Відповіді Епплквіст не отримав. Це було шістнадцять років тому, і тепер від роботів лишився тільки металобрухт. Зникала навіть пам’ять про їхнє існування, за кілька років забудеться й саме слово «робот»... То що ж сталося?
Він досортував листи й вийшов із зали. Ніхто з інспекторів цього не помітив, вони сперечалися про якийсь незрозумілий йому пункт стратегії, щось про інтриги й протистояння між компаніями, зростання напруги й взаємні звинувачення. Він знайшов роздушену сигарету в кишені й невміло її розкурив.
— Перерва на обід, — металічно оголосив коридорний гучномовець. — Година перерви для високопоставленого персоналу.
Повз нього пройшов галасливий гурт інспекторів. Епплквіст загасив сигарету й рушив до своєї станції. Він мав працювати до шостої, потім вечеря. Жодного іншого перепочинку аж до суботи. Але якщо він пропустить обід...
Робот, мабуть, був примітивний, з тих останніх, яких викинули на металобрухт. Простою моделлю, яку він бачив ще дитиною. Хіба міг це бути високотехнологічний робот часів війни? Хіба б уцілів він десь у яру, іржавіючи й розпадаючись на шматки протягом усіх цих повоєнних років?
У серці Епплквіста жевріла надія. Він зайшов у ліфт і натиснув кнопку, його серце калатало. До сутінків він уже знатиме напевно.
Робот лежав серед куп металобрухту і бур’янів. Епплквіст обережно спускався схилом яру поміж зазубрених поіржавілих уламків, що заступали йому шлях. Він тримав у руці С-пістолет, до обличчя щільно прилягала антирадіаційна маска.
Раптом гучно заклацав лічильник: дно яру фонило. Радіоактивні червонуваті металеві уламки, купи і брили сплавлених металу, пластику й понівеченого обладнання. Він відсунув ногою павутину почорнілих дротів і обережно обійшов зяючий паливний бак старезного, обплетеного лозою, авто. Неподалік кудись поспішав щур. Сонце вже майже сіло, всюди спадали темні тіні.
Робот мовчки дивився на чоловіка. Від нього зосталася лише половина: голова, руки і верхня частина корпуса, з якої стирчали рівно зрізані обрубки. Рухатися робот вочевидь не міг. Поверхня корпуса була пощербленою і заіржавілою, бракувало однієї очної лінзи, кілька металевих пальців нещадно погнуло. Він лежав на спині, обличчям до неба.
Це, поза сумнівом, був робот часів війни. В єдиному вцілілому оці досі жевріла його давня свідомість. Це не була проста модель робітника, яку він бачив у дитинстві. Епплквісту перехопило подих. Це було щось дивовижне. Робот уважно спостерігав за його рухами, він був живим.
«Увесь цей час», — подумав Епплквіст. — «Усі ці роки». — Його волосся стало дибки. Не було чути жодного звуку, навкруги були тільки пагорби, дерева і купи руїн. Нічого не ворушилося, він і стародавній робот були тут єдиними живими істотами. — «Він був тут, внизу, у цьому яру, і чекав, доки хтось проходитиме повз».
На нього війнув холодний вітерець, і Епплквіст машинально застібнув пальто. Кілька листків опустилося на нерухоме обличчя робота. Деталі в його корпусі обплела лоза, його поливав дощ, опалювало сонце, взимку його вкривав сніг. Щури й інші тварини обнюхували робота, комахи заповзали всередину. Але він і досі був живим.
— Я почув тебе, — сказав до нього Епплквіст, — коли йшов стежкою.
— Я знаю, — незабаром відповів робот. — Я бачив, як ти зупинився. — Його голос був слабким і сухим, неначе попеловим, позбавленим інтонацій і емоцій. — Не підкажеш, який сьогодні день? Після збою живлення я невизначений час не працював, сталося коротке замикання в клемах.
— Сьогодні одинадцяте червня дві тисячі сто тридцять шостого року, — відповів Епплквіст.
Вочевидь, робот тримався з останніх сил. Він кволо підняв руку, а потім дозволив їй знову впасти. Його єдине робоче око затуманилося, глибоко всередині іржаво загули механізми. Епплквіст раптом усвідомив, що робот може сконати будь-якої миті. Це диво, що він взагалі так довго протримався. По його корпусу повзали равлики, він весь був у їхніх слизьких слідах. Ціле століття...
— Як довго ти тут лежиш? — запитав він. — З війни?
— Так.
Епплквіст нервово всміхнувся.
— Довго. Більше сотні років.
— Так і є.
Швидко темніло, Епплквіст машинально потягнувся за ліхтариком. Він заледве міг розгледіти обриси яру. Шелестіли кущі, десь далеко в темряві похмуро кричав птах.
— Мені потрібна допомога, — сказав робот. — Більшість моїх деталей вийшли з ладу, я не можу звідси вибратися.
— А в якому ти загалом стані? Скільки залишилося заряду? Як довго ти можеш...
— Батарея серйозно пошкоджена, функціонує лише обмежена кількість релейних ланцюгів, але і вони перевантажені. — Єдине робоче око робота знову дивилося на Епплквіста. — Яка зараз ситуація з технологіями? Я бачив кораблі, що пролітали небом. Ви досі виробляєте і обслуговуєте електронне устаткування?
— У нас є виробничий модуль біля Піттсбурґа.
— Якщо я скажу тобі, які базові електронні модулі мені потрібні, ти зрозумієш? — запитав робот.
— Сам я не розуміюся на механіці, я листоноша четвертого рангу, але у мене є зв’язки у відділі обслуговування. Ми підтримуємо наші машини в робочому стані. — Він нервово облизав губи. — Це ризиковано, звичайно. Існують закони.
— Закони?
— Усі роботи були знищені, ти єдиний залишився. Решту ліквідували багато років тому.
Око робота не виражало жодної емоції.
— Чому ти прийшов сюди? — запитав він і перевів погляд на пістолет у руці Епплквіста. — Ти молодший службовець у якійсь ієрархії, виконуєш накази згори. Механічна одиниця у великій системі.
Епплквіст розсміявся.
— Мабуть, так воно і є. — Раптом він перестав сміятися. — Чому почалася війна? Яким було життя до неї?
— А ти не знаєш?
— Ні, звісно. Теоретичні знання засекречені для всіх, крім високопосадовців. І навіть інспектори нічого не знають про війну. — Епплквіст сів навпочіпки і спрямував промінь ліхтарика на темне обличчя робота. — Раніше все було не так, правда? Ми ж не завжди жили в підземних укриттях? Світ не завжди був купою металобрухту, а люди не завжди були рабами компаній?
— До війни не існувало компаній.
— Я так і знав! — переможно вигукнув Епплквіст.
— Люди жили в містах, які потім зруйнувала війна. Вижили тільки добре захищені компанії, і посадові особи цих компаній стали урядом. Війна довго тривала. Усе, що було цінним, знищили. Ви залишили по собі тільки випалену землю. — Робот ненадовго замовк, а потім продовжив: — Першого робота сконструювали у 1979-му, до 2000-го всю механічну роботу вже виконували роботи. У людей з’явився час займатися тим, чого їм справді хотілося. Мистецтво, наука, розваги — що завгодно, на їхній розсуд.
— Що таке мистецтво? — запитав Епплквіст.
— Творча робота, спрямована на реалізацію внутрішнього потенціалу. Усе населення планети Земля мало свободу культурно розвиватися, і доки роботи обслуговували цей світ, люди насолоджувалися ним.
— А на що були схожі міста?
— Роботи будували й конструювали нові міста згідно з планами, які малювали люди-художники. Чисті, гігієнічні, привабливі. Це були міста богів.
— То чому розпочалася війна?
Єдине око робота зблиснуло.
— Я вже й так забагато тобі розповів. Мій рівень заряду небезпечно низький.
Епплквіст затремтів.
— Що тобі потрібно? Я все принесу.
— Мені терміново потрібна атомна батарея класу А ємністю десять тисяч фарадів.
— Знайду.
— Крім того, мені знадобляться інструменти, алюмінієві деталі, дроти з високою провідністю. Візьми з собою ручку і папір, я напишу список. Ти його не зрозумієш, але хтось у технічному відділі зрозуміє. Найперше, що мені потрібно, — це джерело живлення.