Толбі відмовився.
— Залиш собі.
— Туди, — сказав високий молодик, доки вони тупотіли сходами у сліпучу стіну спеки й пилу. — У нас є машина, он вона. Стара бензинова машина, але мій батько переробив її, щоб вона працювала на нафті.
— Дарма ти не взяв талонів, — сказав Пен до Толбі, коли вони всілися у старезне пошарпане авто. Довкола дзижчали мухи. Тут майже не було чим дихати, салон розжарився, як горнило. Сильвія обмахувала себе скрученою газетою. Чорнявка розстібнула блузку.
— Навіщо нам гроші? — добродушно розсміявся Толбі. — Я за все життя жодного разу ні за що не платив, як і ти.
Машина чхнула й повільно рушила вперед, до дороги. Вони почали розганятися. Двигун торохкотів і ревів, але вже невдовзі вони мчали доволі швидко.
— Ви ж бачили їх, — сказала Сильвія, перекрикуючи гуркіт. — Вони б віддали нам усе, ми врятували їхні життя. — Вона показала рукою на поля, фермерів та їхніх працівників, посохлі врожаї, занепалі старі будинки. — Якби не Ліга, вони усі були б мертві. — Дівчина роздратовано вбила муху. — Вони на нас покладаються.
Чорнявка розвернулася до них, доки машина мчала роздовбаною дорогою. По її засмаглій шкірі стікав піт, напівприкриті груди колихалися в такт ходу машини.
— Я Лора Дейвіс. У нас із Пітом є стара ферма, подарована нам на весілля його батьком.
— Ви можете зайняти весь перший поверх, — додав Піт.
— У нас немає електрики, зате є великий камін. Вночі температура падає. Вдень спекотно, але коли сонце сідає, то справді дуже холодно.
— Ми дамо собі раду, — відповів Пен. Його трохи нудило від вібрації і спеки.
— Так, — погодилася дівчина. Її чорні очі зблиснули, темно-червоні губи скривилися. Вона напружено перехилилася до Пена, її обличчя дивно світилося. — Так, ми добре про вас подбаємо.
У цю мить машина злетіла з дороги.
Сильвія заверещала, Толбі кинувся вниз, ховаючи голову між колін і скрутившись клубком. Довкола Пена раптом вибухнула зелена завіса, а тоді — нудотна порожнеча, доки машина летіла вниз. Вони приземлилися з гучним оглушливим тріском, Пена підхопило шаленою хвилею інерції, що розкидала його останки навсібіч.
— Поставте мене ненадовго біля цих поручнів, — наказав Борз. — Перед тим, як я зайду досередини.
Команда обслуговування опустила його на бетонну поверхню й припасувала магнітні затискачі. Широкими сходами до масивної будівлі штаб-квартири Борза заходили й виходили чоловіки і жінки.
Йому подобалося сидіти біля цих сходів, подобалося зупинятися тут і оглядати свій світ, цивілізацію, яку він дбайливо сконструював. Кожен елемент додавався ретельно, старанно, з безмежною турботою. Це тривало роками.
Цивілізація, збудована Борзом, не була великою. Оточена з усіх боків горами, долина була як дно казана, обрамленого темно-фіолетовими схилами. Далі за схилами починався звичайний світ. Випалені поля, розбомблені зубожілі містечка, розбиті дороги. Залишки будинків і розвалені ферми, каркаси автомобілів і техніки. Запилюжені люди, що апатично вештаються довкола у саморобному одязі, в якомусь рам’ї й лахмітті.
Він бачив, що коїться там, назовні, знав, як усе виглядає. Тут, під захистом гір, уже не було змарнілих облич, хвороб, зів’ялого врожаю, примітивних плугів та архаїчних інструментів. Тут, між схилів, Борз вибудував точну й детальну копію суспільства, якого не було вже два століття. Світ, яким він був у давні часи. Часи урядів, часи, яким поклала край Ліга Анархістів.
У його п’яти синапс-кільцях залишилися плани, знання, інформація, креслення цілого світу. Два століття він ретельно відтворював той світ, побудував це мініатюрне суспільство, що зараз виблискувало і гуділо довкола. Дороги, будівлі, адміністративні споруди, промисловість — усе, що було в тепер уже мертвому світі, частина минулого, збудована власними руками, його власними металевими пальцями і мозком.
— Фаулере, — покликав Борз.
Підійшов Фаулер. Він виглядав виснаженим, його очі були червоними, повіки — набряклими.
— Слухаю. Ви хочете зайти досередини?
Вгорі проревів ранковий патруль, вервечка чорних цяток на тлі ясного сонячного неба. Борз задоволено за ними спостерігав.
— Дивовижне видовище.
— Точнісінько за розкладом, — погодився Фаулер, звірившись із годинником. Праворуч від них між зеленими полями по трасі зміїлася колона важких танків, їхні дула виблискували. За колоною марширували піхотинці з антибактеріальними масками на обличчях.
— Мені здається, — сказав Борз, — що далі довіряти Ґріну буде нерозсудливо.
— Чому ви так вважаєте?
— Щодесять днів мене вимикають, щоб твоя команда все полагодила. — Борз тривожно крутнувся. — Протягом дванадцяти годин я цілком безпорадний, і мною опікується Ґрін. Стежить, щоб зі мною нічого не сталося. Але...
— Але що?
— Але мені здається, що безпечніше було б поставити військовий загін охорони. Для однієї людини на самоті це завелика спокуса.
Фаулер насупився.
— Я проти. А як тоді щодо мене? Я відповідаю за вашу перевірку і легко можу, наприклад, поміняти кілька дротів, пропустити потужний заряд по ваших синапс-кільцях чи зіпсувати їх.
Борз злякано крутнувся, а тоді затих.
— А й справді, ти маєш рацію, — погодився він, а тоді продовжив далі. — Але що ти від цього виграєш? Ти знаєш, що я єдиний, завдяки кому це все тримається купи. Я єдиний, хто знає, як не дати організованому суспільству перетворитися на безладний хаос! Без мене все завалиться, і вам лишиться тільки пил, руїни і бур’яни. Зовнішній світ одразу примчить вас захопити.
— Звичайно. То чому ви тоді хвилюєтеся через Ґріна?
Поруч прогуркотіли вантажівки з робітниками у блакитно-зелених одностроях. Вони сиділи з підкоченими рукавами й інструментами в руках. Команда шахтарів, що рухалася до гір.
— Занесіть мене всередину, — раптом сказав Борз.
Фаулер покликав Макліна. Вони взяли Борза й занесли його крізь натовп людей у будівлю, вниз коридором до його кабінету. Чиновники і техперсонал шанобливо поступалися дорогою, коли повз них проносили великий пощерблений і поіржавілий корпус.
— Гаразд, — нетерпляче сказав Борз. — Це поки все, можете йти.
Фаулер і Маклін залишили багатий кабінет з розкішними килимами, меблями, портьєрами і рядами книжкових полиць.
Борз вже схилився над столом, сортуючи купи звітів і паперів.
Дорогою назад Фаулер похитав головою.
— Він довго не протягне.
— Рухова система? А ми не можемо зміцнити...
— Я не про це. Він не витримує психологічного навантаження.
— Ніхто з нас не може такого витримати, — пробурмотів Маклін.
— Йому заважко всім керувати. Знати, що все залежить від нього, знати, що тільки-но він відвернеться чи здасться, усе почне валитися. Намагатися закритися від реального світу, утримувати його ідеальний всесвіт на плаву — це таки пекельна робота.
— Але ж йому це досі вдавалося, — сказав Маклін.
Фаулер зажурився.
— Зрештою нам доведеться якось вирішувати цю проблему. — Він похмуро провів пальцями по стрижню великої викрутки. — Він зношується, хтось повинен буде діяти. Борз щодалі слабнутиме... — він засунув викрутку назад у пасок, прилаштувавши поруч з плоскогубцями, молотком і паяльником. — Вистачить одного короткого замикання.
— Тобто?
Фаулер розсміявся.
— Зараз ним опікуюсь я. Один замкнений дріт — і «пуф». Але що далі? Це складне питання.
— Може, — тихо сказав Маклін, — ми з тобою могли б зупинити цей лабораторний експеримент. Ми з тобою, разом з іншими, і жити, як люди.
— Лабораторний експеримент, — повторив Фаулер. — Як щури в лабіринті, що виконують трюки за сценарієм, який для них придумали.
Маклін зустрів Фаулерів погляд.
— І придумав їх представник іншого, цілком відмінного від нашого, виду.
Толбі спробував поворушитися. Було тихо, поруч щось ледь чутно капало. Затиснений між залізною поперечиною і каркасом, він висів головою вниз. Машина лежала на боці, влетівши між двох велетенських дерев у балці поруч з дорогою. Довкола валялися погнуті запчастини і потрощений метал. І тіла.