Він щосили штовхнув поперечину. Вона подалася, і Толбі зміг спуститися і сісти. Гілка дерева розтрощила лобове скло і простромила чорняву, що досі сиділа розвернута головою до заднього сидіння. Гілка перебила їй хребет, пройшовши крізь грудину й пришпиливши тіло до сидіння. Дівчина досі трималася за неї обома руками, голова була похилена, рот застиг напіввідкритим. Чоловік поруч теж був мертвий, йому відірвало обидві кисті. Засипаний уламками скла, він лежав головою на залишках приладової панелі в кривавих відблисках власних внутрішніх органів.
Пен теж загинув. Його шия зламалася, як трухлявий держак від швабри. Толбі відсунув тіло й оглянув доньку. Сильвія не ворушилася. Він приклав вухо до грудей і прислухався. Вона була жива, серце слабко, але билося, груди здіймалися й опадали.
Він обмотав хустинкою рану на її руці, де з розірваної плоті витікала кров. Дівчину сильно порізало й подерло, одна нога вивернулася, вочевидь переламана. Одяг був порваний, у волоссі запеклася кров, але вона була жива. Він штовхнув скособочені двері й вибрався назовні. Його лизнув вогняний язик полудневого сонця, Толбі скривився і взявся витягати через погнуту раму непритомне тіло Сильвії з машини.
Раптом почувся якийсь звук.
Толбі перелякано роззирнувся. Щось наближалося, комаха, що дзижчала й швидко знижувалася. Він поклав Сильвію, присів, знову глянув вгору, а тоді незграбно прокрався в балку.
Він послизнувся і впав, скотившись по гострих сірих валунах у зелені лози. Стискаючи пістолет, Толбі лежав, відхекуючись у вологій тіні, і дивився вгору.
Комаха приземлилася. Це був невеликий літак на реактивній тязі. Його вразило це видовище. Звісно, Толбі чув про літаки, бачив їх на фотографіях, про них розповідали на інструктажах і лекціях вступних курсів з історії в таборах Ліги. Але цей був справжній!
З літака вибігли люди в одностроях і рушили від дороги схилом балки. Вони обережно, пригинаючись, підійшли до розбитої машини. В кожного із собою була крупнокаліберна рушниця, чоловіки виглядали похмурими й досвідченими.
Вони вирвали двері автівки й оглянули салон.
— Один утік, — долинув до нього чийсь голос.
— Він має бути десь неподалік.
— Гей, є вцілілі! Жінка, намагалася вибиратися. Інші мертві.
Хтось оглушливо вилаявся.
— Ця ідіотка Лора! Чому вона не вистрибнула? Фанатична мала дурепа!
— Мабуть, їй забракло часу. Боже, ця штука простромила її наскрізь. — У голосі вчувалися жах і розгубленість. — Ми навряд чи зможемо її витягнути.
— Залиште її, — офіцер махнув солдатам, щоб відходили від машини. — Нехай лежить тут.
— А як щодо пораненої?
Командир завагався.
— Ми її вб’ємо, — зрештою сказав він, перехопивши і звівши до плеча рушницю. — Ви тимчасом розосередьтеся і спробуйте знайти втікача. Він, мабуть...
Толбі вистрілив, розполовинивши тіло офіцера. Нижня частина повільно осіла, а верхня розлетілася дрібками попелу. Толбі розвернувся й почав відступати широким півколом, повзучи навкарачки й відстрілюючись. Він підстрелив ще двох, й інші в паніці відбігли до своєї реактивної комахи. Грюкнув люк.
Досі в нього була перевага — ефект несподіванки. Тепер її вже не було. Вони мали техніку і кількісно його переважали, він був приречений. Комаха вже здіймалася в повітря, згори вони легко зможуть його вистежити. Але він врятував Сильвію, і це вже було досягненням.
Толбі наосліп побіг униз висохлим руслом потічка, йому не було куди подітися. Він не знав місцевості і не мав транспорту. Зрештою він послизнувся на камені і впав долілиць. Попри хвилю болю й запаморочення, Толбі, хитаючись, звівся на коліна. Пістолета не було, випав десь у хащах. Чоловік виплюнув поламані зуби і кров й ошаліло вдивлявся у яскраве полудневе небо.
Комаха відлітала. Вона рухалася в бік далеких схилів, зменшившись спочатку до чорної кульки, потім мушиної цятки, і зрештою зникнувши.
Толбі трохи перечекав, а тоді вибрався назад схилом балки до розбитої машини. Вони полетіли за підкріпленням, вони повернуться. Зараз був його єдиний шанс витягнути Сильвію, відійти подалі вздовж дороги і сховатися. Може, дійти до якоїсь ферми, назад у місто.
Він дістався до машини й зупинився, приголомшений і розгублений. Три тіла досі були тут: двоє на передньому сидінні і Пен на задньому. Але Сильвія зникла.
Вони забрали її з собою туди, звідки прилетіли. Її затягли в реактивну комаху. Від машини до схилу балки, що виходив на трасу, тягнувся кривавий слід.
Толбі, здригаючись, опанував себе. Він заліз назад в машину й забрав пістолет Пена. Залізний посох Сильвії лежала на сидінні, Толбі прихопив і його. Тоді він вийшов на дорогу і вирушив до схилів, повільно і сторожко.
У його голові промайнула смішна думка: він знайшов те, що шукав. Людей в одностроях. Організованих, підпорядкованих центральній владі, у новенькому літаку.
За схилами був уряд.
— Сер, — сказав Ґрін, нервово пригладжуючи своє коротке біляве волосся, його молоде обличчя скривилося.
Усюди юрмилися інженери, інші фахівці і звичайні люди.
Кабінети гуділи й відлунювали буденними справами. Ґрін проштовхався крізь натовп до столу, де сидів Борз, спершись на дві магнітні рамки.
— Сер, — сказав Ґрін. — Дещо трапилося.
Борз підвів погляд. Він відсунув грифельну дошку з фольги й поклав свій штифт. Його очні лінзи клацнули й зблиснули, всередині побитого корпуса зойкнули коліщата двигуна.
— Розповідай.
Ґрін підійшов ближче. На його обличчі був вираз, якого Борз ніколи раніше не бачив, вираз переляку й осклілої рішучості. Він мав одурманений, фанатичний вигляд, наче тіло чоловіка від напруження скам’яніла.
— Сер, скаути увійшли в контакт з командою Ліги, що рухалася на північ. Вони зустріли їх за Фейрфексом. Інцидент трапився одразу за першим блок-постом.
Борз не відповів. Чиновники, фахівці, фермери, робітники, промислові управлінці, солдати, різноманітний люд навколо продовжував гудіти, перешіптуватися й нетерпляче сновигати, намагаючись дістатися до столу Борза. Кожен зі своїми проблемами, які треба було вирішувати, ситуаціями, які треба було роз’яснити. Нагальними справами. Дороги, фабрики, епідемічний контроль, ремонт, будівництво, виробництво, розробки і планування. Нагальні проблеми, які Борз мав розглянути й вирішити. Проблеми, які не можуть чекати.
— Команду Ліги знищили? — запитав Борз.
— Одного вбито, іншу поранено, її доставили сюди. — Ґрін завагався. — Ще один утік.
Борз довго мовчав. Люди довкола щось бурмотіли й метушилися, але він їх ігнорував. Раптом він підтягнув до себе відеофон і замкнув контур.
— Один утік? Мені це не подобається.
— Він застрелив трьох членів нашого загону скаутів, включно з командиром. Інші злякалися, схопили поранену дівчину й повернулися сюди.
Борз підвів свою масивну голову.
— Вони припустилися помилки, треба було ловити втікача.
— Така ситуація трапилася вперше...
— Я знаю, — відповів Борз, — але це була помилка. Краще було не чіпати їх взагалі, ніж взяти двох і дозволити третьому втекти. — Він повернувся до відеофона. — Вмикайте сигнал тривоги. Закрийте фабрики, озбройте загони робітників й усіх чоловіків-фермерів, що вміють користуватися зброєю. Перекрийте всі дороги. Перемістіть жінок і дітей у підземні укриття. Дістаньте важке озброєння і припаси. Зупиніть усе невійськове виробництво і... — він завагався. — І заарештуйте всіх, у кому ми не впевнені. Розстріляйте всіх зі списку В. — Борз вимкнув сканер.
— Що буде далі? — запитав приголомшений Ґрін.
— Те, до чого ми готувалися. Тотальна війна.
— У нас є зброя! — захоплено вигукнув Ґрін. — За годину буде десять тисяч людей, готових до боротьби. У нас є реактивні літаки, важка артилерія, бомби і бактеріальні контейнери. А що таке Ліга? Лише купка людей з рюкзаками на спинах!
— Так, — погодився Борз. — Купка людей з рюкзаками на спинах.