Посмішка щезла з товстошкірого обличчя.
— Саме так, для потреб військового флоту. — Він відвернувся і завів двигун. Позаду андроїд видерся на кузов, навантажений тисом, і намагався закріпитися там своїми магнітними зачепами.
Тоні помітив раптову зміну виразу на обличчі пас-удеті, і його це спантеличило. Він заговорив було до старого, але тут зауважив, що й на інших вантажівках, попереду і позаду, паси були незвично мовчазними. Це, звичайно, через війну. Вона прокотилася по цій системі сто років тому, і місцеві жителі залишалися під владою землян. Але тепер всю увагу було прикуто до Оріона, де розгорталася битва між бойовим флотом землян і переобладнаними транспортниками пас-удеті.
— А це правда, — обережно запитав Тоні, — що ви перемагаєте?
— До нас доходили такі чутки, — пробурчав підстаркуватий пас.
Тоні замислився.
— Мій батько вважає, що Терра занадто форсує події. Каже, що слід було ґрунтовніше підготуватися, що в нас немає баз постачання. Замолоду він служив офіцером і два роки провів на військових космічних кораблях.
Якусь хвилину пас мовчав.
— Це так, — врешті відповів він. — Коли ви далеко від дому, то постачання стає значною проблемою. А от у нас такої проблеми не існує, у нас усе поруч.
— А у вас є знайомі серед вояків?
— Далекі родичі. — Відповідь прозвучала якось ухильно. Вочевидь, старий не мав бажання про це говорити.
— А ви бачили ваші бойові кораблі?
— Не такі, що воюють тепер. Коли наша система зазнала поразки, більшість кораблів було знищено. Залишки флоту ледве дісталися до Оріона і приєдналися до місцевого флоту.
— А серед тих, що врятувалися, були ваші родичі?
— Так.
— Отже, ви вже народилися, коли цю планету захопили?
— А чому ти питаєш? — від роздратування паса аж пересмикнуло. — Яке тобі до цього діло?
Тоні відкинувся на спинку сидіння і почав розглядати стіни будівель Карнета, що вже виднілися попереду. Карнет був старим містом, що стояло тут уже тисячі років. Цивілізація пас-удеті залишалася стабільною. Досягнувши певного рівня технологічного розвитку, вона застигла на місці. Перш ніж її залучили до Конфедерації зоряних систем під егідою Терри, паси вже мали лінії міжпланетного сполучення в рамках своєї зоряної системи. Вони користувалися автомобілями з двигунами внутрішнього згорання, аудіофонами і електромережою магнітного типу. Водопостачання було на цілком задовільному рівні, медицина — високорозвиненою. А ще у них побутували різні форми мистецтва, емоційно натхненні й досить хвилюючі. Була і якась загадкова релігія.
— І хто ж, ви гадаєте, переможе у цій битві? — запитав Тоні.
— Я не можу цього знати. — Несподівано старий різко зупинив вантажівку. — Далі я не їду. Прошу висісти і забрати свого андроїда.
Від несподіванки Тоні закляк, а потім усе ж спромігся запитати.
— А як же мені далі?..
— Я далі не їду.
Тоні штовхнув дверцята, йому стало не по собі. Грубошкіре обличчя старого паса немов затверділо, а голос набрав різкого тону, якого Тоні раніше не чув.
— Дякую, — пробурмотів Тоні, виплигнув на рудувату пилюгу і махнув рукою своєму андроїдові. Той вимкнув магнітні зачепи, зіскочив з кузова, і тієї ж миті вантажівка з ревом рушила в напрямку міста.
Тоні спостерігав, як вона від’їхала, досі спантеличений. Гарячий пісок бився об його коліна. Він мимохіть поворушив ногами і обтрусив штани. Просигналила якась вантажівка, і його андроїд швидко відійшов з дороги на тротуар. Поруч снували пас-удеті, нескінченний натовп селян, що поспішали у справах в Карнет. Масивний громадський автобус зупинився біля воріт висадити пасажирів. Тут були і чоловіки, і жінки, і діти. Вони сміялися й вигукували, їхні голоси змішувалися з глухим шумом міста.
— Ти будеш заходити? — прозвучав позаду пронизливий голос пас-удеті. — Рухайся, не заступай дороги.
То була молода жінка, що тримала у своїх клешнях важкий оберемок. Тоні зніяковів. Жінки-паси мали певні телепатичні здібності, що вважалося елементом жіночого шарму. На близькій відстані ця здібність могла впливати і на землян.
— Давай, — сказала вона, — допоможи мені.
Тоні кивнув, і його андроїд забрав собі на плечі важку ношу жінки.
— Я в гості, в місто, — пояснив Тоні. Вони з натовпом рухалися до міських воріт. — Більшу частину дороги я проїхав вантажівкою, але водій висадив мене неподалік.
— А сам ти з поселення?
— Так.
Вона поглянула на хлопчика, критично його оцінюючи.
— Ти прожив тут усе своє життя, чи не так?
— Я тут народився. Мої батьки прибули сюди з Землі за чотири роки до мого народження. Мій тато служив офіцером на флоті, здобув першочергове право на поселення.
— То ти навіть не бачив своєї рідної планети? А скільки тобі років?
— Десять. Земних.
— Не варто було розпитувати так водія.
Вони пройшли повз знезаражувальні щити й увійшли до міста. Попереду простяглася Інформаційна площа. На ній товпилися паси: чоловіки й жінки. Повсюди гуділи транспортери і вантажівки. Навкруги височіли будинки, на різних рівнях простягалися хідники, різні механізми працювала просто неба. Усе місто було наглухо закрите захисним протипиловим куполом.
Тоні скинув шолом і пристебнув його до ременя. Повітря у місті відгонило чимось затхлим і штучним, але попри все було придатним для дихання.
— Хочу тобі дещо сказати, — з осторогою сказала йому молода жінка-пас, рухаючись поруч похилим пандусом, що правив за вхід до міста. — Сьогодні не найкращий день для прогулянок Карнетом. Я знаю, що ти весь час ходиш сюди погратися з друзями, але зараз тобі краще було б залишитися вдома.
— Чому?
— Бо сьогодні геть усі дуже знервовані.
— Я знаю, — відповів Тоні. — Мої батьки теж знервовані. Вони слухали новини з нашої бази, що у системі Риґеля.
— Я не про твою родину. Інші теж слухали новини, усі ці люди, люди моєї раси.
— Так, я бачу, що вони схвильовані, — погодився Тоні. — Але я вже довго сюди ходжу. Мені ні з ким погратися у нас в поселенні, до того ж ми тут дещо будуємо.
— Макет космодрому.
— Саме так, — відповів Тоні і заздрісно додав: — Я б теж хотів бути телепатом. Це мабуть весело!
Жінка-пас промовчала, замислившись.
— А що було б, якби твоїй родині довелося виїхати звідси і повернутися на Землю?
— Це неможливо, на Землі для нас немає місця. Ще у двадцятому столітті кобальтові бомби зруйнували більшу частину Азії й Північної Америки.
— А раптом вам усе-таки доведеться повернутися туди?
Тоні не зрозумів натяку.
— Але ж ми не можемо. Придатні до життя регіони Землі перенаселені. Перед нами стоїть нагальна проблема: знайти місця для поселення землян в інших зоряних системах. — А потім додав: — Щодо мене, то я зовсім не хотів би жити на Землі. Я звик до цих місць, і тут живуть всі мої друзі.
— Я заберу свої речі, — сказала жінка. — Мені в інший бік, на третій рівень.
Тоні кивнув андроїдові, і той передав пакунки у клешні жінки. Якусь мить вона мовчала, добираючи слова.
— Нехай вам пощастить, — нарешті сказала жінка.
— З чим пощастить?
Вона злегка всміхнулась, якось немов з іронією.
— З вашим макетом космопорту. Сподіваюся, ви з друзями його добудуєте.
— Звісно добудуємо, — здивовано відповів Тоні. — Він майже готовий.
Що вона мала на увазі?
Перш ніж він встиг її про це спитати, жінка поквапилася геть. Тепер Тоні був стурбований і відчував якусь непевність. Його опосіли сумніви. Він спроквола рушив вулицею до житлової частини міста повз магазини і фабрики, до того району, де жили його друзі.
Група дітей пас-удеті зустріла Тоні мовчанкою. Зазвичай вони гралися в тіні велетенського дерева бенґело. Його гілля колихалося від потоків повітря, яке закачували помпи під купол міста. Зараз же діти сиділи непорушно.
— Сьогодні я не чекав на тебе, — холодно сказав Б’пріт. Зніяковівши, Тоні зупинився, а слідом за ним зупинився і його андроїд.