Ліна підійшла до кухонних дверей.
— Вечеря готова. Джиммі, ти помив руки?
— Це я його затримав, — відповів Тед, підводячись з дивану. — Треба було з ним поговорити.
— Роби, як каже батько, — наказала Ліна. — А щодо жучар, запам’ятай усе почуте, а то отримаєш!
Джиммі побіг до ванної.
— Я швиденько вмиюсь.
Він прошмигнув до кімнати і зачинив за собою двері.
Тед з Ліною перезирнулися.
— Сподіваюся, вони швидко з ними розберуться. Мені гидко навіть вийти надвір.
— Мають розібратися. Я чула в новинах, що цього разу вони краще організовані. — Це вже вп’яте, п’ята хмара, — підрахувала Ліна. — Схоже, вони видихаються. Перша хмара прилетіла у п’ятдесят восьмому. Наступна — у п’ятдесят дев’ятому. Цікаво, коли ж це закінчиться?
Джиммі вискочив з ванної.
— Гайда їсти!
— Добре, — погодився Тед. — Сідаймо до столу.
Ясне пообіднє сонце освітлювало кожен закуток. Джиммі Барнз вибіг зі шкільного двору і за ворітьми вискочив на тротуар. Його серце калатало від збудження. Спочатку він добіг до Мейпл-стріт, а вже звідти — до Цедар-стріт.
На газоні Джонсона досі товклося трохи людей — поліцейський і кілька витріщак. Ділянку посеред газону спаплюжили, неначе хтось повисмикував там усю траву. Квіти біля будинку теж зім’яли й витоптали, але жодних слідів жука видно не було.
Захопившись видовищем, Джиммі не помітив, як до нього підійшов Майк Едвардз. Той ляснув його по плечі.
— Ну, що скажеш, Барнзе?
— Привіт, ти бачив?
— Жучару? Та ні.
— А мій батько бачив, по дорозі з роботи.
— Триндиш!
— Правда бачив. Казав, що його збивали з даху жердиною.
Тут на велосипеді під’їхав Ральф Дрейк.
— Ну, і де він? Вже нема?
— Його вже пошматували, — заявив Майк. — Он Барнз каже, що його старий вчора ввечері бачив того жука по дорозі з роботи.
— Так, він казав, що його збивали додолу жердиною, а жучара все чіплявся за дах.
— Вони всі якісь зсохлі, зморщені, ніби зів’ялі, — не вгавав Майк, — як мотлох, що довго пролежав у гаражі.
— А ти звідки знаєш?
— Та бачив одного з них.
— Та ну, заливаєш!
— Правда бачив!
Не припиняючи голосно сперечатись, вони рушили тротуаром. Ральф повільно котив свій велосипед. Хлопці звернули на Вермонт-стріт і вийшли до великого порожнього майданчика.
— У новинах казали, що їх майже всіх уже половили. Цього разу їх небагато, — сказав Ральф.
Джиммі копнув ногою камінець.
— До того, як їх усіх заметуть, було б круто хоч одного побачити!
— А я б хотів дістати собі такого, — відповів Майк.
— Якби ти з ними зустрівся, то рвонув би світ за очі, — насмішкувато вишкірився Ральф.
— А от і ні!
— Одразу би збрився.
— Ага, фантазуй! Я збив би його каменюкою.
— І приніс додому в бляшанці?
Майк погнався за Ральфом на вулицю, аж до самого рогу.
Вони не вгавали весь час, доки йшли через усе місто, і навіть коли вийшли по той бік залізничної колії. Поруч була чорнильна фабрика і вантажні платформи компанії «Вестерн ламбер». Починало сутеніти. Здійнявся холодний вітер, ворушачи листя на пальмах, що росли на краю парковки «Гартлі констракшн».
— Бувайте, — попрощався Ральф. Він скочив на велосипед і поїхав геть. Майк і Джиммі рушили назад, до міста. На Цедар-стріт вони розійшлися.
— Якщо побачиш жучару, набери мене, — сказав на прощання Майк.
— Звичайно, — відповів Джиммі.
Він попростував по Цедар-стріт, тримаючи руки в кишенях. Сонце вже сховалося, вечірнє повітря стало прохолодним. Сутеніло.
Джиммі йшов поволі, дивлячись собі під ноги. Загорілися вуличні ліхтарі. Бруківкою прошурхотіли кілька автівок. За заштореними вікнами яскраво світилися теплі вогні кухонь і віталень. Десь неприємно торохтів телевізор, його гуркіт розливався в темряві. Джиммі крокував уздовж цегляного паркану маєтку Помроя. Цегляна стіна змінилася огорожею з кованого заліза. Над головою у вечірніх сутінках проступали застиглі високі мовчазні сосни.
На мить Джиммі зупинився і присів зав’язати шнурок черевика. Здійнявся холодний вітер, хитаючи гілки вічнозелених дерев. Далеким відлунням крізь морок докотився гуркіт потяга. Хлопець згадав про вечерю, батька, що сидить на канапі без капців і з газетою в руках, матір на кухні, телевізор, що в кутку бубонить сам до себе... Теплу затишну вітальню.
Джиммі підвівся. Над ним у сосновому гіллі щось заворушилося. Він придивився й остовпів. Посеред темних гілляк, гойдаючись на вітрі, щось принишкло. Хлопець заціпенів з роззявленим ротом.
Та це ж жучара! Мовчить і спостерігає, припавши до дерева.
Він був старим, це одразу відчувалося. Від нього відгонило сухістю, запахом старості і порохняви. Старезний сірий силует, мовчазний і нерухомий, що обвив стовбур і гілля сосни. Неначе запилюжене павутиння, що звисало нитками і згустками, тягнулося по дереву. Хлопець аж закляк від вигляду цієї загадкової імлистої істоти.
Вона заворушилася і потихеньку, майже непомітно, дюйм за дюймом, почала повзти вниз по стовбуру, немов обмацуючи. Такий собі незрячий сірий клубок з павутиння і порохняви.
Джиммі відсахнувся від огорожі. Була вже глупа ніч. Небо вгорі було чорним, на ньому ледь-ледь миготіли кілька зірок. Вдалині прогуркотів автобус і зник за рогом.
Жучара досі був над ним, тримаючись за дерево. Джиммі силкувався відійти якнайдалі від огорожі. Його серце страшенно калатало, подих перехоплювало. Очі застилав туман, який ставав усе густішим. Жучара вже був зовсім поруч, висів усього за кілька ярдів просто над головою.
Поміч, йому негайно потрібна поміч! Чоловіки з жердинами, щоб скинути жучару з дерева. Він заплющив очі й спробував відійти від огорожі, але його неначе підхопила океанська хвиля, закрутила у своїй коловерті, накривши з головою, не даючи ворухнутися. Джиммі не міг рушити з місця, немов у пастці. Він напружився, намагаючись опиратися. Один крок... другий... третій...
А тоді він почув це.
Чи, радше, відчув. Це був не звук. У нього в голові неначе зазвучав барабан чи, може, зашуміло море. Барабанний дріб м’якою хвилею накочувався на його розум. Джиммі зупинився. Бурмотіння було тихим, ритмічним, але водночас наполегливим і впертим. Потім воно почало проявлятися, набувати форми — форми і змісту. Воно пливло, перетворюючись на чіткі відчуття, образи, картини.
Картини іншого світу, їхнього світу. Цей жук говорив до нього, гарячково розповідав йому про свій світ, викликаючи в уяві хлопця одну сцену за іншою.
— Забирайся геть, — прохрипів Джиммі.
Але образи все напливали, вперто і невпинно огортаючи свідомість.
Рівнини — розлога пустеля без кінця-краю. Темно-червона, потріскана, поорана ярами. На обрії — присадкувате, запорошене і поточене ерозією узгір’я. Праворуч — величезна заглибина, безкрая улоговина, покрита шкоринкою затверділої білої солі — гірким спогадом про море, що колись тут котило хвилі.
— Забирайся геть, — приглушеним голосом повторив Джиммі й подався назад.
Примарні картини все насувалися. Мертве небо, в повітрі безупинно кружляє піщана пилюга. Гнані вітром пласти піску, величезні лавини піску і пороху, що проносяться над потрісканою поверхнею планети. Під камінням де-не-де пробивається охляла рослинність. У розколинах гір сплели свої тенета велетенські павуки. Віковічні, запорошені тенета і мертві павуки.
Видива не припинялися. Ось з’явилося щось схоже на трубу явно штучного походження, вгрузлу в червонястий, обпалений сонцем ґрунт. Прохід до підземних помешкань. Наступна сцена опускається вниз крізь підземні пласти, аж до нутрощів планети: шар за шаром покришеного каміння. Зсохла, побрижена планета, планета без вогню, без життя, без краплі води. Її шкіра потріскалась, її тіло висихає і здіймається над поверхнею хмарами куряви. Далеко в ядрі — якийсь резервуар, втоплена в серце планети велетенська зала.
Він опинився всередині цієї зали. Повсюди повзали жуки. Машини, різноманітні споруди, будівлі, висаджені рядами рослини, турбіни, житлові приміщення й кімнати з хитромудрою машинерією.