Толбі поліз у кишеню, витягнув пістолет, і коли прожектор почав рухатися від них геть, застрелив обох охоронців. Багнети впали додолу, він кинувся вперед. Зусібіч залунали крики, всі кудись бігли. Це були стражденні, перелякані крики. І безладна стрілянина. Ніч запалала. Він рухався перебіжками, присідаючи, звернув за ріг складу з припасами і кинувся сходами у масивну будівлю перед ним.
Треба було зробити все швидко. Стискаючи залізного посоха, він кинувся у темний коридор. Тупіт його черевиків відлунював від стін, за ним у будівлю забігали люди. Раптом поруч пролетіли кілька енергетичних променів. Ціла секція стелі позаду перетворилася на порох і обвалилася.
Толбі дістався до сходів і швидко побіг нагору. Він вибрався на наступний поверх і вхопився за ручку дверей. Позаду щось зблиснуло, він почав розвертатися, рвучко піднімаючи пістолет...
Його розпластало оглушливим ударом, Толбі врізався у стіну, випустивши зброю з рук. Над ним схилилася якась постать з рушницею в руках.
— Хто ти і що ти тут робиш?
Не солдат. Чоловік зі слабким підборіддям у засмальцьованій сорочці і пожмаканих штанях. З червоними набряклими очима. На талії пасок ремонтника: інструменти, молоток, плоскогубці, викрутка і паяльник.
Толбі з болем підвівся.
— Якби в тебе не було цієї рушниці...
Фаулер втомлено відступив.
— Хто ти? Військовим заборонено заходити на цей поверх, і тобі про це відомо... — раптом він побачив залізний посох. — Боже, — сказав він тихо. — Та ти ж агент Ліги, якого їм не вдалося взяти, той, кому вдалося втекти. — Він нервово розреготався.
Пальці Толбі стиснули посох, але реакція Фаулера була миттєвою: дуло рушниці вже дивилося в обличчя Толбі.
— Обережно, — попередив Фаулер, трохи розвернувшись. Десь на сходах бігли солдати, було чути відлуння чобіт і крики. Якусь мить він повагався, а тоді показав рушницею на сходи вище. — Вгору, вперед.
Толбі кліпнув.
— Що...
— Нагору! — він підштовхнув Толбі дулом рушниці. — Поквапся!
Спантеличений Толбі побіг сходами, Фаулер одразу за ним. На третьому поверсі Фаулер грубо проштовхнув його в двері і штрикнув, підганяючи дулом рушниці між лопаток. Толбі опинився у коридорі з безліччю дверей.
— Біжи вниз коридором, — прогарчав Фаулер. — Бігом!
Толбі без зайвих суперечок побіг.
— Що ти, в біса...
— Сам я ніколи не зможу цього зробити, — видихнув Фаулер майже йому у вухо. — Навіть через мільйон років. Але хтось мусить.
Толбі зупинився.
— Що саме?
Вони дивилися один на одного з викликом, їхні очі палали.
— Він тут, — сказав Фаулер, вказуючи рушницею на двері. — У тебе є один шанс, тож скористайся ним.
Толбі секунду повагався, а тоді рушив уперед.
— Гаразд, я спробую.
Фаулер пішов за ним.
— Будь обережним і пильним. Попереду будуть пости охорони, треба йти прямо аж до кінця, настільки далеко, наскільки зможеш дійти. І заради Бога, поквапся!
Толбі уже кинувся бігти й більше його не чув. Він дістався до дверей і розчахнув їх.
Солдати і чиновники застигли, пороззявлявши роти. Він кинувся на них, і вони почали розбігатися. Толбі встиг проскочити далі, перш ніж вони опанували себе і потягнулися по рушниці. Крізь відчинені двері, у внутрішній кабінет, повз стіл з наляканою дівчиною, яка сиділа з широко розплющеними очима й відкритим ротом. У треті двері в альков.
Юнак з божевільним виразом на обличчі підскочив і схопив пістолет. Толбі був беззбройний, альков став для нього пасткою. Хтось уже налягав на двері позаду. Стискаючи в руках залізного посоха, Толбі відскочив від білявого фанатика, що стріляв наосліп. Промінь влучив за фут від нього, лизнувши язиком тепла.
— Клятий анархіст! — закричав Ґрін. Його обличчя перетворилося на потворну маску, він стріляв безперестанку. — Ти вбивця, анархістський шпигун!
Толбі щосили жбурнув залізного посоха, і той зі свистом полетів дугою в повітрі просто в голову юнака. Ґрін вчасно його помітив й ухилився. Він спритно і швидко відстрибнув убік, безжально усміхнувшись. Посох, вдарившись об стіну, з дзенькотом покотився підлогою.
— Та це ж твій посох! — гаркнув Ґрін і вистрелив.
Він навмисно промахнувся, Ґрін хотів з ним погратися. Толбі присів, кинувся до посоха й підібрав його. Ґрін дивився з незворушним виразом на обличчі, його очі блищали.
— Кидай ще раз! — прогарчав він.
Толбі стрибнув, йому вдалося заскочити юнака зненацька. Ґрін охнув, відступив під його натиском, але потім кинувся у бій з маніакальною люттю.
Толбі був важчим, але геть виснаженим. Він годинами повз, торував свій шлях через гори, пройшов незліченну кількість миль, і в нього вичерпувалися сили. Автокатастрофа, дні в дорозі. Ґрін, натомість, був у чудовій формі, жилавий і спритний. Його руки потягнулися вперед, пальці замкнулися на горлі Толбі, але той вдарив юнака в пах. Ґрін відступив, здригаючись і скорчившись від болю.
— Що ж... — прохрипів Ґрін. Його обличчя було відразливим і темним, рука схопила пістолет.
Раптом половина Ґрінової голови розчинилася. Пістолет випав з мертвої руки на підлогу. Тіло юнака ще мить постояло, а тоді повалилося вперед, як порожній костюм.
Толбі побачив, як поруч зблиснуло дуло рушниці і чоловіка з інструментами на поясі. Чоловік відчайдушно махав йому рукою.
— Поквапся!
Толбі кинувся вперед вкритою килимами залою поміж двох великих миготливих жовтих ламп. За ним боязко бігла юрба чиновників і солдатів, щось вигукуючи й безладно стріляючи. Він розчахнув масивні дубові двері й зупинився.
Це була вишукана кімната. Портьєри і розкішні шпалери, лампи, книжкові шафи. Відгомін пишного минулого, багатства давніх часів. Товсті килими і теплий камін з яскравим полум’ям, відеоекран, а в глибині — великий стіл з червоного дерева.
За ним хтось сидів і працював над купами паперів і звітів, складеними у стоси матеріалами. Постать за столом різко контрастувала з багатством меблювання. Це був великий пощерблений і поіржавілий металевий бак. Погнутий, зеленуватий, полатаний і багато разів ремонтований. Старезна машина.
— Це ти, Фаулере? — запитав робот.
Толбі підійшов, стикаючи залізного посоха.
Робот розлючено розвернувся.
— Хто це? Знайди Ґріна й віднесіть мене в укриття. Один з блокпостів повідомив, що агент Ліги вже... — робот замовк.
Його холодні механічні очні лінзи втупилися в чоловіка. Він клацнув і загудів у тривожному здивуванні. — Я тебе не знаю.
Раптом він помітив залізний посох.
— Агент Ліги, ти той, хто зміг прорватися, — раптом оголосив робот. — Третій. Ти прийшов сюди, ти не повернувся до своїх. — Його металеві пальці незграбно намагалися намацати щось на столі і в шухляді. Нарешті він знайшов зброю й невміло спробував прицілитися.
Толбі вибив пістолет, той дзенькнув об підлогу.
— Тікай! — закричав він до робота. — Біжи геть!
Робот навіть не ворухнувся. Посох Толбі опустилася просто на його крихкий високотехнологічний мозковий блок. Кільця, дроти й мастило полетіли йому на плечі й долоні. Робот затрясся, його механізми загули. Він напівпідвівся з крісла, а тоді похитнувся й завалився набік. Борз розтягнувся на всю свою довжину, на всі боки розлетілися запчастини й уламки деталей.
— Боже мій! — вигукнув Толбі, нарешті розгледівши його.
Він приголомшено оглядав уламки. — Та він же був калікою.
Його оточили.
— Він убив Борза! — обличчя чоловіків були шокованими, напівпритомними. — Борз мертвий!
До них підійшов Фаулер.
— Ти дістав його, тут більше нічого не залишилося.
Толбі стояв, тримаючи в руках залізного посоха.
— Бідолаха, — сказав він тихо. — Він сидів тут, цілковито безпорадний, а я прийшов і вбив його. У нього не було шансів.
У будівлі зчинилася колотнеча. Вбиті горем солдати і чиновники метушилися в істериці, мов божевільні. Вони наштовхувалися один на одного, збиралися купками, віддавали безглузді накази.
Толбі пройшов крізь натовп, на нього ніхто не зважав. Фаулер заходився збирати уламки робота, розбиті деталі й запчастини. Толбі зупинився позаду нього. Як Хитун-Бовтун, якого стягнули зі стіни, Борз уже ніколи не зможе повернутися, принаймні не тепер.