І ще дещо.
Силует, мовчазний нерухомий силует, що проростав з купи багна, наче якийсь нічний гриб. Біла личинка, соковита маса, що волого виблискувала у місячному сяйві. Її вкривало павутиння, поцвілий кокон, крізь який можна було розгледіти невиразні обриси рук і ніг, деформовану голову. Воно ще не сформувалося остаточно, але Чарльз уже знав, що це.
Материна подоба. Вона проростала просто тут, захована поміж бамбуком, серед багнюки між гаражем і будинком.
Вона вже майже сформувалася. Ще кілька днів — і вона дозріє. Це досі була біла, м’яка і м’ясиста личинка, але скоро сонце зігріє й підсушить її. Загартує оболонку, зробить темною і сильною. Вона вилущиться зі свого кокона, й одного дня, коли його мати підійде до гаража... За подобою матері були й інші м’ясисті білі личинки, нещодавно відкладені жуком. Вони були невеличкі, лише щойно з’явилися. Чарльз також побачив місце, звідки вилупилася батькова подоба, де вона виросла. Вона дозріла тут, і зрештою батько зустрівся з нею в гаражі.
Чарльз на неслухняних ногах почав задкувати від бамбука, повз трухляві дошки, гниль і сміття, повз м’ясисті грибоподібні личинки. Він потягнувся до паркана й раптом відсахнувся.
Ще одна. Ще одна личинка, якої він спочатку не помітив.
Вона скинула кокон і встигла потемніти, вона вже не була м’якою, м’ясистою і вогкою. Личина дозріла і навіть кволо ворушила руками.
Подоба Чарльза.
Бамбукові стебла розсунулися, і долоня батькової подоби міцно вхопила хлопчика за зап’ясток.
— Ти залишишся тут, саме тут тобі й місце, не рухайся, — сказала вона, вільною рукою зриваючи залишки кокона, що утримували Чарльзову подобу. — Я їй допоможу, вона досі ще трохи слабка.
Сірий вологий кокон було зірвано, і Чарльзова подоба зробила хиткий крок уперед. Вона невпевнено наближалася до них, батькова подоба розчищала їй шлях до Чарльза.
— Сюди, — покликала потвора. — Я потримаю його для тебе. Коли поїси, станеш сильнішою.
Рот подоби Чарльза розтулявся і стулявся, вона жадібно тягнулася до хлопчика. Він відчайдушно відбивався, але величезна рука міцно утримувала його на місці.
— Годі вже, юначе, — наказала потвора. — Тобі буде значно легше, якщо ти...
Раптом батькова подоба з криком сіпнулася і відпустила Чарльза, відступаючи назад. Її тіло шалено затіпалося, вона вдарилася об гараж, її кінцівки посмикувалися. Потвора впала й почала качатися по землі, битися в агонії, вити й стогнати, намагаючись відповзти вбік. Зрештою вона затихла. Подоба Чарльза теж осіла німою купою, розтягнувшись серед бамбуку й гнилі з байдужим неживим виразом.
Нарешті батькова подоба теж перестала ворушитися, і було чути тільки тихий шелест бамбукового листя під нічним вітром.
Чарльз незграбно підвівся і вийшов на бетонну стежку. До нього обережно наближалися Перетті і Деніелз. Їхні очі були широко розплющені.
— Не підходь до неї, — різко наказав Деніелз. — Вона ще не мертва, треба більше часу.
— Що ви зробили? — запитав Чарльз.
Деніелз поставив на землю каністру з гасом і зітхнув з полегшенням.
— Знайшов у гаражі. Деніелзи боролися з комарами гасом ще відтоді, коли ми жили у Вірджинії.
— Деніелз залив гас у тунель жука, — пояснив досі нажаханий Перетті. — Це була його ідея.
Деніелз обережно копнув покорчене тіло батькової подоби.
— От тепер вона мертва. Здохла, щойно здох жук.
— Думаю, інші теж помруть, — сказав Перетті. Він розсунув бамбук, щоб оглянути личинки, що росли посеред сміття. Чарльзова подоба навіть не ворухнулася, коли Перетті штрикнув її палицею в груди. — Ця мертва.
— Нам краще перестрахуватися, — сказав похмуро Деніелз, підбираючи важку каністру. Він заходився поливати гасом край заростів бамбуку. — Здається, вона впустила кілька сірників десь на стежці, принеси їх, Перетті.
Вони перезирнулися.
— Звичайно, — тихо погодився Тоні.
— І варто приготувати шланг, — додав Чарльз. — Щоб вогонь нікуди не перекинувся.
— До діла, — нетерпляче скомандував Перетті, який уже рушив геть. Чарльз поквапився слідом, і вони разом заходилися шукати сірники при слабкому місячному світлі.
Дивний рай
Капітан Джонсон зійшов з корабля першим. Він огледів величні ліси, що миля за милею вкривали планету зеленими хвилями, такими яскравими, що аж боляче було дивитися. Над головою блакиттю ясніло небо. За деревами билися хвилі океану, майже такого ж кольору, що й небо. Подекуди у воді плавали бульбашки неймовірно яскравих водоростей, і там блакить темніла, ставши майже пурпуровою.
Йому треба було пройти чотири фути, щоб дістатися від панелі керування до автоматичного люка, а звідти спуститися трапом на м’який чорний ґрунт, який обсмалило й розкидало довкола під час приземлення. Ґрунт досі димів. Джонсон прикрив очі від золотого сонця, а тоді зняв окуляри і протер їх рукавом. Він був невисоким і худим, з жовтуватим обличчям. Напружений, капітан короткозоро кліпнув і швидко повернув окуляри на місце. Він глибоко вдихнув тепле повітря, затримав його в легенях, дав йому прокотитися по своєму тілу, а тоді неохоче видихнув.
— Непогано, — прогримів Брент, визирнувши з відкритого люка.
— Якби це місце було ближче до Терри, то поміж дерев тут би вже всюди валялися пивні бляшанки і пластикові тарілки, на дні океану лежали б поіржавілі ракетні двигуни, а пляжі тхнули аж до неба. «Терран девелопмент» поставила б тут мільйон маленьких пластикових будиночків.
Брент байдуже зітхнув і зістрибнув униз. Він був високим і кремезним, з-під засуканих рукавів виднілися темні волохаті передпліччя.
— Що це там? Якісь сліди?
Капітан Джонсон поволі витягнув зоряну карту й поглянув на неї.
— До нас жоден корабель не надсилав звітів з цієї зони.
Згідно з мапою уся система ненаселена.
Брент розсміявся.
— Тобі ніколи не спадало на думку, що тут уже може бути цивілізація? Я маю на увазі, не терранська.
Капітан Джонсон вхопився за пістолет. Досі йому ніколи не доводилося його використовувати, це була його перша розвідувальна місія поза межами патрульованої частини галактики.
— Може, варто забратися звідси геть? Нам не треба складати карти цього місця, ми вже впоралися з трьома більшими планетами, тож звіту про цю насправді не вимагатимуть.
Брент пройшов по вологій землі до слідів, присів і провів пальцями по потоптаній траві.
— Тут щось проходило, на ґрунті є сліди! — збуджено вигукнув він. — Якісь відбитки!
— Людські?
— Скидається на те, ніби тут пройшла якась здоровенна тварина. Можливо, велика кішка. — Брент випростався, його масивне обличчя набуло замисленого виразу. — Може, нам вдасться вполювати тут якусь здобич, а якщо ні, то принаймні трохи розважимося.
Капітан Джонсон нервово здригнувся.
— Ми не знаємо, на що здатна ця тварина. Будьмо обережними й залишаймося на кораблі. Ми можемо оглянути все з повітря, стандартної процедури має бути достатньо для такої маленької планети, мені не подобається ідея застрягнути тут. — Капітана пересмикнуло. — У мене від цього місця аж мурахи бігають по шкірі.
— Мурахи? — Брент позіхнув і потягнувся, а тоді пішов по слідах у бік безкрайнього зеленого лісу. — А мені тут подобається, звичайний собі національний парк з дикою природою. Ти залишайся на кораблі, а я трохи прогуляюся.
Брент обережно скрадався темним лісом, тримаючи руку на пістолеті. Він був досвідченим мандрівником, свого часу відвідав чимало віддалених місць, тож знав, що робить. Іноді Брент зупинявся, знов оглядав сліди і вдивлявся у ґрунт. Подекуди до великих відбитків доєднувалися інші, тут проходили цілі групи тварин. Кількох різних видів, й усі були великими. Можливо, це була стежка до водопою — струмка чи якоїсь іншої водойми.
Він видерся на височину, а тоді різко присів. Перед ним на пласкому камені скрутилася клубком якась істота. Її очі були заплющені — вона, вочевидь, спала. Брент обійшов її широкою дугою, не зводячи погляду з тварини. Це справді була кішка, але такої він ще ніколи не бачив. Щось подібне на лева, але більше, розміром з носорога на Террі. Довга темно-жовта шерсть, велетенські лапи і хвіст, як скручений вантажний трос.