Окремі секції печери були повністю відрізані — замкнені наглухо. Іржаві металеві двері. Обладнання, що поступово руйнувалося. Застряглі помпи, поіржавілі труби. Прилади з тріснутими й поламаними індикаторами. Захаращені конвеєри, коліщатка без зубчиків. Дедалі більше заблокованих секцій... Самих жуків теж усе менше і менше.
Знову зміна панорами. Земля з далекої відстані — далека зелена сфера, затінена хмарами, що поволі обертається. Широченні океани, блакитна вода в кілометри завглибшки... Волога атмосфера. І жуки, що рік за роком плинуть крізь порожнечу космосу до Землі, нескінченно, до болю повільно, дрейфують крізь чорний порожній простір.
А ось і Земля, знайомий краєвид. Океан, милі пінистих хвиль, кілька чайок над ними, далека лінія берега. Океан, земний океан. Небом пливуть хмари.
На поверхні води плавають приплюснуті сфери — величезні металеві диски. Штучні плавзасоби сто метрів у діаметрі. На дисках мовчки туляться жуки, поглинаючи океанічну воду і мінерали.
Жучара силкувався щось йому сказати, розповісти про себе. Диски на воді — то жуки хотіли використовувати воду, жити на воді, в океані. Громаддя дисків на поверхні океану, обліплених жуками, — він хотів передати це все Джиммі, щоб хлопчик зрозумів, побачив ці диски, диски на воді.
Жуки хотіли жити в океані, не на суші, лише на воді. Вони хотіли, щоб він їм дозволив. Їм украй необхідна вода. Саме це намагався роз’яснити йому жучара: їм потрібна поверхня океанів між континентами. Тепер жук хотів його відповіді, його дозволу, він чекав на відповідь, чекав і сподівався, благав...
Видіння розтануло і зникло. Відсахнувшись, Джиммі заточився об бордюр і впав, але відразу скочив на ноги і витер об штани руку від налиплої мокрої трави. Хлопець стояв у стічному рівчаку і все бачив серед соснового гілля того жучару. Той майже зливався з віттям вічнозеленого дерева. Його тепер було важко розгледіти.
Барабанний дріб ослаб і затих. Жучара зник з його голови.
Джиммі крутнувся і кинувся бігти. Він щодуху промчав вулицею, потім протилежним тротуаром, судомно хапаючи ротом повітря. Добігши до рогу, він повернув на Даґлас-стріт. На автобусній зупинці стояв товстий чолов’яга з лотком у руці.
Джиммі підбіг до нього.
— Жук! Там, на дереві, — сказав він захекано. — На великому дереві.
— Гуляй далі, малий, — пробурчав чолов’яга.
— Жучара! — панічно й пронизливо закричав Джиммі.
З темряви виринули дві чоловічі постаті.
— Що там таке? Жучара?
— Де?
Підійшли ще кілька людей.
— Де він?
Джиммі вказав рукою.
— Там. Біля маєтку Помроя. На дереві біля огорожі, — він махнув рукою, відсапуючись.
З’явився коп.
— Що відбувається?
— Хлопчина бачив жучару. Знайдіть хтось жердину.
— Покажи мені, де це, хлопче, — поліцейський ухопив Джиммі за руку. — Ходімо.
Джиммі повів їх вулицею назад до цегляної огорожі і зупинився оддалік.
— Он там, на дереві.
— На якому?
— Ось на цьому, здається...
Спалахнув промінь кишенькового ліхтарика, ковзаючи по сосновому гіллі. В маєтку Помроя увімкнулося світло. Відчинилися вхідні двері.
— Що тут відбувається? — пролунав сердитий голос містера Помроя.
— Жучара. Не наближайтеся.
Помрой хутко захряснув двері.
— Он він! — Джиммі вказав на дерево, його серце шалено закалатало. — Ось тутечки, на цьому дереві!
— Де?
— Я його бачу, — поліцейський подався назад і вихопив пістолет.
— Його не застрелиш. Кулі проходять наскрізь.
— Принесіть хто-небудь жердину.
— Надто високо. Жердиною не дістанеш.
— Потрібен смолоскип.
— Хто-небудь! Несіть сюди смолоскип!
Двоє чоловіків побігли за вогнем. На дорозі почали зупинятися автівки. Поруч загальмував поліцейський патрульний автомобіль і вимкнув сирену. Двері навколишніх будинків повідчинялися, з них вибігали люди. Спалахнув прожектор, засліпивши натовп. Зрештою промінь знайшов жучару і прикипів до нього.
Обхопивши соснову гілку, жучара застиг на місці. У сліпучому промені прожектора він нагадував погано закріплений величезний кокон. Жучара почав мляво рухатися, обвиваючи стовбур. Довгасті вусики намацували гілки в пошуках опори.
— Де той клятий смолоскип?! Дайте скоріше смолоскип! Підійшов чоловік, тримаючи палаючу штахетину, вирвану із сусіднього паркану. Навколо дерева нагромадили купу газет і, поливши бензином, підпалили. Зайнялися нижні гілляки.
— Хлюпніть ще бензину!
До гурту підійшов чоловік в білій уніформі, тягнучи за собою каністру. Не зволікаючи, він виплюснув під саме дерево все, що в ній було. Полум’я шугонуло догори. Обвуглюючись, затріщали гілки.
Жучара угорі заметушився. Підтягнувшись, він нерішуче спробував дотягнутися до гілки вище. Полум’я підступало все ближче. Жучара поквапився і, звиваючись, таки втягся на наступну гілку, а потім подерся усе вище і вище.
— Дивись, як лізе.
— Не вийде, ніде йому подітися. Він уже дістався верхівки. Долили ще бензину. Полум’я рухалося вгору. Довкола вже зібрався величезний натовп. Поліція стримувала його натиск.
— Он він дереться вгору.
Промінь піднявся вгору, підсвічуючи прибульця.
— Он він, аж на самій верхівці.
Жучара вже був на маківці дерева, обхопивши гілку, що хиталася туди-сюди. Вогонь тимчасом охоплював по черзі горішні галузи, невпинно наближаючись до нього. Жучара заходився наосліп обмацувати все навколо, шукаючи своїми вусиками якоїсь опори. І тут його лизнув вогненний язик.
Огорнутий димом, жук затріщав.
— Загорівся! — збуджено загомоніла юрба. — Ну все, тепер йому гаплик.
Жучару охопило полум’я. Незграбно рухаючись, він намагався його збити, але враз звалився на гілку нижче, на мить там завис, не припиняючи горіти і димітися. Гілка з тріском зламалася.
Жук упав додолу, прямісінько в палаючі газети і бензин.
Юрба заревіла і безладно рвонула до дерева.
— Топчи його!
— Дави!
— Кінчай кляте стерво!
Черевики все гупали й гупали, підошви здіймалися й опускалися, втоптуючи прибульця в землю. Один чоловік упав і спробував відповзти вбік, його окуляри ледь трималися на носі, зачепившись за одне вухо. Люди працювали ліктями і кулаками, силкуючись протиснутися до дерева. Упала охоплена полум’ям гілка, і частина юрби відступила.
— Он він!
— Стережись!
Ще кілька гілок з гуркотом полетіли додолу. Натовп, сміючись і штовхаючись, почав розбігатися.
Джиммі відчув на собі руку поліцейського — сильні пальці міцно стискали передпліччя малого.
— Ось і все, хлопче. Все закінчилося.
— Вони його прикінчили?
— Авжеж. Як тебе звуть?
— Мене? — Джиммі щойно розтулив рота, щоб назватися, як між двома чоловіками спалахнула сутичка, і поліцейський поквапився до них.
Якусь хвилину Джиммі постояв, роззираючись навколо. Вечір видався прохолодний. Крижаний вітер продував його одяг наскрізь. Він раптом згадав про вечерю, батька з газетою на канапі, маму на кухні — тепло і приємний домашній затишок.
Хлопчик розвернувся і почав продиратися крізь юрбу на вулицю. Позаду чорнів обгорілий сосновий стовбур, що пнувся до неба. Навколо нього тліли розтоптані рештки гілок. Жучара зник, з ним було покінчено. Вже не було на що дивитися.
Проте Джиммі так біг додому, наче той жучара гнався за ним.
У кав’ярні було гамірно і пахло їжею. Відвідувачі пересували свої таці вздовж стійки, наповнюючи їх тарілками зі стравами.
— То що, як вам таке? — запитав Тед Барнз. Він сидів на стільці, відсунувшись від столика і закинувши ногу на ногу.
— То це справді був твій малий? — запитав Боб Волтерз з неприхованою цікавістю.
— А ти часом не заливаєш? — долучився Френк Гендрікз, опустивши на мить газету.
— Усе це щира правда. Я кажу про жучару, якого заловили біля маєтку Помроя. Саме про нього. То була ого яка вистава.