Фаулер жестом підкликав Гріна, і той вмить прибіг. Обидва схилилися над Борзом, крекчучи підняли його, пронесли крізь двері у коридор і далі надвір.
Вони вклали робота на квадратне металеве авто — нову невеличку ремонтну вантажівку. Її полірована поверхня різко контрастувала з його роз’їденим і заіржавілим корпусом — пощербленим, плямистим і зношеним. Незграбний, вкритий нальотом старовинний робот зі сталі і пластику тихо й натужно гудів. Чоловіки застрибнули на переднє сидіння, і авто рвучко виїхало на головну трасу.
Едвард Толбі спітнів, підтягнув вище ранець, згорбився, затягнув свій збройний ремінь і раптом вилаявся.
— Тату, припини, — дорікнула йому Сильвія.
Толбі сердито сплюнув у траву, що росла на узбіччі, і обійняв свою струнку доньку.
— Вибач, Силь. Не заважай, це все бісова спека.
На запилюжену дорогу світило ранкове мерехтливе сонце.
Вони втрьох повільно тяглися узбіччям, довкола здіймалися й розліталися хмари куряви. Усі були смертельно втомленими.
Важке обличчя Толбі було червоним і похмурим, між зубами в нього стирчала незапалена цигарка. Кремезне могутнє тіло вперто хилилося вперед. Його донька була в полотняній сорочці, що вогко обліпила її руки і груди, на спині півколами темнів піт. М’язи її стегон втомлено пружинили під джинсами.
Роберт Пен ішов трохи позаду Толбі, тримаючи руки в кишенях і дивлячись під ноги. У нього в голові було порожньо, він був сонний від двох доз гексобарбу, які проковтнув в останньому таборі Ліги. На додачу його ще й присипляло тепло. Обабіч дороги тягнулися порослі травою та бур’яном поля і пасовища, подекуди траплялися дерева. Розвалений будинок ферми. Старезні заіржавілі руїни двохсотлітнього бомбосховища. Одного разу їм навіть трапилася брудна вівця.
— Вівці, — сказав Пен, — їдять траву аж під корінь. Вона після цього більше не росте.
— Диви, він тепер ще й фермер, — сказав Толбі до доньки.
— Тату, — обурилася Сильвія, — годі вже глузувати.
— Це все спека, ця бісова спека. — Толбі знову гучно й безпорадно вилаявся. — Нам стільки не платять. За десять ріжків я можу хіба повернутися назад і сказати, що ми ні хріна тут не знайшли.
— Може, так воно й буде, — м’яко відповів Пен.
— Чудово, тоді ти повертайся, — буркнув Толбі. — Повертайся і так їм і скажи. Вони пришпилять тобі медаль і, може, навіть підвищать.
Пен розсміявся.
— Замовкніть обидва. Здається, попереду якесь містечко. Масивне тіло Толбі нетерпляче виструнчилося.
— Де? — він прикрив очі. — Боже, Пен має рацію. Село, і це не міраж. Ви ж теж його бачите, правда? — до нього повернувся хороший настрій, і він потер свої великі руки. — Як тобі, Пене? Вип’ємо по пиву, зіграємо в кості з місцевими селянами і, може, навіть зупинимося там на ніч. — У передчутті він облизав товсті губи. — Можливо, там навіть будуть якісь сільські дівчата з тих, що вештаються біля винних магазинів...
— Знаю, про яких дівчат ти говориш, — урвав його Пен. — Тих, що знудилися нічого не робити і хочуть побачити великі торгові центри. Чекають на якогось бевзя, що купуватиме їм меха-штучки і водитиме на гульки.
Збоку від дороги за ними з цікавістю спостерігав фермер. Він зупинив свого коня і стояв, спершись на грубий плуг і зсунувши капелюха на потилицю.
— Що це за містечко? — запитав Толбі.
Фермер спочатку мовчав. Він був старим, худим і зморщеним.
— Це містечко? — перепитав він.
— Так, те, що попереду.
— О, воно чудове, — фермер уважно їх роздивлявся. — Ви вже колись тут проїжджали?
— Ні, сер, — відповів Толбі. — Ніколи.
— Відстали від команди?
— Ні, ми пішки.
— Здалеку йдете?
— Здолали, може, миль сто п’ятдесят.
Фермер пильно подивився на важкі ранці на їхніх спинах, шиповане похідне взуття, запилюжений одяг і стомлені мокрі від поту обличчя. Джинси й полотняні сорочки. Оббиті залізом посохи.
— Це довгий шлях, — сказав він. — А далеко йдете?
— Йтимемо, доки не набридне, — відповів Толбі. — Тут є місце, де ми можемо зупинитися? Готель? Заїжджий двір?
— Це містечко, — відповів фермер, — зветься Фейрфекс. Там є дерев’яний млин, один з найкращих у світі. Кілька гончарних майстерень. Місце, де можуть пошити одяг машинами. Звичайний меха-одяг. Крамниця зброї, де відливають найкращі кулі по цей бік Скель. І пекарня. Там також живуть старий лікар і юрист, є кілька людей з книжками, які вчать дітей. Вони прийшли з підручниками й переобладнали під школу приміщення старої стайні.
— То це велике місто? — запитав Пен.
— Людей багато. Постійно народжується все більше, але і старі помирають. І діти помирають. Минулоріч у нас була лихоманка, померло під сотню дітей. Лікар сказав, що моровиця прийшла з водяної діри, тож ми її закрили, але діти все одно помирали. Тоді лікар сказав, що це молоко, і ми позбулися половини корів. Мою не чіпали, бо я сторожив її з рушницею і підстрелив одного з тих, хто прийшли по неї. Діти припинили помирати, коли настала осінь. Думаю, це була спека.
— Тут справді дуже спекотно, — погодився Толбі.
— Так, тут буває спекотно. Дуже мало води. — На старечому обличчі з’явився лукавий вираз. — Ви, шановні, може, хочете пити? Юна леді здається дуже втомленою. Там у багнюці під будинком є кілька пляшок води, смачної й прохолодної. — Він завагався. — Одна склянка за ріжок.
Толбі розсміявся.
— Ні, дякую.
— Дві склянки за ріжок, — не здавався фермер.
— Нас це не цікавить, — відповів Пен, постукавши по своїй флязі. Усі троє рушили далі. — Бувайте.
Обличчя фермера спохмурніло.
— Кляті зайди, — пробурмотів він і, сердитий, повернувся до свого плуга.
Містечко тихо смажилося. Дзижчали мухи, сідаючи на крупи припнутих до стовпів очманілих коней. Подекуди були запарковані машини. Люди байдуже ходили тротуарами. На ґанках дрімали літні худорляві чоловіки. У затінку спали собаки і кури. Будинки були маленькими, дерев’яними, збитими з пощерблених і полущених дошок, убогими, похиленими і старими. Від часу і спеки вони потріскалися й зсохлися. На потрісканих будинках, людях з отупілими обличчями і тваринах товстим шаром осів пил.
Двоє сухорлявих чоловіків вийшли з відчинених дверей і рушили до них.
— Ви хто такі? Чого вам треба?
Вони зупинилися і дістали свої посвідчення. Чоловіки оглянули запаяні пластикові картки. Фотографії, відбитки пальців, загальна інформація. Зрештою вони повернули все назад.
— ЛА, — сказав один із них. — Ви справді з Ліги Анархістів?
— Так, — відповів Толбі.
— Навіть дівчина? — чоловіки дивилися на Сильвію з хтивою жадобою. — Давайте так. Ви залишаєте нам ненадовго дівчину, а ми не братимемо з вас подушного податку.
— Не жартуйте зі мною, — буркнув Толбі. — Відколи це Ліга платить подушне чи взагалі якісь податки? — він нетерпляче проштовхався повз них. — Де тут винний магазин? Я помираю від спраги!
Двоповерхова біла будівля розташовувалася ліворуч. На ґанку ліниво сиділи чоловіки і байдуже за ними спостерігали. Пен попрямував туди, і Толбі з донькою пішли слідом. Над входом висіла вицвіла обшарпана вивіска «Пиво і вино на розлив».
— Нам сюди, — сказав Пен. Він провів Сильвію погнутими сходами повз чоловіків досередини. Толбі зайшов за ними і з полегшенням стягнув із себе ранець.
Місце було прохолодним і темним. Біля бару сиділи кілька чоловіків і жінок, інші були за столиками. В дальшому кінці молодь грала у кості. Механічний гармонізатор у кутку хрипів, граючи якусь мелодію. Це був напівзруйнований автомат, що працював уже не в повному функціоналі. За баром примітивний генератор ландшафтів творив невиразні фантасмагорії: морські пейзажі, гірські піки, засніжені долини, великі стяги схилів, оголену жінку, що спочатку застигала, а потім розчинялася, перетворюючись на одну велику цицьку. Тьмяний невиразний калейдоскоп, на який ніхто не звертав уваги. Варна стійка була старезним листом пощербленого і вкритого плямами прозорого пластику, що пожовк від часу. Анграв-покриття з одного краю вигоріло, тож його підперли цеглинами. Міксер для коктейлів давно вийшов з ладу, тут подавали лише вино і пиво. Ніхто не знав, як змішати навіть найпростіший напій.