Коли вичерпався цей словесний потік, Тінкер довго мовчав, глибоко задумавшись.
— Чума... — сказав він нарешті. — А які саме в неї симптоми?
Санґ-ву описав їх, його оливкове обличчя стало хворобливо-зеленим. Коли він закінчив, троє чоловіків перезирнулися. Бен Тінкер звівся на ноги.
— Іди за мною, — коротко скомандував він, беручи барда під руку. — Я маю дещо тобі показати. Це залишилося від старих часів. Рано чи пізно ми просунемося достатньо, щоб розробити своє, але зараз у нас є лише трохи зі старих запасів. Нам доводиться тримати їх опечатаними і під охороною.
— Це для доброї справи, — сказав один із його синів. — Воно того варте. Він перехопив погляд брата й усміхнувся.
Бард Чаі дочитав детальний звіт Санґ-ву. Він підозріло відклав його і подивився на молодшого барда.
— Ти певен? Справді немає потреби в подальшому розслідуванні?
— Культ вивітриться сам собою, — байдуже відповів Санґ-ву. — У них немає справжньої підтримки, це лише випускання пари, якому бракує внутрішньої значущості.
Чаі це не переконало. Він знову перечитав окремі частини звіту.
— Може, ти й правий, але ми чули так багато...
— Пліток, — сказав глухо Санґ-ву. — Це все брехня і чутки. Я вже можу йти? — він рушив до дверей.
— Поспішаєш у відпустку? — Чаі розуміюче усміхнуся. — Я знаю, як ти почуваєшся. Звіт, мабуть, виснажив тебе, уся ця сільська місцевість, гнилі болота. Ми маємо підготувати кращу програму сільської освіти. Я переконаний, що там цілі регіони в розлаштованому стані. Ми маємо донести чистоту до цих людей, це наша історична роль, функція нашої касти.
— Амінь, — буркнув, кланяючись, Санґ-ву й пішов геть з кабінету коридором униз.
Дорогою він вдячно перебирав свою вервицю. Він тихо молився, торкаючись пальцями поверхні маленьких червоних піґулок. Це були блискучі кульки, нові і яскраві, подаровані йому Тінкеристами взамін тьмяних старих. Ця вервиця йому ще прислужиться. Він міцно стискав її в кулаці. З нею нічого не має трапитися протягом наступних восьми місяців, тож йому треба буде носити її обережно, доки він вештатиметься зруйнованими містами Іспанії — і зрештою зляже з чумою.
Він був першим бардом, що почав носити вервицю з капсул пеніциліну.
Останній з володарів
Свідомість поверталася до нього. Він отямлювався неохоче, відчуваючи тягар століть, нестерпну втому. Повернення було болісним. Він би кричав, якби мав чим кричати. А втім — йому вже ставало радісно.
Він так виборсувався з темряви вже вісім тисяч разів, і щоразу ставало все важче. Одного дня йому це не вдасться, одного дня він залишиться у цьому чорному проваллі. Але не сьогодні. Він досі був живим, тупий біль і пасивність уже поступалися місцем радісному тріумфу.
— Доброго ранку, — привітав його сповнений оптимізму голос. — Хіба сьогодні не чудовий день? Я відсуну штори, щоб ви могли побачити.
Він міг бачити і чути, але не міг рухатися. Він лежав тихо, дозволивши чуттям відкритися кімнаті. Килими і шпалери, столи і лампи, картини і відеоекран. Яскраво-золотисте сонячне проміння, що пробивалося крізь вікно. Блакитне небо і далекі схили, поля, будівлі і дороги. Фабрики, робітники і машини.
Пітер Ґрін заклопотано прибирав кімнату, на його юному обличчі грала усмішка.
— Сьогодні чимало роботи, багато відвідувачів і документів на підпис. Рішень, які треба ухвалити. Субота, тож прибудуть люди з віддалених секторів. Сподіваюсь, команда обслуговування добре впоралася... Звісно ж, вона чудово впоралася, — нараз виправився Ґрін. — Дорогою сюди я говорив з Фаулером. Усе відмінно полагодили.
Приємний тенор молодика змішувався з яскравим сонячним промінням. Він чув звуки і бачив краєвиди, але більше нічого не відчував. Він спробував поворушити рукою, але вона не працювала.
— Не хвилюйтеся, — сказав Ґрін, відчувши його переляк. — Вона скоро увімкнеться, як і все інше. Ви будете в порядку, мусите бути. Як же ми без вас?
Він розслабився. Бачить Бог, це не вперше траплялося. Але в ньому поволі почала закипати злість. Чому вони не могли нормально налаштувати роботу? Зробити все одразу, а не частинами. Він повинен змінити їхній розклад, краще їх організувати.
За яскравим вікном з чмиханням зупинилася приземкувате металеве авто. З неї вискочили люди в одностроях, похапали важкі оберемки обладнання і поквапилися до головного входу в будівлю.
— А ось і вони! — з полегшенням вигукнув Ґрін. — Трохи спізнилися, так?
— Знову застрягли в заторі, — пирхнув Фаулер, що саме зайшов. — Щось не так із сигнальною системою. Зовнішній потік змішується з внутрішньоміським, і все зупиняється. Може, вам варто якось змінити правила?
Усі заметушилися довкола нього. Згори нависли постаті Фаулера й Макліна — наче раптом зійшли два гігантські місяці. Заклопотані обличчя, що стривожено дивилися на нього. Його перевернули на бік. Приглушені голоси. Наполегливе перешіптування і клацання інструментів.
— Сюди, — бурмотів Фаулер. — А тепер сюди. Ні, там пізніше. Обережно. Тепер пройдіться тут.
Далі робота тривала у напруженій тиші, але він відчував їхню присутність. Невиразні обриси час від часу заступали йому світло. Його перевертали то так, то сяк, перекидали, як мішок грубого борошна.
— Гаразд, — сказав Фаулер. — Тепер накривайте.
Запала тривала мовчанка. Він отупіло дивився на стіну, на трохи вицвілі блакитно-рожеві шпалери. На стару картину із зображенням жінки у криноліні: маленька парасолька над витонченими плечима, біла блузка з рюшами, мініатюрні носики черевиків. Дивовижно охайне цуценя поруч.
Аж ось його знову перевернули на спину. П’ятеро постатей бурмотіли й клопоталися, схилившись над ним. Їхні пальці літали, м’язи під сорочками напружувалися. Нарешті вони випросталися й відступили. Фаулер витер з обличчя піт. Усі здавалися знервованими, в очах була втома.
— Уперед, — прохрипів Фаулер. — Запускай.
Вдарив струм, і він охнув. Його тіло вигнулося, а тоді повільно опустилося назад.
Його тіло. Він знову міг відчувати. Він спробував поворушити руками. Торкнувся обличчя, плечей, стіни. Стіна була справжньою і твердою. Враз світ знову став тривимірним.
На обличчі Фаулера з’явилося полегшення.
— Дякувати Богу, — сказав він втомлено. — Як ви почуваєтеся?
— Нормально, — відповів він за мить.
Ґрін знову заходився витирати пил у дальньому кутку. Фаулер відіслав решту команди геть і всівся на краю ліжка, закуривши люльку.
— Тепер послухайте мене, — сказав він. — У мене погані новини. Розкажу їх так, як ви любите — рубатиму з плеча.
— Які новини? — запитав він і оглянув свої пальці. Він уже й так усе знав.
У Фаулера під очима залягли темні кола, він давно не голився. Його обличчя з квадратним підборіддям виглядало змарнілим і хворобливим.
— Ми не спали всю ніч, працювали над вашою руховою системою. Ми змогли її так-сяк запустити, але вона довго не протримається, не більше кількох місяців. Усе розвалюється. Базові модулі неможливо замінити, тож щойно вони зносяться — їх більше не буде. Ми можемо приварити реле і дроти, але не можемо полагодити п’ять синапсових кілець. Лише кілька людей вміли їх виготовляти, і вони вже два століття як мертві. Тож якщо згорять кільця...
— На синапсових кільцях є якісь ознаки зношування? — перебив він.
— Наразі ні. Лише рухові зони, зокрема руки. Те, що відбувається з вашими ногами, згодом трапиться з вашими руками і, зрештою, всією вашою руховою системою. До кінця року вас паралізує. Ви зможете бачити, чути, думати і транслювати радіосигнал, але це все. Даруйте, Борзе, але ми робимо все, що можемо.
— Гаразд, — відповів Борз. — Я не дорікаю вам, дякую, що сказали прямо. Я... Я здогадувався.
— Готові спускатися? Сьогодні чимало людей потребують вашої допомоги. Без вас вони безпорадні.
— Ходімо. — Він із зусиллям зосередився і переключився на денні справи. — Я хочу пришвидшити програму дослідження важких металів. Вона, як завжди, відстає. Також, можливо, я перекину частину людей із суміжних робіт на генератори. Незабаром впаде рівень води, тож хочу почати подачу електрики, доки вона ще є. Щойно я перестаю щось контролювати, воно починає валитися.