурий, його трусило.
— Ще одна хмара. Ціла хмара марсіан! — пробурмотів він, кидаючи плащ і газету на стілець. — Бачив одну на даху в Джонсона, її збивали додолу якимись жердинами.
Ліна підійшла і повісила його одяг у шафу.
— Я дуже рада, що ти не затримався там, а поквапився одразу додому.
— Як бачу їх, мене аж пересмикує. — Тед сів на диван і намацав у кишені сигарети. — Їй-бо, мене це вже дістало.
Він закурив сигарету і пустив по кімнаті сіру хмарку диму. Руки тремтіли вже менше, Тед витер губи й послабив вузол своєї краватки.
— Що у нас на обід?
— Шинка, — Ліна нахилилася і поцілувала чоловіка.
— Звідки така смакота? Щось святкуємо?
— Та ні, — Ліна повернулася на кухню. — Усього лиш консервована голландська шинка, яку нам дала твоя мама. Я подумала, що настав час її відкрити.
Тед провів поглядом її струнку привабливу постать у світленькому фартушку, зітхнув і розслабився, відхилившись на спинку дивана. Йому було вже краще: тиха вітальня, Ліна на кухні, миготіння телевізора в кутку.
Він розшнурував черевики і скинув їх на підлогу. Весь інцидент тривав лише кілька хвилин, але здавалося, що значно довше. Він немов вріс у тротуар на цілу вічність, прикипівши очима до даху будинку Джонсона. Натовп галасливих чоловіків, довжелезна жердина. І... І ця штука, розпластана на гребені даху, — безформна сіра маса, що ухилялася від жердини, відповзаючи все далі, щоб її не скинули.
Тед здригнувся, його нудило. Отак і стояв він тоді на тротуарі, скам’янівши, не в змозі відвести очей. Зрештою з цього стану його вивів якийсь чолов’яга, що пробігав повз і наступив йому на ногу. Тед отямився і, все ще під впливом побаченого, щодуху чкурнув додому. Господи!
Грюкнули двері. До вітальні увійшов Джиммі, тримаючи руки в кишенях.
— Привіт, тату.
Він зупинився біля дверей ванної і подивився на батька.
— Щось трапилося? Ти виглядаєш дивно.
— Підійди, Джиммі, — Тед загасив сигарету. — Хочу з тобою побалакати.
— Та я зібрався помити руки перед вечерею.
— Іди сюди, сядь. Вечеря зачекає.
Джиммі підійшов і всівся на дивані.
— Що сталося? Якісь проблеми?
Тед уважно подивився на сина: маленьке округле личко, скуйовджене волосся спадає на очі, на щоці — брудна пляма. Хлопчику одинадцять. Може, вже час йому пояснити? Тед похмуро стиснув щелепи. Байдуже. Можна й зараз, доки емоції від сьогоднішнього інциденту ще не вляглися.
— Джиммі, на даху у Джонсона сидів марсіанин. Я бачив його по дорозі з автостанції.
Очі Джиммі округлилися.
— Жучару?
— Його скидали жердинами. Ціла хмара в нашій околиці. Вони що кілька років прибувають на Землю. І щоразу густими хмарами. — Руки Теда знову починали тремтіти, він закурив ще одну сигарету. — Раз у два-три роки. Не так часто, як раніше. Вони хмарами летять з Марса. Їх там сотні, тих хмар. Вони спадають по всьому світу, як листя з дерев. — Він знову здригнувся. — Немов звіяне вітром листя.
— Клас! — вихопилося у хлопця. Він скочив на ноги. — Він ще там?
— Ні, його вже мали скинути. Послухай, — Тед нахилився до хлопчика. — Послухай, я серйозно. Тримайся від них подалі. Як побачиш когось із них, швидко біжи додому. Чуєш мене? І близько не підходь, тримайся подалі. І не... — він завагався, — не звертай на них уваги, хай там що. Коли побачиш щось таке, розвертайся і тікай. Звернися до когось, зупини першого-ліпшого дорослого. Повідом йому — і прямісінько додому. Зрозумів?
Джиммі кивнув.
— Ти знаєш, як вони виглядають, вам у школі мали показувати картинки. Ти повинен мати...