Він добіг до гаража. Споруда вивищувалася попереду чорним квадратом на тлі небосхилу. Засапуючись, він видобув з кишені ліхтарик, а тоді обережно підняв двері й увійшов.
Гараж був порожнім, машину запаркували надворі. Ліворуч стояв батьків верстак, на якому лежали молотки, на дерев’яних стінах висіли пилки. В глибині — газонокосарка, граблі, лопата, мотика і каністра з гасом. Усюди по стінах висіли прибиті номерні знаки. Підлога була з бетону й утоптаної землі. Посередині засихала велика гладенька масляна пляма, у мерехтливому світлі ліхтарика виднілися в’язки сухої трави.
Просто за дверима стояла велика бочка для сміття, на якій зверху лежали стоси вологих і поцвілих газет і часописів.
Чарльз заходився їх відсовувати. Нестерпно відгонило гниллю, по бетону розбігалися павуки. Хлопчик чавив їх ногою і продовжував шукати.
Від побаченого на дні Чарльз скрикнув, впустив ліхтарик і відскочив, очманілий. Гараж вмить поринув у темінь. Хлопчик змусив себе стати навколішки і якусь нескінченно довгу мить намацував ліхтарик серед павуків і сухої трави. Зрештою він його знайшов і посвітив у провалля бочки, до того прикрите стосами журналів.
Батькова подоба запхала їх аж на саме дно. Кинула серед старого листя, шматків картону, зогнилих залишків журналів і штор, сміття з горища, яке мати знесла сюди, збираючись якось спалити. Вони досі достатньо нагадували його батька, щоб Чарльз міг їх упізнати. Від того, що він знайшов, йому стало млосно. Хлопчик схилився над бочкою і тримав очі заплющеними, аж доки нарешті не наважився поглянути знову. У бочці були останки його батька, його справжнього батька. Частини, які батьковій подобі не знадобилися, частини, які вона викинула.
Чарльз підняв граблі й доторкнувся ними до висхлих останків. Вони тріскалися і рвалися, як скинута зміїна шкіра, що шелестіла від дотику, луската і ламка. Порожня шкіра. Усе найважливіше, її вміст, зник. Лишилася тільки ламка потріскана шкіра, маленькою купкою зібгана на дні сміттєвої бочки. Це все, що лишила потвора, з’ївши решту: вона забрала нутрощі й заступила батькове місце.
Раптом знадвору долинув якийсь звук.
Хлопчик впустив граблі й побіг до дверей. Стежкою наближалася батькова подоба, під її черевиками хрустіла жорства, потвора йшла наосліп.
— Чарльзе! — розлючено гукала вона. — Ти тут? Ось зачекай лишень, зараз я до тебе доберуся, юначе!
У яскравому світлі відчинених дверей бовванів силует його стривоженої матері.
— Теде, не кривдь його, будь ласка. Чарльза щось засмутило.
— Я не збираюся його кривдити, — прорипіла батькова подоба, зупиняючись запалити сірник. — Я збираюся лише поговорити з ним, його треба навчити поводитися чемніше. Втекти посеред вечері у ніч, вибратися туди крізь...
Чарльз вислизнув з гаража. У світлі сірника батькова подоба помітила його рухому тінь і з ревом кинулася навздогін.
— Ану йди сюди!
Чарльз помчав геть. Він знав місцевість краще за потвору. Хоч вона й довідалася чимало, забрала чимало, коли отримала батькові нутрощі, але ніхто не знав усіх стежок краще за Чарльза. Він дістався до паркана, переліз через нього, зістрибнувши у двір Андерсонів, пробіг повз розвішаний на шворці одяг, завернув стежкою за ріг будинку і опинився на Мейпл-стріт.
Хлопчик дослухався, причаївшись і затамувавши подих. Батькової подоби не було, вона, мабуть, повернулася додому. Або ж вона досі переслідувала його й ось-ось з’явиться на тротуарі.
Чарльз глибоко, судомно вдихнув. Він мав рухатися далі, рано чи пізно вона його знайде. Він подивився ліворуч, потім праворуч, упевнився, що її ніде не видно, і притьма кинувся геть.
— Чого тобі? — непривітно запитав Тоні Перетті. Йому було чотирнадцять. Він сидів за столом в обшитій дубом їдальні сім’ї Перетті, довкола були розкидані книжки й олівці, поруч стояла пляшка коли і лежало пів сендвіча з шинкою і арахісовим маслом. — Ти Волтон?
Тоні після уроків працював у крамниці «Побутова техніка Джонсона» в центрі, розпаковуючи газові плити й холодильники. Хлопець був кремезним брюнетом з пласким обличчям, оливковою шкірою і білими зубами. Раніше він кілька разів лупцював Чарльза, він лупцював усіх дітлахів в околиці.
Чарльз скривився.
— Перетті, скажи, ти можеш зробити мені послугу?
— Чого тобі? — роздратовано запитав Тоні. — Хочеш стусана?
Опустивши очі додолу й стиснувши кулаки, Чарльз мимрячи переповів свою історію. Коли він закінчив, Перетті тихо присвиснув.
— Ти жартуєш?
— Ні, це правда, — швидко відказав хлопчик. — Я покажу тобі, пішли зі мною, і я покажу.
Перетті повільно звівся на ноги.
— Так, ходімо. Хочу це побачити.
Він потягнувся по свою пневматичну рушницю. Вони вдвох тихо вийшли на темну вулицю й рушили в бік дому Чарльза. Обоє мовчали. Перетті був задуманий, похмурий і серйозний. Чарльз йшов досі приголомшений, в його голові було порожньо.
Вони пройшли на задвірок Андерсонів крізь ворота, перелізли через паркан і обережно зістрибнули на задній двір Чарльза. Ніде не чулося жодного руху, у дворі було тихо. Вхідні двері будинку були зачинені.
Діти зазирнули у вікно вітальні. Штори були опущені, але крізь вузьку щілину пробивалася смужка світла. Місіс Волтон прилаштувалась на дивані й зашивала бавовняну футболку.
Її округле обличчя виглядало стривоженим, вона працювала механічно, неохоче. Батькова подоба сиділа навпроти. Відкинувшись у кріслі-гойдалці і роззувшись, вона читала вечірню газету. У кутку працював телевізор, який ніхто не дивився. На бильці крісла стояла бляшанка пива. Потвора сиділа достоту так, як сидів його батько, вона справді чимало навчилася.
— Виглядає точнісінько як твій батько, — прошепотів з підозрою Перетті. — Ти точно мене не розігруєш?
Чарльз провів його до гаража і показав сміттєву бочку. Перетті дотягнувся до дна своїми довгими засмаглими руками й обережно потягнув засохлі, лускоподібні останки. Вони розгорнулися, і стало видно контури батькового силуету. Перетті поклав їх на підлогу й доклав вирвані частини, яких бракувало.
Останки були вицвілі й майже прозорі, жовті, як бурштин, і тонкі, як папір. Сухі й знекровлені.
— Це все, — сказав Чарльз, у його очах бриніли сльози. — Це все, що від нього залишилося. Та істота забрала його нутро.
Перетті зблід і тремтячими руками запхав останки назад у бочку.
— Тут і справді відбувається щось дивне, — пробурмотів він. — То кажеш, ти бачив їх разом?
— Вони розмовляли і виглядали однаковісінько, тож я втік у будинок. — Чарльз витер сльози і одразу ж знову зарюмсав, він не міг більше стримуватися. — Воно з’їло його, доки я був на кухні, а тоді зайшло в дім. Воно видає себе за батька, але це не він. Воно вбило його і з’їло його нутрощі.
Якусь мить Перетті мовчав.
— Послухай, — раптом сказав він. — Я вже про таке чув.
Це жахливі речі, але ти мусиш опанувати себе і не боятися. Ти ж не боїшся, правда?
— Ні, — спромігся промимрити Чарльз.
— Перше, що треба дізнатися, це як ту штуку вбити. — Він показав на свою пневматичну рушницю. — Я не знаю, чи це спрацює. Воно, мабуть, дуже живуче, якщо змогло здолати твого старого, він був міцним. — Перетті задумався. — Ходімо геть звідси, а то раптом воно повернеться. Кажуть, вбивці так роблять.
Вони вийшли з гаража. Перетті присів і знову зазирнув у вікно. Місіс Волтон стояла і щось стривожено говорила, її слів неможливо було розібрати. Батькова подоба пожбурила газету геть. Вони сварилися.
— Заради Бога! — кричала батькова подоба. — Не роби дурниць!
— Щось трапилося, — застогнала місіс Волтон. — З ним трапилося щось жахливе. Дозволь мені зателефонувати в лікарню й запитати.
— Нікуди не дзвони, з ним усе гаразд. Просто, мабуть, грається десь на вулиці.
— Він ніколи не виходив з дому так пізно, він у нас слухняний. І він був дуже засмученим — боявся тебе! Але я його не звинувачую. — Від розпачу вона затиналася. — Що з тобою трапилося? Ти дуже дивний сьогодні. — Жінка перейшла з кімнати до зали. — Наберу сусідів.