— Як справи? — тихо запитав Тоні.
— Чудово.
— Я під’їхав попуткою, але не до кінцевої.
— Чудово.
Тоні присів у тіні дерева. Ніхто з дітей-пасів навіть не ворухнувся. На зріст вони були дрібненькі, менші, ніж діти землян. Їхні хітинові панцирі були ще м’якими, світлими і прозорими — ще не зроговіли. Через це діти виглядали тендітними, незастиглими, але водночас не були так обтяжені, тож могли рухатися жвавіше за дорослих: бігати, стрибати, раптово зупинятися. Але зараз ніхто з них не стрибав.
— У чому річ? — запитав Тоні. — Що трапилося?
Ніхто йому не відповів.
— А де наш макет? — не вгавав Тоні. — Хлопці, ви над ним ще працювали?
За хвилину Ллірі кивнув головою.
Тоні відчув, як у його грудях пробуджується глуха лють:
— Та скажіть же бодай щось! Що сталося? Ви що, подуріли всі?
— Подуріли? — відлунням озвався Б’пріт. — Ні, ми не подуріли.
Тоні бездумно колупався в піску. Насправді він розумів, що сталося: знову ця війна. Битва за Оріон. Зненацька він вибухнув гнівом.
— Та забудьте ви про ту війну! Адже вчора, коли ще не почалася битва, все було добре.
— Звичайно, — підтвердив Ллірі. — Усе було гаразд.
Від роздратування Тоні аж вереснув.
— Це сталося сто років тому! І в цьому немає моєї вини!
— Звичайно, — мовив Б’пріт.
— Тут мій дім. Хіба ж ні? Я маю тут такі ж права, як і всі ви!
Я тут народився!
— Звичайно, — спокійно відказав Ллірі.
Відчуваючи власну безпорадність, Тоні все ж намагався домогтися від них пояснень.
— Чому ви так поводитесь? Учора ви до мене так не ставились. Я був тут, і ви всі теж були. Що ж змінилося після вчорашнього дня?
— Битва, — відповів Б’пріт.
— А що вона змінила? Чому ви стали іншими? Війна була завжди, і битви були весь час, скільки себе пам’ятаю. Що ж тепер змінилося?
Б’пріт розтовк грудку грязюки своїми сильними клешнями, а потім швиргонув місиво подалі й спроквола звівся на ноги.
— Так от, — задумливо мовив він, — згідно з повідомленням нашої аудіомережі, схоже, що перемогу здобуде наш флот. Цього разу.
— Звісно, — погодився Тоні, — все ще не розуміючи до пуття ситуації. — Мій батько каже, що причина в тому, що ми не збудували необхідних баз постачання. Тож, можливо, нам доведеться відступити до... — аж раптом він збагнув. — Ти хочеш сказати, що це сталося вперше за сто років?
— Так, — відповів Ллірі і так само звівся на ноги. Інші теж повставали, повернулися спинами до Тоні й рушили до найближчого будинку.
— Ми переможемо. Півгодини тому фланг терранського флоту землян відступив, а його праве крило повністю зім’яли.
Тоні стояв ошелешений.
— І це так важливо? Важливо для вас?
— Важливо?! — Б’пріт зупинився і раптом неначе знавіснів. — Звісно, важливо! Вперше за сто років, вперше в нашому житті ми перемагаємо. Ми задали вам жару. А ви... — він затнувся на слові, неначе виплюнув його: — Бліді черви!
Діти розвернулися і зникли в будинку. Тоні все так само сидів навпочіпки, не відводячи погляду від пилюки під ногами і несамохіть жестикулюючи. Він і раніше чув ці слова, бачив їх нашкрябаними на стінах і на піску поблизу поселення. «Білі черви». Так паси виявляли свою зневагу до землян. Через їхню м’якість, білий колір шкіри, брак хітинових панцирів. Через їхні драглисті тіла. Але раніше ніхто з них не смів сказати таке вголос в обличчя землянину.
Поруч збентежено закопошився його андроїд, чутливий радіоприймач якого розпізнав ворожість, що наростала довкола. Його пристрої та реле сканували місцевість, електронні контури вмикалися й вимикалися.
— Ну гаразд, — пробурмотів Тоні, повільно підводячись. — Мабуть, нам справді краще повернутися додому.
Усе ще ошелешений, він хиткою ходою рушив до тротуару. Андроїд спокійно крокував попереду із цілком спокійним металевим обличчям, що виражало впевненість, — йому було невідоме будь-яке яке хвилювання. Він мовчав. У Тоні в голові вирували думки. Він спробував заспокоїтися, але панічний настрій не минав. Хлопчик не міг зосередитись, погамувати плин своїх думок.
— Зажди хвилину, — раптом почувся чийсь голос. То був голос Б’пріта, що з’явився з під’їзду будинку. Він звучав холодно і відсторонено, його було ледь впізнати.
— Чого тобі?
Б’пріт підійшов ближче, тримаючи клешні за спиною. За звичаєм пасів так слід було поводитися з незнайомцями.
— Тобі не варто було сьогодні приходити.
— Я це вже зрозумів, — відказав Тоні.
Б’пріт дістав шматок тису і почав згортати його в трубку, вдаючи, що дуже заклопотаний цим заняттям.
— Послухай, — сказав він. — Ти говорив, що маєш право жити тут, у нас. Але ж насправді ти не маєш такого права.
— Я... — почав було Тоні.
— Розумієш, чому в тебе немає такого права? Ти казав, що твоєї вини в цьому немає. Хай так, але й моєї вини тут теж немає. Можливо, нічиєї немає. Я вже досить довго тебе знаю.
— П’ять років. Земних років.
Б’пріт зігнув трубку і відкинув її геть.
— Учора ми гралися разом, будували наш космопорт, але сьогодні ми вже не можемо разом гратися. — Він завагався і, не дивлячись в обличчя Тоні, сказав: — Тобі не слід більше сюди приходити. Так сказали мої батьки. Я й сам ще раніше вирішив тобі це сказати.
— Он як, — вихопилося в Тоні.
— Усе, що сталося сьогодні — оця битва і те, що наш флот вистояв і переміг, — ми й самі на це не сподівалися. Розумієш? Сто років боротьби — і самі лише поразки. Спочатку зазнала поразки наша система, потім — система Риґеля з усіма планетами, а далі — планети системи Оріона. Ми чинили спротив. То тут, то там, окремі сутички. І ті, що врятувалися, тепер об’єдналися. Ми збирали зброю та оснащення на внутрішніх планетах системи Оріона, ви цього не знали. Нам не залишалося нічого іншого, але майже ніхто не вірив у нашу перемогу.
На мить він замовк.
— Дивно, — провадив далі Б’пріт. — Що робити, коли тебе загнали в кут? Тоді не залишається нічого іншого крім як боротися.
— Якби наші бази постачання... — почав було Тоні, але Б’пріт різко урвав його.
— Та що там ваші бази постачання! Ти так нічого й не второпав? Ми вам добряче наваляли, і тепер ви мусите забиратися звідси. Усі ви, черви. Геть з нашої системи!
Андроїд Тоні загрозливо висунувся наперед, і Б’пріт це помітив. Він нахилився, підхопив каменюку й жбурнув її просто в андроїда. Камінь дзенькнув об металевий корпус і, не завдавши тому шкоди, відлетів геть. Б’пріт підхопив ще один камінь, з будинку повискакували Ллірі з іншими хлопчаками. За ними з’явилася постать дорослого паса. Події почали розгортатися значно стрімкіше. Камені один за одним летіли у металевий корпус андроїда, один влучив Тоні у лікоть.
— Геть звідси! — заверещав Б’пріт. — І більше не повертайся! Це наша планета. — Його клешні грізно замахнулися на Тоні. — Ми роздеремо вас на шматки, якщо ви...
Тоні стусонув його в груди. М’який хітин прогнувся, як ґума, і пас заточився назад, спіткнувся, захитався і впав, хапаючи ротом повітря і розпачливо волаючи.
— Жучара! — прохрипів Тоні. Враз його охопив жах. За хвилину тут зібрався чималий натовп пасів, вони виринали звідусіль. Їхні обличчя, темні й зловісні, нагадували грозу, що ось-ось мала початися.
Посипався град каменів. Якісь вціляли в андроїда, інші падали біля черевиків Тоні, один навіть просвистів біля його обличчя. Хлопчик хутко насунув шолом. Він не на жарт злякався, хоча й знав, що андроїд уже подав сигнал тривоги. Втім, мине кілька хвилин, поки прибуде корабель землян. Крім того, треба було підбирати й інших землян, що зараз перебувають у місті.
Їх було чимало: і на всій планеті, по всіх її містах, і на всіх двадцяти трьох планетах системи Бетельґейзе, а ще на чотирьох планетах системи Риґеля і на кількох — Оріона.
— Треба якось звідси вибиратися, — сказав Тоні до андроїда. — Зроби що-небудь!
Камінь влучив йому у шолом. Пластикова основа тріснула, і повітря почало просочуватися назовні. Одразу ж увімкнувся аварійний автомат, і тріщина затяглася плівкою. Град каменів не вщухав. Паси насувалися на Тоні хмарою, що вирувала, хмарою створінь у темних хітинових оболонках. Від них ширився кислуватий сморід, характерний для комашиних тіл, чулося клацання їхніх клешень. Уся ця розлючена маса наближалася.