Брент мовчав. Його обличчя було вже не таким сірим. Дівчина вмостилася на одному з м’яких диванів, вляглася на подушку й спокійно дивилася на нього, витягнувши одну руку, а другу поклавши на стегно. Її довгі ноги були підібгані, маленькі ступні торкалися одна одної. Вона виглядала як маленьке задоволене кошеня, що відпочивало після гри. У її слова важко було повірити, але його тіло й досі нило. Силове поле вдарило його навіть не повною потужністю, але й цього вистачило, щоб заледве не вбити Брента. Було про що подумати.
— Отож? — запитала зрештою дівчина. — Що ти робитимеш? Уже вечоріє, тож, мабуть, тобі слід повертатися на корабель. Твій капітан хвилюватиметься, що з тобою щось трапилося.
Брент підійшов до вікна й відсунув важкі штори. Сонця вже не було видно, на ліси спадала темрява. Починали з’являтися зірки — маленькі білі цятки на темно-фіолетовому тлі. Чорно і зловісно випинався далекий хребет схилів.
— Я можу з ним зв’язатися, — відповів Брент, показуючи на передавач на шиї. — На випадок непередбачуваних ситуацій. Скажу йому, що зі мною все гаразд.
— А з тобою справді все гаразд? Тобі тут не місце. Ти знаєш, що ти робиш? Думаєш, що зможеш зі мною впоратися? — вона трохи підвелася й відкинула на плечі чорне волосся. — Я бачу, що відбувається у твоєму розумі. Я нагадую тобі дівчину, з якою в тебе була інтрижка, молоду чорнявку, з якою ти крутив і хвалився про це своїм приятелям.
Брент почервонів.
— Ти телепатка, могла б і попередити.
— Хіба трохи. Я бачу тільки те, що мені треба. Кинь сюди сигарети, у нас тут такого немає.
Брент попорпався в кишені, дістав пачку й кинув їй. Вона закурила й вдячно видихнула. Хмарка сірого диму оповила її, змішуючись з темними тінями. Кутки кімнати вже розчинилися в сутінку. Дівчина перетворилася на невиразний силует, що згорнувся на дивані, із запаленою сигаретою поміж червоних губ.
— Я не боюся, — сказав Брент.
— Ні, не боїшся, ти не боягуз. Якби ж ти тільки був настільки ж розумний, наскільки сміливий. Але, гадаю, тоді ти б не був такий сміливий. Мені подобається твоя хоробрість, хоч вона й дурна. Чоловікам не бракує відваги, і вона вражає, але коріниться в незнанні. Іди сюди й сядь біля мене.
— Чого б мені хвилюватися? — запитав трохи згодом Брент. — Зі мною все буде гаразд, якщо ти не вмикатимеш цього клятого пояса.
У темряві дівчина заворушилася.
— Річ не лише в цьому. — Вона трохи підвелася, поправила волосся й підклала під голову подушку. — Розумієш, ми належимо до зовсім різних рас. Моя раса на мільйони років розвиненіша за твою, і контакт з нами, тобто близький контакт, смертельний. Не для нас, звичайно, а для вас. Ти не можеш бути зі мною і лишитися людиною.
— Що ти маєш на увазі?
— У тобі відбудуться зміни, еволюційні зміни. Від нас іде певний імпульс. Ми заряджені, тож близький контакт із нами впливає на клітини вашого тіла. Наприклад, ті тварини зовні. Вони еволюціонували, це вже не дикі звірі. Вони можуть розуміти прості команди й виконувати примітивні завдання. У них ще немає власної мови, з такими нерозвиненими тваринами це тривалий процес, і мій контакт з ними насправді не був близьким. Але з тобою...
— Розумію.
— Нам не слід дозволяти людям наближатися до себе, тому Аеетес і пішов звідси. Я ж надто лінива, щоб піти, і насправді не дуже цим переймаюся. Я, мабуть, недостатньо доросла і відповідальна, — дівчина злегка всміхнулася. — І мій «близький контакт» — він трохи ближчий, ніж у інших.
Брент заледве міг розгледіти у темряві її струнку постать.
Вона лежала на подушках, склавши руки під грудьми, її губи були напіврозтуленими. Дівчина була чарівною, найвродливішою з усіх, що він бачив. Він схилився до неї, і цього разу вона не відштовхнула його. Він ніжно її поцілував, обхопив руками тендітне тіло й притягнув до себе. Шелеснула мантія. Брент відчув дотик її м’якого волосся, теплого й запашного.
— Воно того варте, — сказав він.
— Ти певен? Процес неможливо буде спинити, щойно він почнеться. Ти це розумієш? Ти більше не будеш людиною, ти еволюціонуєш і вийдеш на шлях, на який твоя раса стане лише через мільйони років. Ти будеш вигнанцем, провісником майбутнього. Самотнім.
— Я лишуся. — Він гладив її щоки, волосся, шию. Він відчував, як під її ніжною шкірою пульсує кров, калатає серце. Вона дихала швидко, її груди здіймалися й опадали. — Якщо ти мені дозволиш.
— Так, — промуркотіла вона. — Я дозволю. Якщо це те, чого ти справді бажаєш. Але потім не звинувачуй мене. — Напівсумна-напівлукава посмішка з’явилася на її гострому личку, темні очі спалахнули. — Обіцяєш не звинувачувати мене? Таке вже траплялося раніше. Не люблю, коли люди мені дорікають. Я завжди обіцяю собі, що ніколи й нізащо не робитиму такого більше.
— То таке вже траплялося?
Дівчина тихенько розсміялася майже йому у вухо. Вона гаряче його поцілувала й міцно обійняла.
— За ці одинадцять тисяч років, — прошепотіла вона, — це траплялося досить часто.
У капітана Джонсона була погана ніч. Він намагався достукатися до Брента по каналу екстреного зв’язку, але відповіді не отримав. Лише шум статики і далеке відлуння відеопрограми з Оріону X — джазова музика й нудна реклама.
Звуки цивілізації нагадували йому, що час було вирушати. Їм відводилося двадцять чотири години на цю планету, найменшу в системі.
— Чорт, — буркнув Джонсон і поставив кавник, щоб заварити кави. Звірившись з годинником, він спустився трапом і пройшовся довкола корабля. Сонце щойно починало сходити, повітря перетворилося з темно-фіолетового на сіре, було страшенно холодно. Він тремтів і пританцьовував, спостерігав за істотами, подібними на маленьких пташок, що зліталися до кущів щось поклювати.
Він уже подумував, чи варто повідомити Оріон XI, коли побачив її.
До корабля швидко наближалася дівчина. Вона була висока і струнка, одягнена у довге хутряне пальто. Її руки були заховані глибоко в кишенях. Джонсон приголомшено стояв, прикутий до місця і надто вражений, щоб навіть потягнутися за пістолетом. Він застиг з роззявленим ротом, а дівчина тимчасом зупинилася неподалік, відкинула назад своє темне волосся і видихнула на нього срібну хмарку.
— Перепрошую за важку ніч, це моя провина. Треба було відіслати його одразу назад, — сказала вона.
Капітан Джонсон спробував заговорити, але не зміг.
— Хто ви? — перелякано запитав він нарешті. — Де Брент? Що трапилося?
— Він підійде, — вона повернулася в бік лісу й помахала рукою. — Я гадаю, вам краще відлетіти. Брент хоче залишитися тут, і це буде на краще, бо він змінився. Він буде щасливий у моєму лісі з іншими... Чоловіками. Дивовижно, наскільки ви всі однакові. Ваша раса рухається незвичайним шляхом — може, нам таки справді варто вас вивчити. Мабуть, це пов’язано з вашим недорозвиненим естетичним чуттям, у вас є ніби якась вроджена вульгарність, яка очевидно над вами домінує.
З лісу з’явився дивний силует. Спочатку Джонсонові здалося, що його обманюють власні очі. Він кліпнув, спробував придивитися уважніше, а тоді охнув від несподіванки. Було неймовірним, щоб щось таке існувало на цій віддаленій планеті, але помилитися було неможливо. Це, поза сумнівом, був величезний подібний на кішку звір, що повільно й сумовито вийшов з лісу за дівчиною.
Вона рушила геть, а тоді зупинилася помахати тварині, що розпачливо скавуліла біля корабля.
Джонсон подивився на тварину, і раптом його охопив жах. Інстинктивно він знав, що Брент не повернеться. Щось трапилося на цій дивній планеті, та дівчина...
Капітан загерметизував шлюз і поквапився до пульту керування. Він мав повернутися на найближчу базу і про все доповісти, цей випадок потребував ретельного розслідування.