Кілька мух всілися на її боки, м’язи тварини напружилися, і мухи відлетіли. Пащека була трохи розтулена, Брент розгледів блискучі жовті ікла, що волого виблискували на сонці, і здоровезний рожевий язик. Тварина дихала важко і повільно, похропуючи уві сні.
Брент грався своїм променевим пістолетом. Стріляти в сплячу тварину було не по-спортивному, доведеться жбурнути в неї каменюку, щоб розбудити. Але як у людини, що дивилася на звіра майже вдвічі важчого за себе, у нього була спокуса прострелити кішці серце й відтягнути тушу на корабель. Голова виглядатиме шикарно! Та й уся шкура. Потім він міг би вигадати цікаву історію про те, як ця істота зістрибнула на нього з гілки чи, може, з ревом і гарчанням вискочила з хащів.
Брент присів, уперся правим ліктем у коліно, долонею лівої руки зафіксував пістолет знизу, заплющив одне око і прицілився. Він глибоко вдихнув, приготувався і зняв запобіжник.
Щойно він зібрався натиснути на гачок, як повз нього повільно пройшли ще дві великі кішки. Вони на ходу обнюхали сплячу тварину і зникли в чагарниках.
Почуваючись дурнем, Брент опустив зброю. Тварини не звернули на нього жодної уваги. Одна із них зиркнула в його бік, але не зупинилася й ніяк не відреагувала на його присутність. Він звівся на хиткі ноги, на його чолі виступив холодний піт. Боже, вони ж могли легко розірвати його на шматки, якби захотіли! Це ж треба так необачно залишити тил неприкритим!
Йому слід бути обережнішим, не зупинятися на місці, рухатися вперед — або ж повертатися до корабля. Ні, зараз було ще зарано повертатися, треба щось прихопити з лісу, щоб продемонструвати цьому нікчемі Джонсону. Маленький капітан зараз, мабуть, сидів і нервував за панеллю керування, тривожився, чи не трапилося чогось з Брентом. Брент обійшов кішку, продершись крізь чагарник, і знову вийшов на витоптану стежку. Він ще трохи порозвідує, аж доки знайде щось, з чим можна буде повернутися на корабель. Можливо, доведеться переночувати десь у сховку. Він мав при собі сухпайок, а в разі нагальної потреби завжди міг зв’язатися з Джонсоном через передавач на шиї.
Брент вийшов на просторі луки. Довкола цвіли жовті, червоні й фіолетові квіти, він швидко попрямував крізь них далі. Планета була незайманою, у своєму первісному стані. Тут досі не бувала жодна людина, але, як справедливо зауважив Джонсон, скоро тут валятимуться пластикові тарілки, пивні бляшанки і всіляке сміття. Може, йому вдасться її орендувати, організувати корпорацію і заявити права на всю цю кляту планету, а тоді поступово перепродавати її частинами, лише для обраних. Пообіцяти їм не комерціалізовувати тут усе, запропонувати першокласні будинки. Відпочинок на природі для багатих терранів, у яких є купа вільного часу. Риболовля і полювання, здобич на будь-який смак. Ба більше, цілковито ручна здобич, що досі не зустрічалася з людьми.
Ідея йому подобалася. Підходячи до густих заростей дерев, Брент роздумував, де б його взяти стартовий капітал. Мабуть, доведеться шукати інвесторів, у яких буде достатньо грошей, щоб усе запустити. Тут не обійтися без якісної реклами і маркетингу. Незайманих планет майже не лишилося, це могла бути взагалі остання, тож якщо він проґавить свій шанс, то наступного доведеться чекати дуже довго...
Раптом його думки урвалися. Цій його мрії не судилося здійснитися. Брента охопило гірке почуття образи, і він враз зупинився.
Стежка перед ним розширювалася. Дерева тут росли не так густо, яскраве сонячне проміння місцями падало крізь мовчазну темряву на папороть, квіти й кущі. На невисокому пагорбі стояв будинок. Це був кам’яний будинок зі сходами, ґанком, вікнами й міцними білими стінами з матеріалу, подібного на мармур. Довкола ріс сад, крізь який тягнулися стежки. Позаду стояли менші споруди. Усе було чепурним, гарним і дуже сучасним на вигляд. Маленький фонтан розбризкував блакитну воду в басейні. Уздовж гравієвих доріжок гуляли пташки, які греблися в землі й щось викльовували.
Планета була населена.
Брент стомлено підійшов ближче. З кам’яного димаря здіймалася хмарка сірого диму. За будинком були загородки для курчат і чимало тварин: кілька були подібні на собак, в тіні біля корита дрімало щось схоже на корову, поруч була отара чогось схожого на овець. Звичайна маленька ферма, але не подібна на жодну з тих, які він бачив. Будівлі були з мармуру, чи принаймні так виглядало. Тварини були обгороджені якимось силовим полем. Усюди було чисто, в одному з кутків стічна труба засмоктувала використану воду і гній у вкопаний в землю резервуар.
Брент підійшов до сходів, що вели на задній ґанок, і після недовгих роздумів піднявся ними. Йому не було страшно, місце виглядало доглянутим і вмиротворено спокійним. Важко було уявити, щоб воно становило якусь небезпеку. Він підійшов до дверей, повагався, а тоді взявся шукати ручку.
Ручки не було, натомість двері відчинилися від його дотику. Зніяковілий, Брент увійшов і опинився в розкішному коридорі з килимами. Коли його чоботи торкнулися їх, загорілося розсіяне світло. Вікна закривали довгі блискучі штори. Брент зазирнув до кімнати. Там стояли масивні меблі, якась техніка й незвичного вигляду предмети, картини на стінах, по кутках — статуї. Він звернув за ріг і опинився у великому вестибюлі. Досі нікого не було видно.
Раптом з дверей вийшла велика тварина розміром з поні.
Вона з цікавістю його обнюхала, лизнула зап’ясток і пішла геть.
Брент вражено подивився їй услід.
Ручна. Всі тварини тут були ручними. Що за люди збудували це місце? Його охопила паніка. Мабуть, це не люди, а якась інша раса. Щось чуже, з-поза меж галактики, можливо, це був передній край іншопланетної імперії, якийсь передовий форпост.
Доки він про це думав, гадаючи, чи треба забиратися звідси геть, бігти до корабля і виходити на відеозв’язок з крейсером на Оріоні IX, позаду щось тихо шелеснуло. Він швидко розвернувся й потягнувся за пістолетом.
— Хто... — охнув він і завмер.
Там стояла дівчина. Вона була високою, майже його зросту, трохи менше шести футів. Спокійна брюнетка з великими темними очима. На її плечі каскадом спадало чорне волосся до пояса. На дівчині була блискуча мантія з якогось дивного металічного матеріалу, кожна грань якого виблискувала й сяяла у світлі ламп. У неї були темно-червоні пухлі губи. Вона склала руки на грудях, що повільно підіймалися й опускалися. Поруч з нею стояла та сама подібна на поні тварина, що обнюхувала його перед тим.
— Вітаю, містере Брент, — сказала дівчина й усміхнулася до нього. Він побачив її маленькі білі зуби. Голос дівчини був ніжним, мелодійним і вражаюче чистим. Раптом вона розвернулася і пішла до дверей у сусідню кімнату, мантія віялася за нею. — Ходіть за мною, я чекала на вас.
Брент обережно рушив слідом. Край довгого столу стояв чоловік, дивлячись на нього з очевидною неприязню. Він був величезним, вище шести футів, з широкими плечима й передпліччями, коли він застібав плащ, у нього помітно випиналися м’язи. Чоловік пішов до дверей. Стіл був заставлений тацями й горщиками з їжею, слуги-роботи тихо забирали їх геть. Вочевидь, дівчина з чоловіком щойно їли.
— Це мій брат, — сказала дівчина, вказуючи на темнолицого велета. Той злегка вклонився Бренту, перемовився кількома словами з дівчиною незнайомою, якоюсь співучою мовою, а тоді швидко вийшов. Його кроки затихли в коридорі.
— Даруйте, — пробурмотів Брент. — Я не хотів вриватися сюди й завдавати вам клопоту.
— Не хвилюйтеся, він уже збирався йти. Зрештою, ми не дуже ладнаємо. — Дівчина відсунула штори, відкривши широке вікно, що виходило на ліс. — Можете глянути, як він відлітатиме, корабель запаркований поруч. Бачите?
Якусь мить Брент не міг нічого розгледіти, корабель ідеально зливався з ландшафтом. Лише коли він раптово зірвався вертикально вгору, Брент зрозумів, що корабель був там увесь час. Він проходив усього за кілька ярдів від нього.