Толбі підійшов до прилавку.
— Пива, — замовив він. — Три пива. — Доки Пен і Сильвія всідалися за стіл і стягували свої рюкзаки, бармен налив три кухлі густого темного пива. Толбі показав своє посвідчення й переніс кружки до столу.
Молодь позаду припинила грати. Вони дивилися на трійцю, доки ті сьорбали пиво й розшнуровували своє похідне взуття.
Зрештою один юнак повільно наблизився до новоприбулих.
— Скажіть, — сказав він, — а ви ж з Ліги?
— Так і є, — сонно пробурмотів Толбі.
Тепер на них витріщалися вже всі присутні. Юнак всівся навпроти трійці, його супутники схвильовано зібралися довкола, обступивши стіл. Молодь містечка, знуджена, невгамовна і невдоволена. Їхні очі роздивлялися оббиті залізом посохи, пістолети і черевики з металевими вставками. Вони шепотілися. Їм було десь по вісімнадцять, усі були засмаглими й сухорлявими.
— А як ви туди вступили? — насмілився запитати один із них.
— До Ліги? — Толбі відкинувся на стільці, видобув сірника і запалив цигарку. Він розстібнув свій ремінь, гучно відригнув і задоволено затягнувся. — Пройшли іспит.
— І що ж треба знати?
Толбі знизав плечима.
— Майже все, — він знову відригнув і замислено почухав груди між двома ґудзиками. Толбі відчував, що зусібіч оточений людьми. Ось невисокий старигань з бородою й в окулярах з роговою оправою. За іншим столиком — величезний лось у червоній сорочці і штанях в блакитну смужку, з чималим пузом.
Молодь. Фермери. Негр у штанях і брудній білій сорочці, з книжкою під пахвою. Білявка з важкою щелепою, забраним під сітку волоссям, червоними нігтями, на високих підборах і в жовтій сукні. Вона сиділа поруч із сивим ділком у темно-коричневому костюмі. Високий молодик, що тримав за руку молоду чорнявку з великими очима у м’якій білій блузці й спідниці. Вона відставила вбік свої мініатюрні черевички і дриґала під столом голими засмаглими ногами. Її струнке тіло з цікавістю перехилилося вперед.
— Треба знати, — сказав Толбі, — як з’явилася Ліга. Знати, як того дня ми скинули уряди, скинули і знищили їх. Як спалили всі будівлі й усі записи, мільярди мікрофільмів і паперів, як тижнями горіли велетенські вогнища. І про юрмища тих дрібних білих істот, які повибігали надвір, коли ми зносили будівлі.
— Ви повбивали їх? — запитав здоровенний лось, жадібно скрививши губи.
— Ні, ми їх відпустили. Вони не становили загрози, вони тікали й ховалися. — Толбі розсміявся. — Маленькі смішні метушливі істоти, комахи. Тоді ми зайшли, зібрали всі записи й записувальне обладнання. Бог свідок, ми спалили все.
— І роботів, — додав молодик.
— Так, ми потрощили всіх урядових роботів, їх було небагато. Вони використовувалися лише на найвищих рівнях, коли треба було інтегрувати велику кількість фактів.
Молодик вирячив очі.
— То ти бачив їх? Ти був там, коли трощили роботів?
Пен розсміявся.
— Толбі має на увазі Лігу. Це було двісті років тому. Молодик ніяково усміхнувся.
— А й справді. Розкажіть нам ще про ті марші.
Толбі доцмулив своє пиво й відставив кухоль убік.
— У мене закінчилося пиво.
Кухоль швидко наповнили знову. Він вдячно крекнув і продовжив глибоким хрипким голосом, приглушеним втомою.
— Марші. Кажуть, це справді було видовищно. Люди збиралися з усіх усюд, кидали свої заняття...
— Це почалося у Східній Німеччині, — сказала білявка з важкою щелепою. — Повстання.
— А тоді перекинулося на Польщу, — несміливо додав негр. — Мій дід розповідав мені, що тоді всі сиділи й дивилися телевізор, так йому розказував його дід. Далі повстання почалися в Чехословаччині, Австрії, Румунії і Болгарії, а тоді у Франції та Італії.
— Франція була першою! — енергійно вигукнув невисокий бородатий старигань в окулярах. — У них цілий місяць не було уряду, і люди побачили, що можуть жити без нього!
— Усе почалося з маршів у Східній Німеччині й Польщі, — виправила чорнявка. — Тоді вони вперше почали зносити урядові будинки. То були натовпи неорганізованих робітників.
— Останніми впали Росія й Америка, — сказав Толбі. — Коли марш дійшов до Вашингтона, нас там було вже майже двадцять мільйонів. Ми були великими у ті дні! Коли ми нарешті почали діяти, вони не могли нас зупинити.
— Але багатьох тоді застрелили, — заперечила білявка із суворим обличчям.
— Звичайно. Але люди все підходили, кричали солдатам «гей, Біле, не стріляй», «гей, Джеку, це ж я, Джо», «не стріляйте — ми ваші друзі!», «не вбивайте нас, приєднуйтеся!» Бог свідок, зрештою вони так і зробили. Вони не могли далі стріляти у своїх же людей. Зрештою, вони покидали зброю і забралися з дороги.
— І тоді ви знайшли арсенал, — схвильовано продовжила чорнявка.
— Так. Ми знайшли арсенал, і не один, а цілих шість: три в Америці, один у Британії і два в Росії. Ми згаяли два роки, доки знайшли останній і пересвідчилися, що він справді останній.
— А далі? — запитав юнак. Його очі округлилися від почутого.
— Тоді ми їх усі демонтували, — Толбі звівся на ноги, кремезно вивищуючись над усіма й міцно тримаючи свій кухоль.
Його важке обличчя почервоніло. — Геть усі кляті атомні бомби по всьому світу.
Запала нервова тиша.
— Що ж, — пробурмотів юнак. — Ви справді розібралися з людьми війни.
— Не лишилося нікого, вони зникли навіки, — сказав лось.
Толбі взявся за свій залізний посох.
— Можливо. А може й ні. Що як кілька з них залишилося?
— Ти на що натякаєш? — обурився лось.
Толбі підвів на нього свої суворі сірі очі.
— Годі з нами гратися. Ви чудово знаєте, на що я натякаю. Ходять чутки, що десь у цьому районі переховуються люди війни.
Лось спочатку вражено затнувся, а тоді розгнівано вибухнув:
— Це брехня! — закричав він.
— Справді?
Маленький бородатий чоловік в окулярах теж підскочив:
— Тут ніхто не має жодного стосунку до уряду! Ми всі добропорядні люди!
— Ти був би обережнішим, — тихо сказав до Толбі один з юнаків. — Тутешні не люблять, коли їх у чомусь звинувачують.
Толбі хитаючись звівся на ноги, стиснувши в руках залізний посох. Пен став поруч, обоє завмерли.
— Якщо хтось із вас щось знає, — сказав Толбі, — вам краще розповісти. Просто зараз.
— Ніхто нічого не знає, — відповіла білявка із суворим обличчям. — Ви говорите з чесними людьми.
— Так і є, — кинув негр. — Ніхто тут не робить нічого поганого.
— Ви врятували наші життя, — сказала чорнявка. — Якби ви тоді не скинули уряди, ми всі загинули б у війні. Навіщо нам щось приховувати?
— Це правда, — пробурчав лось. — Ми б не вижили, якби не Ліга. Гадаєте, ми справді хочемо вам зашкодити?
— Ходімо звідси, — попросила Сильвія батька. Вона звелася на ноги й кинула Пенові його рюкзак.
Толбі продовжував войовничо бурчати. Зрештою він теж підняв свій рюкзак і закинув його на плече. У кімнаті запала мертва тиша. Усі стояли, заклякнувши, аж доки трійця не зібрала речі й не рушила до дверей.
Маленька чорнявка їх зупинила.
— Наступне місто за тридцять миль звідси, — сказала вона.
— Дорога заблокована, — пояснив її високий товариш. — Її ще роки тому перекрили зсуви. Чому б вам не лишитися сьогодні у нас? Тут повно вільного місця. Можете відпочити, а завтра вранці вирушити в дорогу.
— Ми не хочемо завдавати вам клопоту, — пробурмотіла Сильвія.
Толбі й Пен перезирнулися між собою, а потім глянули на дівчину.
— Якщо у вас справді є вільне місце...
— Слухайте, — до них підійшов лось. — У мене є десять жовтих талонів, і я хочу пожертвувати їх Лізі. Минулого року я продав ферму, тож мені більше не треба талонів, тепер живу з братом і його родиною. — Він простягнув талони Толбі. — Тримай.