— Ти, мабуть, виступаєш за стерилізацію, — лукаво поцікавився індіанець, примруживши очі.
— Я виступаю за те, щоб робити бодай щось. Нижчі касти плодяться, як кролі. Постійно народжують, значно частіше, ніж ми, барди. Я повсякчас бачу якусь вагітну жінку з єврів, а барди тепер взагалі заледве народжуються. Ці нижчі касти тільки й роблять, що злягаються.
— Це майже єдине, що їм залишається, — пробурмотів індіанець і сьорбнув ще трохи лаймового соку. — Тобі варто спробувати бути співчутливішим.
— Співчутливішим? У мене немає упереджень щодо них, допоки вони...
— Кажуть, — спокійно продовжив індіанець, — що сам Елрон Гу був євром.
Санґ-ву обурено засичав і почав було відповідати, але гнівні слова враз застрягли йому в горлі: брудною вулицею щось наближалося.
— Що це? — запитав Санґ-ву, скочив на ноги й підбіг до поручнів.
Повільно й урочисто наближалася якась процесія. Неначе за сигналом, чоловіки й жінки виходили зі своїх перехняблених халуп і схвильовано шикувалися вздовж вулиці, щоб подивитися. Процесія наближалася, і Санґ-ву заціпенів, у нього запаморочилося в голові. Чоловіків і жінок щомиті збиралося все більше, їх, мабуть, було вже сотні. Вони стояли впритул одне до одного, галасливою юрбою, що похитувалася вперед і назад, з жадібними обличчями. Натовпом прокотився істеричний стогін, наче порив вітру, що колихав їх, як листя на дереві. Вони були єдиним цілим, величезним примітивним організмом, загіпнотизованим і одурманеним колоною, що наближалася.
Учасники процесії були вбрані доволі дивно: білі сорочки із закоченими рукавами, темно-сірі штани неймовірно застарілого покрою і чорне взуття. Усі були одягнені однаковісінько. Вони йшли вражаючим подвійним строєм з білих сорочок і сірих штанів, крокуючи спокійно й урочисто, з піднятими головами, їхні ніздрі роздувалися, щелепи суворо стикалися.
Обличчя чоловіків і жінок були фанатичними, від їхнього безжального виразу Санґ-ву нажахано зіщулився. Вони все йшли і йшли, наче страхітливий подих минулого, похмурі скам’янілі фігури у прадавніх білих сорочках і сірих штанях. Їхні підбори відбивали по землі тупий, жорсткий ритм, що відлунювався від скособочених хат. Попрокидалися собаки, почали плакати діти. Навсібіч з квоктанням розліталися кури.
— Святий Елроне! — закричав Санґ-ву. — Що тут відбувається?
Учасники процесії несли дивні символічні знаряддя, ритуальні зображення, езотеричного значення яких Санґ-ву зовсім не розумів. Там були труби й жердини, блискучі мережива, що виглядали металевими. Металевими! Але вони не були заіржавілими, вони були блискучими й чистими. Він був вражений: вони виглядали новими.
Процесія пройшла просто під балконом. За нею їхав величезний гуркотливий віз. На ньому лежав, очевидно, символ плодючості — свердло завдовжки з дерево. Воно стирчало з куба, виготовленого з блискучої сталі, і з рухом воза то піднімалося, то падало.
За возом ішли ще люди, теж із суворими обличчями і скляними очима, навантажені трубами, трубками й оберемками іншого блискучого обладнання. Вони пройшли повз, і тоді вулиця сповнилася збуреною юрбою загіпнотизованих чоловіків і жінок, що йшли за процесією, цілковито одурманені. За ними тягнулися діти й гавкучі собаки.
Замикала процесію жінка з прапором на високій жердині, яку вона міцно притискала до грудей. Прапор на вершині жердини колихався. Санґ-ву розгледів, що там було зображено, й мало не знепритомнів. Вони були тут, під ним, проходили просто під його носом, відкрито і не ховаючись. На прапорі був величезний герб у формі літери «Т».
— Це ж... — почав було він, але товстий індіанець його урвав.
— Тінкеристи, — буркнув він і сьорбнув ще лаймового соку. Санґ-ву підхопив свій портфель і кинувся до сходів. Внизу двоє незграбних єврів уже кинулися навперейми. Індіанець швидко подав їм сигнал.
— Ловіть!
Вони рушили на нього, з жорстоким блиском у маленьких блакитних очах, холодних, як камінь. Під їхньою густо вкритою волоссям шкірою було видно, як напружуються м’язи.
Санґ-ву порпався у своєму плащі. Він дістав електропістолет, зняв запобіжник і прицілився в єврів. Але нічого не сталося, пістолет не працював. Санґ-ву різко ним струснув, але від цього з пістолета посипалася іржа й засохлі рештки ізоляції. Пістолет остаточно зносився. Санґ-ву жбурнув його геть, а тоді з безвиході стрибнув через перила.
Зі звуком гнилого дерева він упав на вулицю й покотився, вдарившись головою об ріг хати, а тоді звівся на тремтячі ноги.
Бард побіг. Позаду двоє єврів проштовхувалися крізь юрбу чоловіків і жінок, що повільно тягнулася поруч. Іноді він бачив їхні спітнілі білі обличчя. Санґ-ву звернув за ріг, промчав поміж вбогими хатами, перестрибнув через рівчак з нечистотами, продерся, зашпортуючись, через купи уламків, що осипалися під його ногами, і нарешті захекано всівся під деревом, досі стискаючи в руках свій портфель.
Єврів ніде не було видно. Він утік від них, і, принаймні ненадовго, був у безпеці.
Бард роззирнувся довкола. Де ж його корабель? Він прикрив очі від сонця рукою і зрештою зміг розгледіти вигнутий, трубчастий силует корабля. Той був далеко праворуч, заледве видимий у згасаючому присмерковому світлі. Санґ-ву непевно звівся на ноги й обережно попрямував у той бік.
Він опинився у жахливому місці. Цілий регіон підтримував Тінкеристів — навіть призначений Палацом розпорядник. Культ дотягся не лише до окремих каст, а й до найвищого рівня. І тепер йшлося не лише про єврів. Він не міг розраховувати ні на банту, ні на монголоїдів, ні на індіанців — не на цій території. Ворожою була вся сільська місцевість довкола нього.
Елроне, усе було гірше, ніж думала Рука! Не дивно, що вони хотіли отримати звіт. Цілий регіон опинився в руках фанатичного культу, жорстокої екстремістської групи єретиків, що навертали у найбільш диявольське вчення. Він здригнувся і продовжив рухатися, уникаючи контакту з фермерами на полях — і людьми, і роботами. Бард пришвидшив крок, гнаний тривогою і страхом.
Якщо культ зможе зібрати достатньо послідовників, якщо він ширитиметься, то знову зможе повернути Часи Божевілля.
Корабель уже захопили. Його ліниво охороняли троє чи четверо величезних білолицих і волохатих єврів, тримаючи в напівроззявлених ротах цигарки. Приголомшений Санґ-ву відступив схилом, його паралізовував відчай. Корабель втрачено, вони дісталися сюди першими. Що ж йому тепер робити?
Був майже вечір. Йому доведеться пройти п’ятдесят миль крізь темряву незнайомою ворожою місцевістю, щоб дійти до сусідньої заселеної території. Сонце вже почало сідати, повітря ставало прохолоднішим. На додачу він був весь у багні і якійсь смердючій рідині: у присмерку він послизнувся і впав у рівчак з нечистотами.
Санґ-ву розгублено думав, що робити далі. Які в нього були варіанти? Він був безпорадним. Електропістолет зламався, він залишився сам і без жодного зв’язку з Рукою. Зусібіч товчуться тінкеристи, які, мабуть, вительбушать його і розбризкають кров на полях — чи навіть зроблять щось гірше.
Він наштовхнувся на ферму. У сутінках хтось працював, невиразний силует молодої жінки. Санґ-ву напружено стежив, як вона проходить повз. Жінка стояла до нього спиною, зігнувшись між рядами кукурудзи. Що вона робила? Вона... Святий Елроне!
Він сліпо зашкутильгав до неї через поле, забувши про обережність.
— Жінко, стій! Заради Елрона, негайно зупинися!
Дівчина випросталася.
— Ти хто?
Захеканий Санґ-ву зупинився перед нею, тримаючи в руках пошарпаний портфель і відсапуючись.
— Це ж наші брати! Як у тебе піднімається рука їх знищувати? Це можуть бути наші близькі родичі, які нещодавно померли. — Він потягнувся й вибив горщика з її руки. Той впав на землю, й зібрані жуки розбіглися навсібіч.
Щоки дівчини почервоніли від гніву.
— Я годину їх збирала!
— Ти вбивала їх! Розчавлювала! — від жаху він заледве міг говорити. — Я бачив!
— Звичайно, — дівчина повела своїми чорними бровами. — Вони знищували кукурудзу.
— Це наші брати! — ошелешено повторив Санґ-ву. — Звичайно, вони точать кукурудзу. За гріхи, які вчинили, космічні сили... — він із жахом запнувся. — То ти не знаєш? Ніхто ніколи тобі не розповідав?