Лемюель і доктор Веллер прислухалися. Враз до них долинули бурмотіння людських голосів, хаотичний дзенькіт армад бурових установок, що прямували до бульбашок обох терміналів.
— Просто звичайні люди! — охнув Лемюель. — Це чути по голосах!
— Ми в пастці! — Веллер і Фріш схопили бластери. Усі Ніщ-О озброювалися, полишивши роботу. Раптом з оглушливим гуркотом із землі прорвався перший бур і посунув просто на них. Ніщ-О люто відстрілювалися, розосередившись і відступаючи до вежі.
З’явився другий бур, потім третій. У повітрі літали енергетичні промені, якими перестрілювалися Ніщ-О і люди. Люди були найзвичайнісінькі — наймані працівники, яких їхні роботодавці перемістили під землю. Найнижчі форми людського життя: службовці, водії автобусів, поденники, друкарі, сторожі, кравці, пекарі, токарі, експедитори, бейсболісти, радіоведучі, автомеханіки, поліцейські, продавці краваток і морозива, комівояжери, банківські колектори, реєстратори, зварювальники, теслі, монтажники, фермери, політики, торговці. Чоловіки і жінки, саме існування яких лякало Ніщ-О до глибини серця.
На поверхню виходив обурений натовп пересічних людей, які ненавиділи Велику Справу — бомби, бактерії, керовані ракети. Вони піднімалися, щоб нарешті покласти край суперлогіці, раціональності без відповідальності.
— У нас немає шансів, — видихнув Веллер. — Забудьте про вежі, відправляйте корабель на поверхню.
Комівояжер і два сантехніки вже підпалювали термінал. Група чоловіків у комбінезонах і полотняних сорочках зривали дроти. Інші, такі ж звичайні люди, спрямували свої теплові рушниці на контрольні панелі. Усе горіло, вежа терміналу зловісно хиталася.
Складна пускова установка підняла платформу з кораблем на поверхню. Ніщ-О одразу побігли до неї двома стрункими шеренгами. Вони були спокійні й зосереджені, оскаженілі людські істоти косили їхні ряди.
— Тварини, — сумно сказав Веллер. — Людська маса, безмозка худоба, що керується емоціями. Звірі, неспроможні дивитися на речі логічно.
Його вдарило тепловим променем, якийсь чоловік з рушницею побіг далі. Нарешті останні вцілілі Ніщ-О були на борту, великі люки наглухо закрилися. Сопла корабля оглушливо заревіли, і він стрілою промчав крізь бульбашку в небо.
Лемюель лежав нерухомо. Випущений озвірілим електриком тепловий промінь влучив йому в ліву ногу. Хлопчик сумно спостерігав, як корабель злетів, завис у повітрі, а тоді рвонув і зрештою зник у палаючому небі. Неподалік метушилися людські істоти, ремонтуючи пошкоджену захисну бульбашку. Лунали накази і схвильовані крики. Белькотіння голосів краяло його чутливі вуха, він кволо прикрив їх руками.
Корабель відлетів, Лемюеля покинули, але робота триватиме і без нього.
Раптом почувся далекий голос. Це був доктор Фріш, що гукав до нього, склавши долоні рупором. Голос був дуже тихий, загублений у нескінченних милях космосу, але Лемюель почув його крізь шум і гамір довкола.
— Прощавай. Ми пам’ятатимемо про тебе...
— Працюйте наполегливо! — крикнув у відповідь хлопчик. — Не здавайтеся, доки не досягнете мети.
— Ми будемо працювати... — голос ставав усе тихішим. — Ми будемо продовжувати... — звук затих, а тоді на коротку мить знову повернувся: — Ми доможемося свого.
Голос остаточно затих.
З умиротвореною усмішкою на обличчі, усмішкою щастя й радості, задоволення від добре виконаної роботи, Лемюель влігся і чекав, доки його доб’є зграя ірраціональних людських тварин.
Прислужитися володареві
Епплквіст зрізав шлях через покинуте поле й крокував вузькою стежкою вздовж зяючого провалля яру, коли раптом почув голос.
Він умить зупинився і закляк, тримаючи руку на С-пістолеті, але скільки не вслухався, не почув нічого, крім далекого шуму вітру в поламаних деревах уздовж хребта, глухого шерхоту, що зливався із шелестом сухої трави. Голос, мабуть, долинав з яру. Його дно було звивистим і заваленим усіляким непотребом. Епплквіст присів на краю стежки і знову прислухався.
Тиша, жодного руху. Його ноги вже затерпли. Навколо дзижчали мухи і намагалися примоститися на його спітнілому чолі. Від спеки боліла голова, останні кілька місяців було зовсім мало пилових хмар.
Його екранований проти радіації годинник показував третю пополудні. Зрештою він знизав плечима і підхопився на ноги. Біс із ним, нехай присилають сюди загін охорони, це не його справа. Він був поштарем четвертого рангу, звичайним цивільним.
Коли він уже піднімався до дороги на пагорб, голос пролунав знову, і цього разу, стоячи високо над яром, Епплквіст помітив на його дні якийсь рух. Чоловіка охопили страх, розгубленість і недовіра. Це було неможливим, але власні очі не могли обманювати. Йому це не привиділося.
Як робот міг опинитися у цій безлюдній місцині? Усіх роботів мали знищити ще багато років тому. Але ж ось він, лежить серед сміття і бур’янів поіржавілою зотлілою розвалиною, що кволо покликала його, коли він проходив поруч.
Захисний периметр компанії пропустив Епплквіста крізь триступеневий шлюз на територію тунелю. Він повільно спустився у глибокій задумі аж до організаційного рівня. Щойно він скинув свій поштовий рюкзак, до нього підбіг помічник інспектора Дженкінз.
— Де ти, в біса, ходиш? Вже майже четверта.
— Вибачте, — Епплквіст віддав свій С-пістолет найближчому охоронцеві. — Я можу отримати п’ятигодинну перепустку? Маю розібратися з однією справою.
— Навіть не сподівайся. Ти ж знаєш, що вони проводять повний демонтаж обладнання в правому крилі станції. Їм потрібно, щоб усі були цілодобово напоготові.
Епплквіст узявся сортувати листи. Переважно це була особиста кореспонденція вищого керівництва компаній Північної Америки: листи до повій, що жили на околиці території компанії, листи до родин та клопотання від молодших службовців.
— Що ж, — задумливо протягнув він, — мені все ж доведеться піти.
Дженкінз з підозрою поглянув на хлопця.
— А що трапилося? Ти знайшов якесь непошкоджене обладнання, що лишилося з війни? Якийсь вцілілий склад чи щось таке?
Епплквіст ледь усе йому не вибовкав, але стримався.
— Можливо, — байдуже відповів він.
Дженкінз з ненавистю зиркнув на поштаря й роздратовано пішов відчиняти двері оглядової зали. Біля великої настінної мапи чиновники обговорювали плани на день. У кріслах відпочивали з пів дюжини чоловіків середнього віку — більшість були лисі й з брудними комірцями в плямах. У кутку, випроставши свої товсті ноги, міцно спав інспектор Рад. З-під напіврозстібнутої сорочки виднілися волохаті груди. Ці люди керували компанією «Детройт». Від них залежали десять тисяч родин, усе підземне укриття.
— Що це ти надумав? — прогримів голос у вухах Епплквіста. Директор Лоуз увійшов до зали і, як завжди, заскочив його зненацька.
— Нічого, сер, — відповів Епплквіст, але блакитні, як порцеляна, очі його співрозмовника й далі дивилися на нього з підозрою. — Звичайна втома. Мій індекс напруги зріс, і я збирався використати частину відпустки, але зважаючи на кількість роботи...
— Не вигадуй дурниць. Листоноша четвертого рангу — це не та людина, яку першою кличуть у разі надзвичайної ситуації. Що ти насправді замислив?
— Сер, чому знищили роботів? — запитав Епплквіст.
Запала тиша. На важкому обличчі Лоуза з’явилося спочатку здивування, а тоді ворожість.
— Я знаю, що моєму класу заборонено проводити теоретичні дослідження, але мені дуже важливо знати, — поквапився уточнити Епплквіст, перш ніж директор встиг відповісти.
— Це засекречена інформація, — зловісно прогримів Лоуз. — Навіть для високопоставленого персоналу.
— Який стосунок до війни мали роботи? Чому взагалі відбулася війна? Яким було життя до її початку?
— Ця інформація, — повторив Лоуз, — засекречена. — Він повільно перейшов до мапи на стіні, а Епплквіст залишився стояти сам посеред клацання машин й бурмотіння чиновників і бюрократів.
Він за звичкою продовжив сортувати листи. Була війна, і роботи мали до неї якийсь стосунок — ось і все, що йому було відомо. Частина з них вціліли. Коли він був малим, батько взяв його з собою до промислового центру, і там він побачив їх за роботою біля верстатів. Колись існували й складніші типи роботів, але вони вже давно зникли. Згодом примітивні моделі теж зносилися, роботів більше ніхто не збирався виробляти. — То що ж трапилося? — запитав він тоді у батька, що тягнув його геть. — Куди поділися роботи?